Як різні можуть бути разом

http://livegod.org

Філософ Михайло Черенков про переміни, протестантів та «різнобарвну» Церкву України

Рік минув з часу страшних подій на Майдані. Вони скінчилися, та потягнули за собою інші, не менш моторошні події. Що це таке? Коли, в який момент був початок цьому: створення Партії регіонів, чи той момент, коли Кабінет міністрів України прийняв постанову про призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС, що викликало масові протести в Україні, які згодом отримали назву Євромайдан? Чи, може, початком важких часів стали дзвони Михайлівського собору, від яких стрепенувся Київ у ніч на 11 грудня? В кожного на це свій погляд. Нам пощастило поспілкуватися на цю тему зі знаним філософом, релігійним та громадським діячем, доктором філософським наук, професором Михайлом Черенковим.

– Як Ви вважаєте, коли, в який момент все почалося? Коли був момент, який спрацював запуском перемін в житті України?
– Вважаю, що історія Майдану як такого почалася дзвонами Михайлівського собору. Тому що тоді кияни і не тільки вони зібралися не довкола якогось політичного чи цивілізаційного вибору, а навколо більш загальноффундаментальних цінностей: людської особи, недоторканості життя, гідності людини та ін. На мій погляд, саме так можна говорити про 30 листопада.

«Іван Сидор. Під час Євромайдану і зараз: священик УПЦ Київського патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря.
В ніч на 11 грудня 2013 року Київ прокинувся від нічного набату, який доносився від Михайлівського собору. Це був не лише подзвін по безпечній і мирній Україні, яка після нічної спроби розігнати Майдан стала неможливою. Але й подзвін по режимові Януковича, і саме тієї ночі це стало зрозуміло. Бив у дзвони Михайлівського отець Іван Сидор, якого серед ночі розбудив телефонний дзвінок з невідомого номера. Тепер отець Іван допомагає збирати допомогу військовим на Схід і вірить, що люди почали більше вірити в Бога і з більшою довірою ставитись до церкви.
«Я чітко пам’ятаю ту ніч, коли до мене зателефонував невідомий абонент, і просив бити у дзвони. Потім ще один дзвінок… і ще один… і ще… На ранок понад сотня пропущених дзвінків та смс, на які не зміг відразу відповісти, бо цілу ніч і аж до ранку ми зі студентами Богословської академії били у дзвони. Це був чи не перший за останні вісім століть набат.
Спочатку, ми хотіли просто скликати якомога більше людей до Майдану: ніч була дуже холодна і там стояло дуже мало мітингувальників. Лише на ранок я зрозумів, що звук дзвонів не лише скликає людей, але й очищає їхні душі. Зрозумів, коли мені телефонували і писали ті, хто стояли тієї ночі на Майдані: вони розповідали, що коли почули дзвони, то страх відступив, з’явилась впевненість, що їм вдасться вистояти.
Не виключаю, що цей звук дійшов і до сердець "Беркутівців", адже вони теж живі люди.
Після Євромайдану багато людей повірили в Бога – мені про це писали навіть атеїсти, які дякували, що УПЦ КП повернула їм віру в Творця. Багато колишніх прихильників МП переходять до нас. Було навіть люди казали, "хоч я мусульманин, але я вас дуже люблю".
Мені 25 років… Ніби не багато. Але хто б міг подумати, що першу закривавлену голову, перші сльози болю, страху і навіть першу людську смерть (вбитих активістів, яких з Майдану приносили до монастиря) я побачу тут, у святому місці?!»

