Сніданок з Ісусом

 

Сніданок з Ісусом

 

Мир вам! Саме такими словами звертався воскреслий Ісус до Своїх учнів. Хай Божий мир буде з нами сьогодні, як і кожного дня нашого слідування за Ісусом!

***

В Євангеліях ми читаємо про різні зустрічі учнів з Ісусом після Його воскресіння. Він являється біля порожнього гробу, на дорогах, у кімнатах за зачиненими дверима. Він показує Себе окремим учням і цілим групам.

Для чого були всі ці зустрічі, візити, розмови? Євангеліст Іван пояснює так:

«Ісус здійснив іще багато інших чудес у присутності Своїх учнів, про які не написано в цій книзі. Та все це написано, щоб ви могли повірити, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, повіривши, здобули життя в Його ім’я» (Івана 20:30–31).

Дуже важливо повірити, але ще важливіше — повіривши, жити новим життям, жити в Його ім’я, бачити Його в повсякденних обставинах, бути готовими слухати і слухатись!

Одна з найбільш цікавих зустрічей відбувається просто неба, на березі Галилейського озера.

***

«Після цього Ісус іще раз явився Своїм учням біля Ґалилейського озера. Ось як це сталося. Якось були разом Симон-Петро, Хома, який звався Дідимом, Нафанаїл з Кани, що в Ґалилеї, обидва сини Зеведеєві, а також іще двоє Ісусових учнів.

Симон-Петро й каже: “Я йду ловити рибу”. А решта йому: “Ми йдемо з тобою!” Тож вони пішли й сіли в човен, але тієї ночі нічого не зловили.

Настав ранок. Ісус прийшов і став на березі, але учні Його не впізнали. І запитав Ісус: “Друзі, впіймали ви щось?” Вони відповіли: “Ні”. Тоді Ісус сказав їм: “Закиньте сіть праворуч від човна, то й зловите”. Вони закинули, а витягти вже не могли, так багато риби вони впіймали.

Тоді улюблений учень Ісуса сказав Петрові: “Це ж Господь!” Почувши, що то був Господь, Петро обв’язався своїм одягом, бо він роздягнувся для риболовлі, й кинувся у воду. Решта учнів допливла до берега в човні, тягнучи за собою сіть із рибою. До берега там було недалеко, метрів зо сто.

Вийшовши з човна на берег, вони побачили там розкладене вогнище, на якому пеклася риба, а поруч лежав хліб. Ісус сказав їм: “Принесіть трохи риби, тієї, що ви зловили”. Симон-Петро увійшов до човна й витяг на берег сітку, повну великої риби. І було там сто п’ятдесят три рибини, та сіть від такої кількості не порвалася.

І сказав Ісус: “Ідіть снідати!” І жоден з учнів не наважився запитати: “Хто Ти?” — бо вони знали, що то Господь. Ісус підійшов, узяв хліба й дав їм. Він також дав їм і риби. І це було вже втретє, як Ісус з’явився Своїм учням після того, як Він воскрес з мертвих» (Івана 21:1–14).

***

Чим цікава ця історія?

Тим, що Ісус знову ділить їжу зі Своїми учнями. Ми не знаємо напевно, чи їв Він хліб та рибу, чи лише дав їсти учням. Я припускаю, що й Сам їв.

Так, раніше Він сказав, що не буде пити вина і не буде їсти Пасхальної вечері до того дня, коли прийде Царство Боже:

«Бо кажу вам, що не їстиму більше Пасхальної вечері доти, доки не здійсниться це в Царстві Божому» (Луки 22:16).

І ще:

«Я не питиму більш від плоду лози виноградної аж до того дня, коли прийде Царство Боже» (Луки 22:18).

Але тоді йшлося про особливу, святкову подію, якої ще треба було дочекатися.

А про сніданок Він нічого не казав!:)

Тож тут ми маємо щось дуже цікаве: підкріплення учнів у звичайних обставинах життя.

Як же ми потребуємо цього у своєму житті!

Ми звершуємо Вечерю Господню раз на місяць, у більш урочистій атмосфері, і так і має бути. Але як добре було б мати щоденний сніданок з Ісусом!

Як це чудово — зустрітися з Ним на березі озера, спробувати Його риби та хліба, погрітися біля Його вогнища, послухати Його сповнені любові та турботи слова!

