Відкритий протестантизм

Протестантизм відкритий – це конфесіональний підвид, збірне ім’я для цілої безлічі конфесіональних традицій, об’єднаних зв’язком з подією і спадщиною європейської Реформації, своєю прихильністю Реформації як довгої і триваючої, своєю принциповою незавершеністю і частковістю, скромним і слухняним включенням в єдність християнської церкви та її історії.

Це безліч галузей на стародавньому християнському древі. Це молодий конфесіональний досвід, повний суперечностей і їх усвідомлення. Це не тільки радість з приводу нових експериментів, але й почуття обов’язку стосовно триваючої традиції. Це сміливе освоєння нових епох і територій. Це побожне і творче ставлення до Писання. Це безустанне вслуховування і сповіщення Євангелії, її контекстуалізація, глобалізація, інкультурація, деколонізація, деміфологізація. Це християнство, співзвучне духу свого часу, відповідь на виклики епохи. Це бажання залишатися молодим, увесь час починати з початку, радіти новизні та свіжості.

Безумовно, це деякий ідеальний тип. Але без цього ідеального образу нам ні з чим буде зіставляти той соціологічний матеріал, що зібраний у папці «Протестантизм».

До чого ж відкритий «відкритий протестантизм»?

Відкритий до власної історії як історії відкритої – з відкритим кінцем і відкритим початком. Він усіх готовий зробити предметом спокійного критичного аналізу – антикатолицький і антиправославний запал, синдром маргінальності, досвід виживання й опору, «нішевість» і ринковість, націоналізм і імперскість, комплекси меншості й амбіції «моральної більшості».

Інакше кажучи, відкритий до власної критики, особливо за відому сектантскість, дрібний конфесіоналізм і надмірний консерватизм. Але також за безбережний лібералізм і марний екуменізм.

Відкритий протестантизм відкритий до діалогу традицій. У тому числі до поглиблення своєї власної, до перевідкриття забутих. І навіть до постконфесіоналізму.

Він відкритий до сучасності. Без її ідеалізацій, але також без похмурого песимізму. Він знає: Бог діє в історії, церква непереможна; збільшується гріх, збільшується і благодать. Звичайно, етичний консерватизм українських протестантів відрізняє їх від європейських побратимів. Але без запаморочення від власної святості. Відкритий протестантизм відкритий до Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Він цінує спадщину «старого світу» і радується зростанню християнства в регіонах глобального Півдня. Він не боїться «глобального потепління», але переживає за майбутнє Європи. Він з вдячністю приймає дарунки інших традицій і регіонів, але і сам хоче послужити глобальному співтовариству.

Відкритий протестантизм відкритий до суспільства. Це частина громадянського суспільства, найбільш далека від держави. Тут усе ще вірять у демократичні принципи общинного життя і свободу совісті для всіх. Хоч з тривогою спостерігають, як цими свободами зловживають і тим самим їх дискредитують.

Відкритий протестантизм відкритий до того, щоби бути частиною, стати частиною відкритої національної і культурної ідентичності. Він готовий до безперестанних контекстуалізацій і інкультурацій, але творче вираження Євангелії завжди співвідносить з більш важливим – вірністю суті й Духові.

Він відкритий до Божого Слова. І завжди готовий бути судженим Богом і Його Словом. Він налаштований слухати більше Бога, ніж людей; більше Бога, ніж себе.

Він відкритий до присутності та дії Духа, він належить Духові і водимий Духом. Він тринітарний. Він знає не тільки Отця-Творця, не тільки Сина-Спасителя, але також Духа Святого. І це робить його не стільки догматичним і суворим у питаннях віри, скільки слухняним, скромним і щедрим. Він не тримається за свою історію, за своє місце в історії, за свій досвід і своє богослов’я. Він слідує за Духом, Котрий дихає, де хоче. І це головний фактор відкритості.