– В той момент, коли всі потребували лідера. А його не було. Можливо, це було й добре?
– Можливо й так. Тому що є ризик певного авторитаризму, але коли влада доволі слабка, то на такі періоди лідер якраз і потрібен. Можливо, варто було б створити якусь раду, яка б делегувала певній людині представляти інтереси народу. Врешті ми обрали президента – це той самий лідер – але сьогодні, на жаль, небезпека авторитарності повторюється. Та якби Порошенко став би лідером за умов Майдану, то гадаю, що ми усі від цього тільки виграли, тому що певні інститути за той час були б побудовані. А так вони тільки зараз починають діяти.
Я думаю, що ми згаяли час. Тому що лідер, який піднявся за умов Майддану, користується значно більшою довірою суспільства. Попри те, що Порошенко отримав легітимну підтримку народу, Майдан (як неформальний плебісцит) і легітимні вибори (формальна система виборів) не узгоджені між собою.
Під час Майдану люди просто боялися взяти на себе відповідальність і лідерство. Почасти ж це була проблема розділеного суспільства, адже на Майдані були представлені різні сили і поєднати це все було дуже важко.
Тому суспільство наше вимагало лідера, але в той же час і не було готовим до того, аби делегувати комусь конкретному повноваження. Суспільству потрібен був лідер для вирішення конфлікту, але люди не розуміли, що лідер – це певна консолідація суспільства навколо певної особи. Майдан хотів швидкого вирішення конфлікту через конкретну особу та її певний план дій, та водночас люди не готові були консолідуватися навколо певної особи.
– Виникали питання і стосовно cвого роду пасивності протестантських пасторів. Як гадаєте, чому так сталося і чому насправді такою була здебільшого поведінка протестантських пасторів?
– Протестантизм значною мірою довгий час був пацифістським. Зараз стереотипи пацифізму активно переосмислюються і я думаю, що Майдан допоміг нам позбутися таких стереотипів.
Водночас є проблема в суспільстві, тому що якщо воно визнає священиками представників історичих церков і відмовляє в цьому протестантам (так званим «сектантам»), то цілком очевидно, що однією з причин цього є відсутність зовнішніх атрибутів протестантських пасторів. Протестанти були готові допомагати і діяти, але вони не були впевнені в тому, чи довірятиме їм народ, чи піде за ними. Дуже багато протестантів, не тільки пасторів, але й звичайних вірян, були на Майдані і були готові молитися за людей, приймати сповідь, консультувати з різних питань, надати душеопікунську допомогу. Але, я й за собою це помічаю, людей зупиняло нерозуміння того, хто я такий? Люди не завжди впізнавали в мені священика.
Річ у тім, що в протестантизмі дуже багато нерелігійного. В нас немає певного одягу, який би допомагав нас ідентифікувати і виділяв із натовпу. Ми ці питання обговорювали з різними єпископами церков, і були такі думки, що враховуючи снайперську загрозу, нам, можливо, варто було б попросити в православних батюшок ряси, щоб нас впізнавали.
Питання нашої так би мовити уніформи для протестантських пасторів відкрите досі. Принаймні колоратки наші пастори вже використовують скрізь. Це перший і найпомітніший елемент пастора і мода на нього зараз тільки зростає. Проте парадокс залишається: народ вважає нас своїми, патріотами, але легальними так би мовити священиками все ж схильний визнавати в основному представників традиційних впізнаваних церков, які мають певні зовнішні ознаки. Це дуже важливо для народу. Ніхто не хотів потрапити до авантюристів, а їх на Майдані було достатньо.
– Ваше особисте захоплення і розчарування цього останнього року?
– Перше розчарування полягає в тому, що я переконався, що Церква готова страждати з народом, бути з народом у біді, як каже синодальний переклад «плачьте с плачущими». Але Церква не готова брати на себе відповідальність після важких часів, як розбудови країни. Як її захищати? На конструктив вона не здатна і не готова і не знає, що вона, власне, може дати людям.
Коли Церква може тільки плакати з людьми але не може їм сказати, що робити і в якому напрямку рухатися, то це, на мій погляд, певна непослідовність. І сьогодні, коли триває люстрація на різних рівнях, очищення владної вертикалі, ми маємо благословити людей іти за покликанням, будувати і захищати свою країну. Тобто брати відповідальність за відновлення нормального життя. Не тільки служити в екстремальних обставинах, але й повернути країну до нормального життя.
Друге моє розчарування, воно відчувається зараз багатьма в країні, полягає в тому, що революцію творять герої, а користуються досягненнями негідники. Ми бачимо, що надбання революції привласнюються недостойними людьми. І це є також і в церковній сфері: намагаються скористатися ситуацією люди, які нічого в неї не вклали.
Щодо плюсів, то це швидше я б назвав фактами, які повернули нас до нормального життя. Це взагалі більше, ніж плюси: на наших очах фактично народжується нація, пробудилась Церква. Ми повертаємося до нормального життя, тобто це стан, коли я відчуваю, що я – суб’єкт цього життя; я відчуваю, що від мене в суспільному житті щось залежить і я дію. Саме я, а не хтось мною маніпулює. Ми відчули, що ми діємо в історії, наш народ сказав своє слово і це слово було вирішальним. Зараз ми пишемо нову історію і звичайні люди відчули, що від них багато що залежить. Ось це повернення до життя, позбавлення маніпулятивних технологій і стало, на мій погляд, найбільшим успіхом нашого суспільства протягом останнього року.
– Сьогодні дедалі частіше чути думки про те, що створюється Українська національна Церква. Чи це добре? Куди воно може привести?
– Я думаю, що в тому сенсі, що національна Церква – це як cім’я незалежних церков, в якій, проте, визнають один одного як члена сім’ї, не порушують кордонів автономності і водночас ставлять перед собою одну спільну мету: служити народу України, молитися за нього, спрямовувати його в напрямку більш христиняського майбутнього. В цьому плані я думаю, що справді, народжується національна українська Церква.
Я дуже боюся, щоб цей проект не набув форми української помісної православної церкви, тому що це буде підміна поняття. Ми зараз говоримо про таку національну Церкву, яка б не була дискримінаційною. Яка б не виключала католиків, греко-католиків, протестантів.
Якщо нам вдасться побудувати такий екуменічний конструкт, то я думаю, що суспільство наше побачить у цьому модель переустрою суспільства. Тобто Церква покаже приклад того, як різні можуть бути разом. Наразі не можу сказати, що це популярна думка, але я думаю, що на Церкву тиснутиме суспільний попит. Суспільство, яке побачило на Майдані церкви разом, очікує, що так буде й далі. Ми рухаємося до християнської єдності, навіть у таких умовах, в умовах військового конфлікту

Розмовляла Зоряна Попович

Дальше »

“І Церква, і суспільство – це частини Царства Божого. І знаком Його цілісності для нас став Майдан”

http://www.philosophy.ucu.edu.ua

Зацікавлені сучасною Україною англомовні читачі можуть поповнити свій різдвяний “wish list” на “Amazon” новою англомовною книгою доктора філософських наук, професора кафедри філософії Українського католицького університету Михайла Черенкова. Співавтором дослідження став випускник Оксфорда, історик та богослов Джошуа Сьорль, який після завершення семінарії в Празі та докторських студій у Коледжі Святої Трійці (Trinity College Dublin) кілька років прожив у Донецьку. Детальніший погляд на книгу “A Future and a Hope: Mission, Theological Education, and the Transformation of Post-Soviet Society” – у короткій розмові з Михайлом Черенковим.