Зустрічі з Ісусом можливі в різних форматах, кожного дня, у звичайних обставинах і в екстремальних ситуаціях, у радості й у скорботі, у кімнатах і на березі, у церковному приміщенні та в лікарні, на передовій і в полоні, у тиші усамітнення та в шумі натовпу.

Головне — не пропустіть свою щоденну зустріч з Ісусом!

Дальше »

Коли з’являється Ісус

 

Що змінюється, коли з’являється Ісус?

Немає більш сумного явища у світі, ніж церква, в якій повно людей, але немає Ісуса.

Немає більш успішної церкви, ніж церква, в якій Ісусу приємно бути, де на Нього чекають, де Його прославляють, де Його заповіді слухняно виконують.

Без Бога ми — ніхто, і церква — скільки б не було в ній людей, талантів, добрих справ і гарних програм — ніщо.

Саме присутність Ісуса робить церкву Церквою.

Згадаймо історію про те, як воскреслий Ісус прийшов до Своїх учнів:

«Увечері того ж першого дня тижня зібралися Ісусові учні. Вони надійно замкнули за собою двері через страх перед юдеями. Раптом увійшов Ісус й став між ними, сказавши: “Мир вам!”

Промовляючи це, Він показував їм руки і Свій бік. Учні були раді бачити Господа.

Тоді Ісус знову сказав їм: “Мир вам! Як Отець Мене послав, так і Я посилаю вас”. Мовивши так, Він дихнув на них і сказав: “Прийміть Дух Святий. Гріхи людські, які ви прощатимете, буде людям відпущено. Ті ж гріхи, що не прощатимете, не буде відпущено”»
(Івана 20:19–23, UМТ).

Дуже цікава історія про те, як місце смутку і страху стає місцем радості та сили, як учні змінюються на очах.

Це лише одна з багатьох подібних євангельських історій, у яких Ісус являвся Своїм учням, щоб відновити їхню віру, нагадати про місію та дати останні настанови.

Ця історія — про те, що без Христа ми, як учні, — лише купка переляканих людей, закритих від світу й розчарованих у власних мріях.

Сьогодні багато розумних людей працюють над тим, щоб зрозуміти секрети виживання і зростання малих, але впливових груп. Як не зламатися під тиском несприятливих обставин, агресивної більшості, жорсткої системи?

Історія того, як Церква Ісуса Христа жила і перемагала, не дає бажаних відповідей людям цього світу. Але відповідь, яку вона дає, — єдино вірна.

У чому секрет цієї купки учнів? Як вони витримали? Як перетворилися на потужну силу, що змінила історію світу?

Відповідь дуже проста — Ісус. Його присутність змінила їх, дала їм силу, місію як сенс життя, радість і глибокий мир серед агресії та ненависті.

Я пригадую розповіді батька та інших героїв віри про те, як вони звершували Святе Причастя у в’язницях і таборах. Вони і там були Церквою — церквою безстрашних, непереможних, незламних, тому що Ісус був із ними. Вони причащалися чорним хлібом і звичайною водою, але вірили, що з ними був реальний, живий Христос.

Ісус сказав, що пекельні брами не здолають Церкву, і Він виконує Своє слово.

Ми — маленькі люди великого Бога; ми — слабкі слуги Всесильного Господа.

Його присутність змінює нас. Він — наш єдиний секрет.

Що ж каже Ісус учням того вечора?

Три важливі речення:

Мир вам!

Я посилаю вас!

Прийміть Духа Святого!

«Мир вам» — це спокій і впевненість. Це не просто вітання. Це обітниця, ствердження, запевнення, добра новина після серії страшних подій.

«Я посилаю вас!» — це доручення, це заклик до дії. «Як Отець послав Мене» — це долучення до місії Ісуса, це довіра, це привілей, це найвищий рівень честі.

«Прийміть Духа Святого» — це сила, це нове життя. Як перший Адам був створений із пороху земного та Божого Духа, так тепер Бог Своїм Духом створює з нас нових людей — свідків нового життя, нового творіння.

Цікаво, що слова доповнюються знаками. Ісус не тільки говорить, але й показує Свої рани — руки і бік. І саме тут учні впізнають Господа і радіють Йому.

Це дуже цікавий спосіб ідентифікації — показати рани, показати реальність страждань, знаки смерті. І при цьому стояти живим і розмовляти. Це перемога над смертю.