Пане професоре, як би Ви окреслили основні мотиви Вашого дослідження? Чи можна сказати, що книга була написана під впливом Революції гідності?


Основний мотив, який спонукав нас до написання книги, можна сформулювати так: бажання відчути й накреслити надихаючу візію для Церкви у пострадянському суспільстві. Як співавтори, ми мріяли і мріємо про краще майбутнє для України. Кожен з нас може повторити слова пастора Мартіна Лютера Кінга: “I have a Dream”. Без надихаючого бачення для країни християнство – і як Церква, і як культура – не здатне розвиватись, змінюватись і змінювати навколившій світ. Ми почали працювати над текстом 2012 року, але саме в подіях Майдану побачили знак надії, можливість іншого майбутнього. Тож “революція гідності” справді стала для нас орієнтиром того, як цінності Божого Царства можуть втілюватись у суспільних трансформаціях.

Книга написана англійською мовою в співавторстві з іноземними фахівцем. Чи означає це, що Ви орієнтувалися на читачів з-поза меж пострадянського простору?

Так, мені приємно, що реліз книжки став міжнародною подією, вже заплановано презентації у Вашингтоні та Лондоні. Книгу надрукувало фахове для літератури з теології американське видавництво Wipf&Stock, а сам текст – це результат богословського діалогу між мною, українським дослідником, і молодим британським теологом Джошуа Сьорлом, професором Сперджен коледжу з Лондона. “Міжнародний статус” не стільки тішить самолюбство, скільки проектує увагу на події в Україні. Ми сподіваємося, що книжка стане своєрідним “меседжем”, закликом, маніфестом міжнародної солідарності з християнською спільнотою України. Адже саме у нас вирішується доля країн і народів пострадянського простору – чи будуть вони й надалі залишатися транзитними територіями, чи повернуться до неорадянської імперії, чи поховають її назавжди заради свободи і надії. Як кажуть українці, “за нашу і вашу свободу”.

А звідки виникла ідея запросити британського богослова до написання книги про Україну?

Свого часу я запросив доктора Джошуа Сьорла працювати в Донецькому християнському університеті (ДХУ). Саме там почалась наша дружба і зародилась ідея спільної книги. Тепер ДХУ захоплений проросійськими сепаратистами. Дружина Джошуа – українка, її батьки живуть на Дніпропетровщині, на кордоні з Донецькою областю. Отже, нас поєднала Україна, а також інтерес до богословського аналізу її суспільних трансформацій. Дуже важливо, що книжка англомовна, вона адресована насамперед західному світу. Але ми думаємо про російський переклад, щоб транслювати наші думки на Схід.

Яким чином релігійні динаміки, описані у книзі, вписуються в уже софрмовану і сформульовану глобальну тенденцію певного релігійного відродження кінця ХХ – початку ХХІ століття?

Ми не ставили за мету вписати наші ідеї в загальні тенденції. В певному сенсі ми керувались не аналітичним, а пророчим покликанням. Адже слова про майбутнє та надію належать пророку Єремії. Тобто надія є завжди, і саме вона, а не “об’єктивні” обставини, рухає нас до змін на краще. Ми всі читали про “повернення релігії”, але ніхто не міг повірити, що це станеться на Майдані. Я думаю, що “революція гідності” не стільки вписується в існуючі тренди, скільки сама породжує нові, ще не концептуалізовані тектонічні зсуви.

Виглядає, що головною метою книги є аналіз певних релігійних і соціальних трансформацій. На Вашу думку, в постатеїстичних суспільствах релігійні динаміки стимулюють суспільні, чи навпаки?

З одного боку, очевидно, що Майдан спирався на християнські презумпції. Це не був “русский бунт, бессмысленный и беспощадный”, це справді була Революція гідності. Як на мене, саме активна участь християн змінила якість протесту. З іншого боку, все почалось не з Церкви, а з пробудження громадянського суспільства. Церкву покликали на допомогу, вона відгукнулася, і в цьому сенсі суспільство показало вищий рівень ініціативи й відповідальності. Але я пропоную аналізувати цей зв’язок між суспільними та церковними подіями не через послідовність, а через холістичність, цілісність, нерозривність… І ми в книжці послідовно аргументуємо саме таку логіку для розгляду цього зв’язку.

Для авторів книги про майбутнє і про надію, що є знаком цієї надії в сучасній Україні?

Для нас – і Церква, і суспільство – є частинами більшого – Царства Божого, в якому іноді діють царі, іноді – священики, іноді пророки, а іноді добрі самаряни (по-нашому – волонтери). І знаком такої цілісності для нас став Майдан. Можна сказати так: якщо релігія повертається в сучасне суспільство, то не заради певного місця, щоб “бути тут чи там”, а заради значно більшого – щоб “бути всюди”, щоб пронизувати соціальні відносини, ставши їх новою природою, змінивши їх зсередини.