Коли ми бачимо рани, ми розуміємо реальність страждань і смерті. Але водночас бачимо вищу реальність — перемогу над смертю, бачимо силу воскресіння.

Що ж змінилося після візиту Ісуса до учнів?

Страх змінився на радість. Учні впізнали Господа і згадали Його слова про те, що і як має бути.

Учні отримали завдання. Вони стали апостолами Ісуса Христа.

Апостоли прийняли Духа Святого і отримали владу прощати гріхи.

Зміни були не тільки внутрішніми. Змінилася атмосфера, змінилося все навколо.

Божа присутність наповнила кімнату, зачинені двері відчинилися, місія у світі почалася.

***

Подумай про себе: у якому ти стані?

Можливо, ти був учнем Ісуса, але ще не зустрів Його як воскреслого Господа, не знаєш Його сили й не розумієш своєї місії.

Можливо, ти просто сидиш у закритій кімнаті — без радості, без розуміння, що робити далі.

Ти не хочеш повертатися до старого життя, але так і не пізнав смаку нового життя та сили воскресіння.

Тобі потрібна зустріч з Ісусом. Бажай її, молись про неї, не пропусти її!

Дальше »

Не турбуйтеся про те, що і як казати!

 

Не турбуйтеся про те, що і як казати!

 

«Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати».
Матвія 10:19

Ми живемо у світі, який стає дедалі менш зрозумілим і дедалі небезпечнішим. Як розібратися в тому, що відбувається? Як уникнути розставлених пасток? Як не загубитися в хаосі, що наростає, і не піддатися страху?

Навколо лунають голоси самовпевнених експертів, які вдають, ніби щось розуміють. «Говорячі голови» заповнюють екрани, то лякаючи, то заколисуючи, одним словом — маніпулюючи почуттями людей.

Слухаючи їх, я відчуваю суперечливі почуття. З одного боку, певну частку провини через те, що вже не можу так само легко й переконливо говорити на будь-які теми. З іншого — велику частку фальші та порожнечі в усіх цих численних і легковажних словах.

І тоді приходить полегшення: як добре, що я можу дозволити собі не говорити багато і не давати порожніх відповідей; як добре, що мені не потрібно зображати із себе всезнайку; як добре, що я можу чесно сказати: «Я не знаю», але можу додати: «Та я знаю Того, Хто знає!»

Підозрюю, що я не один такий — дедалі менше можу говорити про події й тенденції, а ще менше — про їхні смисли. Надто багато всього, надто мало ясності.

Чи повинні ми мучитися через це? Чи повинні щоразу висловлюватися з кожного питання? Чи повинні стати схожими на професійних експертів, які цілими днями переходять із однієї студії до іншої? Або на диванних коментаторів, які ведуть нескінченні битви в соціальних мережах і почуваються вершителями історії, не встаючи зі зручного м’якого місця?

Ні, і ще раз — ні.

Ми не покликані бути багатослівними щодо того, що відбувається у світі. Ми маємо бути стриманими у словах, уникати вигадок, фантазій і зайвих емоцій. Ми покликані бути свідками Христа — Його голосом, Його живим посланням, Його Доброю звісткою.

Якщо ми уважні до Христового Слова, його нам цілком достатньо. Настільки достатньо, що ми замовкаємо. Або говоримо лише про те, що чуємо від Бога, намагаючись осмислити й передати почуте.

Шум світу більше не відволікає. Людські запитання більше не бентежать. Ми не боязкі, але й не зухвалі. У нас з’являється справжня впевненість — не в собі та своїй здатності все зрозуміти й усім керувати, а в Богові та Його верховній владі.

Тут мені згадуються слова Христа, звернені до Його перших учнів:

«Не турбуйтеся, як або що говорити».

Ми не повинні турбуватися, тому що Господь уже подбав про це і дасть нам потрібні слова у потрібний час.

Звичайно, йдеться не про те, що Святий Дух підказуватиме нам, що написати в соціальних мережах або як перемогти у суперечці. Тут усе набагато серйозніше.

Слова «не турбуйтеся» звернені до покликаних і посланих дванадцяти апостолів. Покликаних звіщати Євангеліє Ісуса Христа. Посланих із цією місією у світ, непримиренно ворожий до них:

«Знайте ж, що Я посилаю вас, як отих ягнят до вовчої зграї. Тож будьте мудрими, мов змії, та невинними, мов голуби. Стережіться людей, бо вони віддадуть вас до суду й битимуть батогами у синагогах. Вас приведуть на суд правителів та царів за те, що ви Мої учні. Це дасть вам можливість свідчити про Мене перед ними та поганами. Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати. Пам’ятайте, що то не ви говоритимете, а Дух Отця вашого промовлятиме вашими устами.»
(Мт. 10:16–20).

Учитель не приховує від Своїх найближчих учнів майбутніх труднощів. Він заздалегідь попереджає: вас не зустрічатимуть оплесками й лайками, визнанням і подарунками. На вас чекають ненависть, зради, побої, суди, смерть.

Цим попередженням Ісус не лякає, а готує.

Покликаючи апостолів, Він дає їм владу. Тобто вони зовсім не безпорадні — вони здатні перемагати й повелівати. Він також дає їм настанови: куди йти, що говорити, як поводитися.

Він посилає їх як овець просто до вовчої зграї — не для того, щоб їх там з’їли. Він навчає, як виживати й виконувати свою місію: бути мудрими, обережними та кмітливими, як змії; але водночас мирними, чистими й бездоганними, як голуби.

Це важливо зрозуміти всім нам: місія можлива!

Ісус не посилає учнів непідготовленими на нездійсненну місію, прирікаючи їх на швидку й безглузду смерть. Він дає владу і силу, попереджає й навчає. З Ним навіть найнебезпечніша місія буде успішною.

Більше того, у складних обставинах відкриваються нові, раніше невидимі можливості — проповідувати в синагогах і судах перед натовпами ворогів, свідчити перед правителями й царями різних народів, являти мудрість і безстрашність перед обличчям загроз.

Вірність у переслідуваннях — єдиний шлях до успіху Євангелія і торжества Церкви.

Не догоджання натовпу і не підлабузництво перед владою, не солодке красномовство і не розважальні шоу, а покірне слідування за Христом і сміливе проголошення Євангелія.

Сильна Церква — це Церква, яка не має нічого свого, нічого, крім Христа та Його Слова.

У неї немає багатослів’я і пустослів’я. У неї немає панічного страху перед навколишнім світом, але немає й безтурботної самовпевненості.

Лише Церква бідна й переслідувана, проста й смиренна може бути сильною і славною, переможною й торжествуючою.

Сьогоднішній світ називають постхристиянським — тобто таким, у якому християнство більше не має привілейованого становища і не може диктувати суспільству свої правила.

Нам ще дозволяють говорити, але мікрофон уже не дають, а на сцену більше не пускають.

У такому світі ми знову опиняємося в становищі апостола Павла, який звіщав Божу істину не у величності слова чи мудрості, бо вирішив не знати нічого, крім Ісуса Христа, і притім розп’ятого; який був у немочі, страху та великому тремтінні; чиє слово і проповідь полягали не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні Духа і сили, щоб віра утверджувалася не на людській мудрості, а на Божій силі
(див. 1 Кор. 2:1–5).

Це нормально — коли ми не знаємо, що сказати.

Нормально, коли ми нічого не знаємо, крім Ісуса Христа, Який знає все.

Усім нам одного дня потрібно пережити цей момент незнання всього іншого заради пізнання найголовнішого.

І цей момент буде визвольним, тому що ми раптом зрозуміємо: ми не лише не знаємо нічого, крім Ісуса, — ми й не хочемо знати нічого, крім Нього.

Його достатньо!

Ісус посилає учнів на місію практично ні з чим, щоб вони в усьому покладалися на Нього.

«Я посилаю вас» — ми не самі по собі. Ми послані Христом і все робимо в Його Ім’я, Його силою та владою, під Його захистом і контролем.

«Через Мене» — нас ненавидітимуть за віру та вірність Ісусу. Ми завжди будемо і повинні бути не від цього світу.

«На свідчення» — ми не страждатимемо просто так, без жодного сенсу. У стражданнях ми свідчитимемо про Христа навіть успішніше, ніж у зоні комфорту.

«Не турбуйтеся» — ми не залишимося ані на мить без допомоги та Божого керівництва, тож немає підстав для страху й паніки. Пам’ятаймо: занепокоєння — це форма недовіри Богові та спроба повернути собі впевненість у собі.