Розмовляв Віктор Полетко,
Міжнародний інститут етики та проблем сучасності УКУ

Дальше »

«На Майдані протестанти побачили своє місійне поле»

http://www.dukhovnist.in.ua

Донедавна протестанти в Україні були відчуженими від суспільства, національних традицій, суспільних запитів та злободенних питань. Однак після Майдану протестанти стали «українськими протестантами». Несподівано для себе протестанти відкрили практичний екуменізм, тобто християнську єдність в екстремальних умовах – на території конфлікту, а не богословського кабінету чи храму. Про це Духовності розповів Михайло Черенков, доктор філософських наук, професор кафедри філософії Українського католицького університету, член редколегії «Богословського порталу», порталу «Релігія в Україні», журналу «Theological Reflections».

- Пане Михайле, розкажіть, що таке український протестантизм?

- Український протестантизм передовсім – це друга хвиля Реформації. Обличчя українського протестантизму сформувало вже порівняно нові рухи штундо-баптистів у ХІХ ст., баптистів і п’ятдесятників (християн віри євангельської) у ХХ ст. Є реформати, є лютерани, але не вони визначають образ українського протестантизму. Навіть у радянські часи казали про всіх протестантів – баптисти. Баптизм став ототожнюватися з протестантизмом як таким. Тому наш протестантизм, я б сказав, – народний. Дуже мало знаємо про своє європейське коріння, про зв’язок з європейською реформацією. І в певному сенсі він ще такий пострадянський, зберігає радянську культуру, зв’язки з недавнім минулим. Він ще перебуває у такому залежному стані.

- Чим відрізняється українські протестанти від єдиновірців з Європи та Росії?

- Є відмінності. Ми не пройшли свій модерн. Українські протестанти дуже консервативні, дуже традиційні. Для нас, що у богословському, що зі церковного і соціального аспектів певні етапи просто вирвані та викинуті. Ми їх не пройшли. Ми відстаємо від наших західних братів. Ми перестрибнули з радянської архаїки, де жили на маргінесі, у сучасний постмодернізм. І в цьому є проблема. Нам треба наздоганяти західних братів, і, все-таки, переглянути і переосмислити досвід ліберальної теології. Але водночас ми можемо сьогодні спокійно і об’єктивно дивитись на спокуси західної теології – вони були зачаровані, самозакохані. Зробили багато помилок. Тож сьогодні ми маємо це сприймати дуже свідомо.

- Торік кількість зареєстрованих протестантських громад становила 10613, а це 28,7 % від усіх релігійних організацій держави. Хоч у 90-х рр. ця цифра була втричі меншою. Причини зростання у новизні підходу до вірних чи у сучасній євангелізації?

- Я б не переоцінював цю статистику. Ми зазвичай оперуємо кількістю релігійних організацій. Якісної соціології дуже бракує. Тому хотілось би знати, власне, що означають ці цифри. Щоб відкрити нову організацію багато не потрібно. Це дуже просто зробити. Яка там динаміка зростання, яка там кількість людей? Скільки активності за цим – це велике питання. Я б сказав, що протестантизм характеризується не стільки кількісним складом своїх громад і організацій, а активною місійною діяльністю. Справді, окрім євангелізму, зверненням людей до покаяння, до приєднання до церкви, протестанти дуже активно займались заснуванням нових церков. Протестанти, які сповідують принцип автономії помісної Церкви, вважають, що всюди має бути помісна євангельська Церква. Де є люди, де є духовна потреба, запити і пошуки Бога – там треба засновувати нову церкву. Звідти випливає активна діяльність, спрямована не так на вже на існуючі громади, як на нові території, на нові церкви, нові місійні проекти. Тому протестанти свою зовнішню місійну діяльність ведуть дуже активно. І я б пов’язував зростання кількісне і видимі ознаки успіхів місії саме з такими особливостями. Тобто, не стільки розвиток тяглих традицій, а заснування нових церков, особливо там де ще їх немає.

- Але попри збільшення кількості релігійних організацій для широкого загалу протестанти в Україні були маловідомими, чужими, і багато хто вважав їх навіть сектантськими?

- Бути сектантом, чи коли тебе називають сектантом, зараз вже не є таким негативним маркером. Сектантство – це певний тип релігійної організації чи самоорганізації, означає певну закритість, і в цьому сенсі багато традиційних громад можна назвати сектантськими. До того ж протестанти були сектантами не тому, що вони вибрали для себетакий шлях, а тому що радянське суспільство зробило їх такими. Атеїстична політика держави витиснула протестантів на маргінеси суспільного життя, їм нічого не залишалось. Так, вже23 роки живемо в умовах релігійної свободи, але колишні зовнішні умови стали внутрішнім способом мислення, люди звикли до сектантських умов життя. Сьогодні протестанти переживають період активної соціалізації – повертаються у суспільство, не всі, але більшість повертається до нормального способу життя. Проте, образ сектантський, створений пропагандою та історією, дуже живучий, і я думаю, що потрібні роки і роки, щоб це змінити.

- З огляду на події Майдану, про українських протестантів заговорили як про першу рушійну силу, що стала підтримувати людей у важких умовах Революції гідності 2014 р. Що стало поштовхом їх виходу до людей?