«Буде дано вам, що говорити» — ми говоритимемо лише тоді й лише те, що буде дано згори.

«Дух Отця говоритиме у вас» — ми говоритимемо не своє; ми будемо Божим голосом.

Ці ключові фрази розглянутого нами тексту ясно показують, що учням Ісуса нічого не потрібно шукати, просити чи вигадувати. Їхнє життя не повинно бути отруєне тривогою. Їм не потрібно в паніці підбирати слова або зображати самовпевнених і всезнаючих.

Вони не знають багато чого, але при цьому знають найважливіше: куди йдуть і навіщо, Кому служать і про Кого говорять.

Їхнє життя перетворилося на свідчення про Ісуса — словами й ділами, звершеннями й стражданнями.

Вони знають своє покликання. І це головне, що потрібно знати в цьому житті.

А ми? Чи є нам що сказати цьому світові — не від себе і не від своєї людської мудрості, а згори, від Бога, про Бога?

Не кожного з нас б’ють, судять і страчують, але кожен християнин дає звіт про свою віру перед світом.

Велике лихо, якщо в цьому звіті будуть лише слова про багату історію, політичний вплив, культурну значущість, моральну перевагу, економічне процвітання, суспільну популярність та вражаючий успіх.

І жодного слова про Христа. І нічого від Духа.

Набагато краще мовчати й нічого не знати, щоб дати місце Божому Слову.

Наше блаженне незнання і смиренне мовчання заради Христа може стати добрим свідченням для світу, втомленого від слів і спраглого Слова.

Не турбуйтеся про те, що сказати. Нехай через вас про Христа говорить Дух Отця.

 

Дальше »

НЕ БЕСПОКОЙТЕСЬ!

 

Опубликовано в журнале Вера и Жизнь, 2026

Когда же будут предавать вас, не заботьтесь, как или что сказать, ибо в тот час дано будет вам, что сказать. Мф. 10:19

 

Мы живём в мире, который всё менее понятен и всё более опасен. Как разобраться в происходящем? Как избежать расставленных ловушек? Как не потеряться в нарастающем хаосе и не поддаться страху?

Вокруг звучат голоса самоуверенных экспертов, которые делают вид, будто что-то понимают. Говорящие головы заполняют собой экраны, то пугая, то убаюкивая, одним словом – манипулируя чувствами людей. Слушая их, испытываю противоречивые чувства: с одной стороны, малую долю вины от того, что я больше не могу так же легко и убедительно говорить на любые темы; с другой стороны, большую долю фальши и пустоты от всех этих многочисленных и легковесных слов. И тогда приходит облегчение: как хорошо, что я могу себе позволить не говорить много и не давать пустых ответов; как хорошо, что мне не нужно изображать из себя всезнайку; как хорошо, что могу признаться: «Я не знаю», но могу и добавить: «Но я знаю Того, Кто знает!».  

Подозреваю, что я не одинок в том, что всё меньше могу говорить о событиях и тенденциях, ещё меньше – о смыслах. Слишком много всего, слишком мало ясности. Должны ли мы мучиться по этому поводу? Должны ли высказываться каждый раз по каждому вопросу? Должны ли стать похожими на профессиональных экспертов, которые ходят целый день из студии в студию? Или же диванными комментаторами, которые ведут бесконечные бои в социальных сетях, и чувствуют себя вершителями истории, не вставая с удобного мягкого места?

Нет, и ещё раз нет. Мы не призваны быть многословными по поводу происходящего в мире. Мы должны быть сдержанными в словах, избегать отсебятины, фантазий, лишних эмоций. Мы призваны быть свидетелями Христа – Его голосом, Его живым посланием, Его Радостной вестью. 

Если мы внимательны к Слову Христову, то нам его вполне достаточно. Настолько достаточно, что мы умолкаем. Или же говорим только по поводу того, что слышим от Бога, пытаясь осмыслить и передать услышанное. Шум мира больше не отвлекает. И человеческие вопросы больше не смущают. Мы не робеем, но и не наглеем. У нас появляется настоящая уверенность – не в себе и своих способностях понимать и управлять, но в Боге и Его верховной власти. 

Здесь мне вспоминаются слова Христа, обращённые к Его первым ученикам: «Не заботьтесь, как или что сказать» (Мф. 10:19). Мы не должны беспокоиться, потому что Господь об этом уже позаботился и даст нам нужные слова в нужное время. 

Конечно же, речь не идёт о том, что Святой Дух будет подсказывать нам, что написать в социальных сетях или как победить в спорах. Здесь всё серьёзнее.  

Слова «не заботьтесь» или же «не беспокойтесь» обращены к призванным и посланным двенадцати апостолам. Призванным возвещать Евангелие Иисуса Христа. Посланным с этой миссией в мир непримиримо враждебный. «Вот, Я посылаю вас, как овец среди волков. Итак, будьте мудры, как змеи, и просты, как голуби. Остерегайтесь же людей; ибо они будут отдавать вас в судилища, и в синагогах своих будут бить вас, и поведут вас к правителям и царям за Меня — для свидетельства перед ними и язычниками. Когда же будут предавать вас, не заботьтесь, как или что сказать, ибо в тот час дано будет вам, что сказать, ибо не вы будете говорить, но Дух Отца вашего будет говорить в вас» (Мф. 10:16–20).

Учитель не скрывает от Своих ближайших учеников будущих трудностей, Он предупреждает наперед: вас не ждут с аплодисментами и лайками, признанием и дарами. Вы испытаете ненависть, предательства, побои, суды, смерть. 

Этим предупреждением Иисус не пугает, но готовит. Призывая апостолов, Он даёт им власть, то есть они совсем не беспомощны, они способны побеждать и повелевать. Также Он даёт инструкции – куда идти, что говорить, как себя вести. 

Он отправляет их как овец прямо в волчью стаю не для того, чтобы их там съели.  Он учит тому, как выживать и выполнять свою миссию: быть мудрыми, осторожными и смекалистыми, как змеи; но также мирными, чистыми и безупречными, как голуби. 

Это важно понять всем нам: миссия возможна! Иисус не отправляет учеников неготовыми с невыполнимой миссией на быструю и бесполезную смерть. Он даёт власть и силу, Он предупреждает и учит. С Ним самая опасная миссия будет успешной. 

Более того, в трудных обстоятельствах открываются новые, ранее невиданные возможности – проповедовать в синагогах и судах перед толпами врагов, свидетельствовать пред правителями и царями разных народов, являть мудрость и бесстрашие перед лицом угроз. 

Верность в гонениях – это единственный путь к успеху Евангелия и торжеству Церкви. Не угодничество перед толпой и не заискивание перед властью, не сладкое красноречие и не развлекающие шоу, но послушное следование за Христом и смелое провозглашение Евангелия. 

Сильная Церковь – это Церковь, у которой нет ничего своего, ничего, кроме Христа и Его Слова. У которой нет многословия и пустословия. У которой нет панического страха перед окружающим миром, но нет и беспечной самоуверенности. Лишь Церковь бедная и гонимая, простая и скромная может быть сильной и славной, побеждающей и торжествующей. 

Сегодняшний мир называют постхристианским, то есть таким, в котором христианство больше не имеет привилегированного положения и не может диктовать обществу свои правила. Нам ещё позволяют говорить, но микрофон уже не дают, и на сцену больше не пускают. В таком мире мы снова находим себя в положении апостола Павла, который возвещал свидетельство Божие не в превосходстве слова или мудрости, потому что решил не знать ничего, кроме Иисуса Христа, и притом распятого; который был в немощи и в страхе и в великом трепете; чьё слово и проповедь заключались не в убедительных словах человеческой мудрости, но в явлении духа и силы, чтобы вера утверждалась не на мудрости человеческой, но на силе Божией (см. 1 Кор. 2:1–5).

Это нормально – когда мы не знаем, что сказать; когда мы ничего не знаем кроме Иисуса Христа, Который знает всё. Нам всем однажды нужно пережить этот момент незнания всего прочего ради познания самого главного. И этот момент будет освобождающим, потому что мы вдруг поймем, что мы не только не знаем ничего кроме Иисуса, но мы и не хотим знать ничего кроме Его. Его достаточно!

Иисус отправляет учеников на миссию практически ни с чем, чтобы они во всём полагались на Него. 

«Я посылаю вас» – мы не сами по себе, мы посланы Христом, и всё делаем во Имя Его, Его силой и властью, под Его защитой и контролем.

«За Меня» – мы будем ненавидимы за веру и верность Иисусу, всегда будем и должны быть не от мира сего.