- Протестанти розуміють свою місію дуже конкретно, не заглиблюючись у традицію. Для них активна зовнішня місія є пріоритетною. І тут так само, протестанти побачили, що є люди, які в небезпеці, які зараз потребують опіки і захисту, і вони побачили в цьому виклик для власної місії. Якщо традиційні церкви думають, що люди мають приходити до них (тобто вони окреслили свій сакральний простір і очікують, що саме тут має щось відбуватись), то протестанти шукають, де є скупчення людей, де є потреба, і вони знають, що Бог там буде діяти, а вони долучаться до Нього. І це форма їхньої місії. На Майдані протестанти побачили саме таке місійне поле. Вже потім вони думали про громадську відповідальність. Головне, вони відчули, якщо тут є люди, якщо тут ллється кров, якщо тут смерть, біль, страх, то треба бути тут. Але слід зазначити, що протестантизм є дуже різноманітним. Є такі одіозні фігури, як Сандей Аделаджа, й інші, які активно підтримували Антимайдан. Тому я можу говорити про тих протестантів, з яких ми розпочали нашу розмову, котрі представляють власне мейнстрім протестантів – баптисти, п’ятдесятники, місійні церкви, пресвітеріани. До речі, лютерани знову повертаються до суспільства з власного анклаву. Всі бачили пастора Ральфа Хаску, який зупиняв силовиків сама-на сам. Отже, протестантизм загалом відчув, що це час для якогось оновлення, переосмислення своєї місії та ролі у суспільстві.

- Які стосунки протестантів з традиційними церквами в Україні тепер, після Майдану?

- Ми були разом на Майдані, ми спільно пережили соціальні екстреми. Єдність уже була. Далі треба рухатись теоретичним шляхом, але переосмислення ще немає. Ніхто не знає, яка цьому ціна для нас. Треба осмислити цей прецедент, зробити певні висновки, передивитись свої кордони, розмежування, і рухатись далі разом. Я думаю, що здебільшого протестанти на це ще не готові. Водночас формується меншість, для якої це аксіоми. Тобто, для більшості – це дивний прецедент, який не наважуються осмислити, а для меншості – реальний екуменізм у часи суспільних потрясінь, само собою зрозумілий і зобов’язуючий до подальших дій. Богословське осмислення ще тільки починається. Тому що ми пережили таке неждане, негадане, неочікуване, що наші богословські схеми не витримують цього. Але працюватимемо над цим.

- Що для Вас є відповідальність? Як зробити наше суспільство та Церкви відповідальними?

– Для мене відповідальність – це здатність відповідати на заклик Бога. Це просто. Якщо Бог щось говорить, відповідальність означає, що ми це сприймаємо і приймаємо як певний план для нас, певну довіру, доручення від Бога до нас. Відповідальність Церков і християн як індивідуальностей сьогодні означає готовність і здатність бачити Божий план для країни, і місце в цьому плані. Навіть якщо нас лякає виклик, який постає перед нами, якщо нас лякає завтра, то ми знаємо, що саме для цього ми вибрані. Відповідальність означає прийняття Божої місії для нас і наслідування її. Відповідальність полягає в дуже конкретному виклику до християнської спільноти України: чи здатні українські Церкви запропонувати свій порядок денний, свій план для країни? Не просто реагувати на те, що відбувається в Україні, у світі, а пропонувати своє бачення та візію і відповідати за це.

Розмовляла Олеся Барчук

Дальше »

A Future and a Hope

A Future and a Hope
Mission, Theological Education, and the Transformation of Post-Soviet Society
BY Joshua T. Searle, Mykhailo N. Cherenkov
FOREWORD BY Michael A. Bourdeaux
AFTERWORD BY Sergey Rakhuba
Imprint: Wipf and Stock

About

After more than twenty years since the fall of the USSR, the evangelical movement in post-Soviet society has entered a crucial phase in its historical development. Setting out a transformative vision of mission and theological education, this book makes an important contribution towards the renewal of the church in this fascinating--but deeply troubled--part of the world. After the violent and disruptive events that followed the Ukrainian Revolution of Dignity and Freedom in 2013/14, the evangelical movement in post-Soviet society now has an unprecedented opportunity to become a shining example of a "church without walls." Searle and Cherenkov reflect on the political, social, cultural, and intellectual legacy of the Soviet Union and offer bold and innovative proposals on how the church can rediscover its prophetic voice by relinquishing its debilitating dependence on the state and, instead, expressing solidarity with the people in their legitimate aspirations for freedom and democracy. Notwithstanding the pessimism and lament expressed on many pages, the authors conclude on a positive note, predicting that the coming years will witness a flowering of evangelical ecumenism in action as Christian solidarity flourishes and overflows denominational boundaries and parochial interests.

Endorsements & Reviews

"Politically alert and deeply learned, this book displays an impressive scholarly erudition, extensive personal experience, and perceptive engagement with post-Soviet context on a number of levels: an essential and timely study. It explores critical issues of identity, mission purpose, and of theological learning as a means of transformation of post-communist realities. I commend this richly textured work to academics and scholars-practitioners seeking to understand the mission of theological education in times of momentous transition."
--Parush R. Parushev, International Baptist Theological Study Center, Amsterdam, The Netherlands

"With the eyes of the world refocused on the Ukraine and Russia, it is a moment of prophetic opportunity into which Searle and Cherenkov speak. Arguing for the church to have renewed focus on the mission of Jesus, a sophisticated understanding of the relationship of the gospel to culture, and an informed understanding of the context presented by post-Soviet society, they demonstrate why this is vitally important for social transformation from Kyiv to Moscow. A most timely word."
--Roger Standing, Spurgeon's College, London, UK

"Searle and Cherenkov have provided an exceptional analysis of the challenges of and hope for Christian higher education in Eastern Europe. Recommending an increasingly ecumenical and practical approach, they offer a Christ-centered hope for the church in society that rises above politics, economics, and denominational turf."
--Marlene Wall, LCC International University, Klaipeda, Lithuania

Дальше »

С нами Бог!