«Для свидетельства» – мы не будем страдать просто так, без всякого смысла; мы будем свидетельствовать о Христе в страданиях более успешно, чем в зоне комфорта.

«Не заботьтесь» – мы не останемся ни на миг без помощи и Божьего руководства, так что нет оснований для страха и паники. Будем помнить: беспокойство – это форма недоверия Богу и попытка вернуть уверенность в себе.

«Дано будет вам, что сказать» – мы будем говорить лишь тогда и только то, что дано будет свыше.

«Дух Отца будет говорить в нас» – мы будем говорить не своё, мы будем голосом Божьим. 

            Эти ключевые фразы разбираемого нами текста явно показывают, что ученикам Иисуса ничего не нужно искать, просить, придумывать. Их жизнь не должна отравляться беспокойством. Им не нужно в панике подыскивать слова или изображать самоуверенных и всезнающих. Они не знают многого, но при этом знают самое важное – куда идут и зачем, Кому служат, о Ком говорят. Их жизнь превратилась в свидетельство об Иисусе – словами и делами, свершениями и страданиями. Они знают своё призвание, и это главное, что нужно в этой жизни знать. 

            А мы, есть ли у нас что сказать этому миру – не от себя и не от своей человеческой мудрости, но свыше, от Бога, о Боге? Не каждого из нас бьют, судят и казнят, но каждый христианин даёт отчет о своей вере пред миром. Большая беда, если в нашем отчёте будут одни лишь слова о богатой истории, политическом влиянии, культурной значимости, моральном превосходстве, экономическом процветании, общественной популярности, впечатляющем успехе. И ни слова о Христе. И ничего от Духа.

Гораздо лучше молчать и ничего не знать, чтобы дать место Божьему Слову. Наше блаженное незнание и смиренное молчание Христа ради может стать добрым свидетельством миру, уставшему от слов и жаждущему Слова. Не беспокойтесь о том, что сказать. Пусть в нас о Христе говорит Дух Отца. 

 

Дальше »

Звезда по имени Полынь

Первая публикация - Христианский мегаполис, 30 апреля 2026

Сорок лет назад, 26 апреля 1986 года, на Чернобыльской атомной электростанции произошел взрыв реактора. Разрушительные последствия этой крупнейшей в истории техногенной катастрофы в виде загрязнения окружающей среды, экологического бедствия и социально-экономических потерь мы будем переживать еще много лет. Но это еще не все. Самое страшное случилось не с природой или экономикой, а с человеком и обществом.

Я помню, как в те первые месяцы и годы после аварии на ЧАЭС даже далекие от церкви люди шепотом обсуждали «звезду Полынь» из Апокалипсиса Иоанна Богослова. Тогда мало у кого был под рукой текст Библии, чтобы понимать контекст и смысл цитаты. Важно было другое – люди догадывались, что значение катастрофы выходит за рамки физической и социальной реальности. Они примеряли библейские пророчеств на себя, старались увидеть их в событиях современной истории. Когда название города «Чернобыль» совпало с названием растения (полынь, чернобыльник, чернобыль), а библейское предупреждение о конце света – с реальным событием наших дней, трудно было не вздрогнуть.

«Третий Ангел вострубил, и упала с неба большая звезда, горящая подобно светильнику, и пала на третью часть рек и на источники вод. Имя сей звезде «полынь»; и третья часть вод сделалась полынью, и многие из людей умерли от вод, потому что они стали горьки» (Отк.8:10-11).

Простые люди интуитивно схватили главную мысль: Бог наказывает упорствующих в неверии и лжи, Бог против гордых людей и великих империй. Советские же чиновники религиозно-политической темы боялись, упорно продолжали врать о реальном положении дел и строили все тот же обреченный на самоуничтожение социализм.

Взрыв на ЧАЭС стал прелюдией к распаду СССР, когда взорвалась целая империя зла. На этом фоне предыдущие катастрофы померкли. А потом интерес к теме «полыни» постепенно угас. Пострадавшие от аварии умирали забытыми, а молодые поколения о тревожных символах и темах предпочитали не знать и думать. Но привкус горечи остался. Он до сих пор напоминает нам о том, что с нами произошло непоправимое. С этим привкусом мы и живем, понимая, что апокалипсис продолжается и что-то снова вот-вот случится.