Дорогие друзья, в преддверии великого праздника Рождества, хочу пожелать добрых чудес!
Тьма сгустилась, но Бог сильнее. Он приходит к нам в образе младенца, чтобы показать Свою любовь – нежную, уязвимую, и при этом сильную, побеждающую.
Сегодня нам кажется, что зло сильнее, что ночь торжествует. Но «свет во тьме светит, и тьме не объяла его» (Иоан. 1:5). Рожденный Младенец – Царь и Лев, Его Господству не будет конца. Мы под Его защитой, мы подданные Его Царства.
Мы не оставлены, с нами Бог. «Нарекут Ему имя Эммануил, что значит: с нами Бог » (Матф. 1:23).
Наши человеческие переживания преисполнены богооставленности, разочарования, отчания.
«Он возвестит народам мир», - говорит пророк. А вокруг нас бушует война.
«Где Он? Мы Его не видим», - говорят наши глаза. «Почему Он молчит?», спрашивают уши.
«Почему зло уножается, а добрые люди страдают?», - огорчается сердце.
Но Радостная Весть убеждает нас в обратном: «с нами Бог».
Если с нами Бог, то у нас очень много друзей.
Анна и Симеон, Елисавета и Захария, безымянные пастухи, таинственные мудрецы «Бальтазар, Гаспар и Мельхиор».
Пусть в вашем доме будет праздник, пусть ваш путь освещает звезда!
Пусть радость Божьего Присутствия наполнит ваше сердце, а Его друзья и ангелы сопровождают нас в жизненном пути!

Христос рождается! Славите Его!
Христос ся рождає! Славімо Його!
Christ is born! Glorify Him!

Дальше »

Сладость и горечь Апокалипсиса

«…взял я книжку из руки Ангела, и съел ее; и она в устах моих была сладка, как мед; когда же съел ее, то горько стало во чреве моем»

Апокалипсис – не откровение о том, что произойдет, но истина (непотаенность, открытая тайна) об уже происходящем.
Книжка – Божье откровение о сути происходящего, Божий план истории, судьба мира. Такая тайная книга не открывается само собой и не навязывается односторонним решением Бога.
Иоанн должен был сам решиться и попросить: дай мне книжку. Он мог ее не просить и не есть. Он мог отказаться от горькой участи знать и страдать за свое знание. Он принял свою роль добровольно. Он принял и передал народам Радостную Весть, которая была сладкой в его устах. Он же вкусил и прочувствовал всю трагедию человеческой истории, ярость зла, неисправимость темных сил, жестокость духовной схватки, высокую цену победы.
В наши темные времена, к нашим легкомысленным и отступившим от Бога народам, к маловерным и заблудшим людям, звучит Божье Слово о том, что время истекло, наступил финал истории и свершается Божья тайна.
Съеденная книга усвоилась и стала говорить через посланника. Мы не просто передаем знания, мы говорим об измененной жизни и говорить об этом можем только изнутри измененной жизни.
Нам надлежит не только свидетельствовать о Боге и Его плане относительно мира, но также и страдать за истину.
Ангел останавливает время. И у него есть две новости – хорошая и плохая.
Плохая состоит в том, что времени уже не будет. История заканчивается, вершатся суды, силы зла развязаны для последней битвы, земля станет полем последнего боя добра и зла.
Хорошая - в том, что исполнится «благовествование», «совершится тайна Божия». Речь идет не о плохой вести («неблаговестии») и не «тайне беззакония». История не сбилась с пути, Божий замысел неизменен и будущее несет с собой свет.

Откровение Иоанна Богослова, Глава 10
И видел я другого Ангела сильного, сходящего с неба, облеченного облаком; над головою его была радуга, и лице его как солнце, и ноги его как столпы огненные, Иез 1:27; Мф 17:2;Откр 1:15
2 в руке у него была книжка раскрытая. И поставил он правую ногу свою на море, а левую на землю,
3 и воскликнул громким голосом, как рыкает лев; и когда он воскликнул, тогда семь громов проговорили голосами своими.
4 И когда семь громов проговорили голосами своими, я хотел было писать; но услышал голос с неба, говорящий мне: скрой, что говорили семь громов, и не пиши сего. Дан 12:4, 9
5 И Ангел, которого я видел стоящим на море и на земле, поднял руку свою к небу Дан 12:7
6 и клялся Живущим во веки веков, Который сотворил небо и все, что на нем, землю и все, что на ней, и море и все, что в нем, что времени уже не будет; Неем 9:6
7 но в те дни, когда возгласит седьмой Ангел, когда он вострубит, совершится тайна Божия, как Он благовествовал рабам Своим пророкам. Откр 11:15
8 И голос, который я слышал с неба, опять стал говорить со мною, и сказал: пойди, возьми раскрытую книжку из руки Ангела, стоящего на море и на земле.
9 И я пошел к Ангелу, и сказал ему: дай мне книжку. Он сказал мне: возьми и съешь ее; она будет горька во чреве твоем, но в устах твоих будет сладка, как мед. Иез 2:8, 3:1, 3
10 И взял я книжку из руки Ангела, и съел ее; и она в устах моих была сладка, как мед; когда же съел ее, то горько стало во чреве моем.
11 И сказал он мне: тебе надлежит опять пророчествовать о народах и племенах, и языках и царях многих.

Дальше »

11.12.13

Я хорошо помню то утро. Проснулся по тревоге. Впрыгнул в машину и тут же, не разогревая ее, помчался в сторону Киева. Все, кому звонил и предлагал составить мне компанию, вежливо, хотя и с подчеркнутым сочувствием, отказались. Обещали, правда, молиться...
Под Романовкой увидел бредущую по снегу темную фигуру, остановился. "Куда?". - "Туда же". Человек с потрепанным портфелем. Журналист. В возрасте, не из доходных и преуспевающих. Старая интеллигентская школа. Едет защищать Майдан и надеется после победы еще успеть на работу. Тут же обменялись телефонами - не для бизнеса, а для спасающей связки в эти жестокие дни.
Силовики напирали. Но уже не так активно. Майдан быстро наполнялся подбегающими людьми. Возле Дома профсоюзов удалось окружить небольшое подразделение. Могла пролиться кровь. Командиру предлагали отвести отряд, но он пытался пробиться к Институтской. Мы с журналистом оказались в первой линии. Какой-то патриот-провокатор цитировал Шевченко о вражеской крови и бросался на солдат. Дурной пример был заразительным. Вместе с ребятами из самообороны растянули людей и восстановили дистанцию. Досталось и нам: "Вы что, врагов защищаете? Шевченко не уважаете?". Я громко сказал, что Шевченко очень уважаю, но Христа больше. Мы нация христианская и Христос для нас "понад усе". Даже не Украина "понад усе", а именно Христос. Потому что именно верой в Него мы живы и только Он может дать нам победу. Пока мы еще можем, не должны допустить крови. Возник диспут. Шевченко, кровь, смерть ради родины. Или Христос, любовь, жизнь ради ближнего. Силовики с интересом следили и слушали. Решалась их судьба. На слова о врагах и крови руки сжимались. На слова о Христе в глазах появлялось что-то человеческое и некая растерянность. "А я атеист вообще-то", - тихо сказал журналист. Так тихо и робко, что я понял, никакой он не атеист. Пусть маловерущий, но верущий. А кто из нас многоверующий? Точно, не я.
Солдатиков все же отвели и народ расступился, давая им дорогу домой. А нас звали на помощь к КМДА. Там беркутовцы заблокировали автобусами вход в мэрию и пытались ее штурмовать. Спасло то, что набежали люди, а из окна ударила струя холодной воды, остужая пыл штурмовиков. Наших было больше. Начались переговоры об отводе Беркута. В разгар этих переговоров кто-то бросил полено в голову офицера. Провокатора тут же схватили. Я держал мужчину за руку, а он плакал и говорил: "Хлопці, свій я, просто сил нема терпіти. Тілько що мого друга ці ж беркутівці жорстоко побили". Беркут отступил и на сей раз. Людей было много. Они защищали друг друга и не искали крови врага. Ненависть вспыхивала то тут, то там, но любви было больше...Тревога осталась, но жизнь продолжалась. С нами был Бог, с нами была вера.

Дальше »

Царство приблизилось. Что же нам делать?

Царство Небесное приблизилось. Что же нам делать?

Евангелия нагнетают обстановку: Царство приблизилось, вот, уже, здесь. Возникает волнующий вопрос: что мы можем предпринимать и на что можем рассчитывать здесь, на земле? Как наши земные обязанности и возможности выглядят в перспективе Божьего Царства?
При всей напряженности жизнь не заканчивается.
«В те дни приходит Иоанн Креститель, и проповедует в пустыне Иудейской, и говорит: покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное» (Матф. 3:1-2).
«И спрашивал его народ: что же нам делать? Он сказал им в ответ: у кого две одежды, тот дай неимущему, и у кого есть пища, делай то же. Пришли и мытари креститься, и сказали ему: учитель! Что нам делать? Он отвечал им: ничего не требуйте более определенного вам. Спрашивали его также и воины: а нам что делать? И сказал им: никого не обижайте, не клевещите, и довольствуйтесь своим жалованьем» (Лук. 3:10-14).
Царство приблизилось, но жизнь продолжается.
Царство воплощается в жизни и делах людей, а не отменяет их
Вслед за Своим Предтечей, Иисус продолжает проповедь Царства: «Настал час! Царство Бога близко».
«После же того, как предан был Иоанн, пришел Иисус в Галилею, проповедуя Евангелие Царствия Божия и говоря, что исполнилось время и приблизилось Царствие Божие» (Марк. 1:14-15).
В чем это Царство? Где оно? В воплощенном Боге, в жизни и служении Иисуса. Царство – воплощение Божьей воли в земной жизни. Царство – преображенная реальность, а не «прекрасное далеко».
Проповедь Царства не парализует людей, а пробуждает, активирует их. В этом смысле известная притча о талантах должна быть прочитана и понята как притча о Царстве. Она следует за притчей о девах, т.е. за иносказанием о Царстве, и продолжает ряд образов Царства.
«Тогда подобно будет Царство Небесное десяти девам… Итак, бодрствуйте, потому что не знаете ни дня, ни часа, в который приидет Сын Человеческий. Ибо Он поступит, как человек, который отрпавляясь в чужую страну, призвал рабов своих и поручил им имение свое: и одному дал он пять талантов, другому два, иному один, каждому по его силе» (Матф. 25: 1, 13-15).
Читая эти притчи в обратном порядке, становится ясно, что бодрствование – не в особо духовном ничегонеделании, а в приумножающем труде.
В то же время, известно, что лень и лукавство – самый распространенный «христианский грех». Скоро конец, зачем что-то делать? Бог даст – зачем работать? Мне дано меньше – меня обидели. Мир несправделив – поберегу нервы. Инициатива наказуема. Любое дело рисковано – на диване спокойнее.
Иисус поощряет: приумножение, успех, жертвенность в отдаче себя делу, предприимчивость. Но все это – в перспективе Царства. Когда ищут Царства, все остальное прилагается. Без него – распадается и обессмысливается. Есть лишь цифры, но нет смыслов. Есть успех, но нет счастья. Есть временные достижения, но нет будущего.
Перспектива Царства открыта. Но к нам обращена как вызов – нашей вере, дерзновению, воле, решимости. Вызов Царства в том, что все только начинается. Пришло время – не концу, но началу. Не ожиданию смерти, но активной жизни. Не противопоставлению духовной и мирской жизни, но соединению всего под главой Христа. Не разделению, но воплощению. Не бегству, а борьбе. Не праздности, а труду. Не жалобам, но мудрому управлению. Не прозябанию в страхе, но смелому предвосхищающему усилию. Мы знаем, что в конце будет Царства без конца, что все усилия будут награждены и ничто доброе не будет напрасным, поэтому уже сейчас можем действовать в этой светлой перспективе.