Тема Чернобыля, вкус и запах полыни сопровождают меня по жизни. Чувство тревоги не отпускает ни на день, потому что случившееся тогда – символ более масштабной духовной, и не только, катастрофы, которая разворачивается на наших глазах.

Уже в детстве Чернобыль стал для меня фоном для понимания всех других событий. Как и полынь в Ветхом Завете, Чернобыль напоминал о наказании, проклятии, бедствии.

Я помню, как шахтеров из нашего города отправляли на ликвидацию последствий аварии. Для них жизнь закончилась уже тогда. Не все выжившие радовались, многие превратились в зомби. Сосед дядя Юра, тощий и страшный, хватал директора шахта за шкирку и кричал: «Я был в Чернобыле и там умер, мне теперь ничего не страшно. Давай зарплату, или убью!».

Помню, как тихо вымирали наши родственники в Гомельской области Беларуси. Я был у них в 1985 году – собирал в лесу грибы, угощался вкуснейшими домашними колбасами, а вечерами зачитывался советскими выдумками о партизанах. После 1986 года никто из нас туда не ездил, и оттуда к нам никто не приезжал.

Когда мы переехали в Киев, то часто гуляли с детьми по улице Чернобыльской, что на Академместечке. А в Ирпене любили ходить с детьми в Парк имени Владимира Правика, названный в честь пожарника-чернобыльца.

Двадцать лет спустя после аварии, в 2006 году, мне удалось побывать в зоне отчуждения. Запомнилась страшная тишина опустевших сел и городов. Молчали магазины, школы, детские сады. Даже птицы молчали. В одном из сел мы нашли хорошо сохранившуюся православную церковь. За ней ухаживали. Иногда там совершалась литургия. Я оторвался от друзей и остался в ней один. Мне вдруг захотелось помолиться, нарушить гробовое молчание словами исповедания и надежды. Бог там был, а людей уже не было.

*******

Я все думаю: что же такое в теме Чернобыля не дает мне покоя? Быть может, это бесконечная ложь о том, что у нас все хорошо, что все под контролем, что все страшное уже позади. Но Чернобыль – это не прошлое, это будущее. Это неуслышанное пророчество о том еще случится в серии судов-катастроф, приближающих конец всех империй, да и мира в целом.

Наивно думать, что авария – всего лишь трагическая случайность. Нет, богоборческий Советский Союз был обречен, и суды свершались неумолимо, один за другим: бессмысленная война в Афганистане, жуткое землетрясение в Армении, обострившиеся межнациональные конфликты, гибель судов, столкновения поездов и самолетов, безвыходный экономический кризис.

Думать, что ужасы Чернобыля можно похоронить вместе с СССР, – еще одна глупость. В 2022 году российская армия избрала Чернобыль основным направлением для удара по украинской столице. ЧАЭС была захвачена и стала предметом шантажа. Мрачный символ снова пригодился для еще более страшного и подлого преступления против ближайших соседей и всего человечества.

История Чернобыля продолжается, потому что нет конца злодеяниям людей, и не будет спасения злодеям от судов Божьих. Разорвать эту череду преступлений и наказаний может лишь правдивое покаяние.

В своей книге «Чернобыльская молитва» лауреат Нобелевской премии по литературе Светлана Алексиевич приводит характерные свидетельства выживших, которых возмущала не столько неэффективность государства, сколько постоянная ложь: «Такое количество лжи, с которым связан в нашем сознании Чернобыль, было разве только в сорок первом… При Сталине…». А вот еще одно наблюдение, еще более страшное: «Механизм зла будет работать и при апокалипсисе. Я это понял. Также будут сплетничать, заискивать перед начальством, спасать свой телевизор и каракулевую шубу. И перед концом света человек останется тот же, какой он сейчас».

Неудивительно, что в своей родной Беларуси писательница оказалась врагом народа. Для многих правда до сих пор страшнее, чем Чернобыль. Но ее нельзя скрывать вечно. Как говорит один из героев сериала «Чернобыль» (Chernobyl, HBO, 2019), «Каждая наша ложь – это долг правде, но приходит время и надо платить».

Чернобыль был не только предзнаменованием коллапса СССР, он остается знамением конца для всей нашей цивилизации, основанной на лжи и насилии. Звезда по имени Полынь напоминает о том, что уже было и будет снова, только в гораздо большем масштабе. Апокалипсис продолжается.

Дальше »