Дальше »

Возможность-невозможность диалога

Агрессия России против Украины вызвала небывалую солидарность россиян - вокруг личности Путина и в оправдание нападения. Сплотились и украинцы – вокруг идеи свободы и для защиты себя.
Христиане – разделились. Единство Церкви в отстаивании истины и проявлении любви оказалось недостижимым.
Разделение – надолго. Говорить о его преодолении нужно, но без наивных иллюзий, без дешевых решений и вымученных улыбок.
Уже известно о четырех встречах российских и украинских протестантских лидеров – весенних диалогах в Иерусалиме и Стамбуле, осенних консультациях в Осло и Киеве.
Встречи в Иерусалиме и Осло проходили под заметным диктатом российской стороны, которая навязывала свои заготовки и отрабатывала полученные задания. Разговор в Иерусалиме не получился, т.к. россияне отказались признавать факт военной агрессии против Украины.
На откровенный разговор в Осло никто даже не надеялся. Итоговый документ встречи можно назвать бессодержательным и декоративным. Российские церковные лидеры отказались осудить войну и назвать ее причины. Озаботились лишь собственностью и защитой интересов РПЦ: “Как религиозные деятели мы особо обращаем внимание на необходимость соблюдения в зоне конфликта права на свободу совести. Насильственные действия в отношении духовенства и верующих, храмов и молитвенных зданий любой из действующих в Донецкой и Луганской областях конфессий недопустимы”.
Очевидно, что эти слова каждый понимал по-своему. Украинские протестанты думали о захваченных зданиях и казненных служителях. Российские церковные лидеры – о своих претензиях на эти канонические территории, что включает не только защиту уже своих православных храмов, но и переподчинение протестантских церквей Донбасса российским церковным структурам.
Российские братья остались безучастными к истории пастора Павенко, сыновей которого замучили пророссийские террористы. «Надо еще разобраться. Неизвестно кто это сделал, за что и как. Где здесь российский след и при чем здесь мы?». Зато они были уверены в том, что «Крым наш», а в Киеве – «хунта».
Организаторы консультаций в Стамбуле и Киеве ориентировались на иную аудиторию (на активных действующих пасторов, а не важные первые лица для протокольных фотографий) и свободный формат дискуссий.
Если первые две встречи были посвящены теме церковной политике, то две вторые – практическим формам единства и сотрудничества в миссии.
Пока это первые попытки украино-российского христианского диалога, но уже можно сделать первые уроки.
Церковная политика – часть «большой» политики. Очевидно, что диалоги о церковной политике будут продолжаться, но для Церкви они останутся безрезультатными. Для политического руководства России и Украины это важный канал дипломатии. Церковь же рискует быть втянутой в чужую игру.
Сближающей темой может быть тема миссии – миссии надежды, сострадания и примирения.
Я давно говорил, что в условиях разделенного христианства (особенно по линии российских и украинских Церквей) единственной доступной формой единства остается единство в беде - через сочувствие, сострадание, солидарность. Нельзя вменить в вину россиянам, что они не понимают нас. Но нельзя оправдать их жестокость и бесчувственность. Нет не только единства, нет самого христианства.
Об этом в совместной декларации заявили папа Франциск и патриарх Варфоломей: "Существует экуменизм страданий. Подобному тому как кровь мучеников стала посевом силы и плодоносности Церкви, так и общность в ежедневных страданиях может стать действенным средством для достижения единства"
Мы никогда не достигнем единства в вере, если не проявим единства в беде. Ведь вера без дел мертва. А потому правильным началом диалога может быть лишь сочувствие к пострадавшей стороне. Пока этого не видно. Если российские лидеры по-прежнему верят, что в Украине нет российских войск, если их не трогают живые истории пострадавших собратьев, если кремлевская «правда» сильнее этих христианских свидетельств, если в лице братьев по вере они видят «бандеровцев» и «фашистов», то любой диалог обречен. До поры до времени. В конце концов, без пауз диалога не бывает. Сейчас нужна именно пауза. Пока наполнится мера, пока наступит прозрение

Дальше »