Хто почує стукіт Христа?

 

В останній книзі Біблії ми зустрічаємо дивовижні, а часом і вражаюче несподівані образи Ісуса Христа. Ми бачимо Його між сімома свічниками, Його голова та волосся білі як сніг, обличчя сяє як сонце, очі як полум’я вогню, ноги немов з бронзи, голос гучний як водоспад; Він тримає сім зірок в правиці, а з уст виходить міч (Одкровення 1:14-16); далі ми бачимо Його Вершником на білому коні разом з військами небесними (Одкровення 19:11); а в кінці Він сидить на престолі як Альфа і Омега, як Суддя і Творець нового світу (21:5-6). Але є ще один надзвичайно сильний образ, який ми не маємо права оминути чи забути, — образ Господа, Який стоїть біля зачинених дверей і стукає. Це образ Христа, Який звертається до Лаодикійської церкви. 

 

Одкровення 3:14-22 UMT

Напиши Ангелу Лаодикійської церкви:

Так каже Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом:

«Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”. Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола. 

Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти.

Я виправляю й караю тих, кого люблю. Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною.

 

Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні. Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».

В чиї двері стукає Христос?

Дуже часто ми чуємо про те, що Ісус стукає у двері серця звичайних, нецерковних грішників. Це красивий і добре знайомий образ. Але в Об’явленні 3:20 йдеться зовсім не про це.

Христос стукає не в двері якогось далекого від Бога язичника. Він стукає у двері церкви. Це, можливо, один із найбільш парадоксальних образів у Новому Завіті: Христос стоїть за дверима власної церкви і стукає.

Лаодикійська церква — це остання з семи церков, до яких Господь передає Свої послання через апостола Іоанна. Остання.

І, на жаль, про неї ми не чуємо нічого схвального — лише негативну оцінку і суворе попередження. Але давайте уважніше подивимося на структуру цього тексту.

Спочатку ми читаємо про Того, Хто звертається до церкви.

Хто говорить? «Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом». 

На початку книги Одкровення Ісус Христос називається «вірним Свідком, першим, Хто був відроджений із мертвих, Володарем над земними царями» (1:5). Як відомо, μάρτυς — це не тільки свідок, але й мученик. Свідоцтво може коштувати життя. Ісус показав це на Своєму прикладі.

Зараз Він говорить як Той, Хто знає і втілює істину, Хто бачить усе, Хто панує над усесвітом і виносить Свій суд.

Далі ми читаємо, що Господь знає все, і Він незадоволений тим, що бачить: «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх».

Церква Лаодикії являє собою щось третє — недопустимий компроміс, дивну суміш Божественного і земного.

Це було зручним для людей, але неприємним для Господа.

Лаодикія не мала власних джерел води, тому вода до міста доходила вже теплою, неприємною для споживання. Так і церква була малокорисною для Ісуса, оскільки підлаштовувалася під політичні обставини та язичницьку культуру. Коли хочеш догодити і Богові, і світові, зрештою стаєш нецікавим і непотрібним ні Богові, ні світові.

Після цього ми дізнаємося, що Лаодикійська церква втратила також і здатність до самокритики та адекватної самооцінки: «Ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”».

Історія міста є підтвердженням цього. Коли в 60-му році місто Лаодикія постраждало від землетрусу, городяни відмовилися від допомоги Рима. Вони відбудували місто власними силами і дуже цим пишалися.

Але реальна картина церковного стану була іншою: «Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола».

Церква практикувала позитивне мислення і насолоджувалася видимим процвітанням, але оцінка Христа була гостро критичною. Виявляється, проблема полягала не тільки у стані церкви, але й у викривленій свідомості.

Що ж робити?

Господь не залишає церкву в ілюзіях і дає Свою пораду: «Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти».

Мешканці Лаодикії вихвалялися своїми товарами та доходами від торгівлі. Вони торгували знаменитими мазями для очей, але не думали про власну сліпоту. Вони накопичували золото, але не помічали власної духовної бідності. Вони мали процвітаючу текстильну промисловість, але перед Богом залишалися голими, як Адам.

Вони не розуміли, що головне багатство — не речі, а характер, внутрішні зміни, духовна зрілість, Христос в нас.

 

Окрім поради, ми дізнаємося, що Господь готовий допомогти, щоби змінити ситуацію в теплохолодній церкві, бо Він любить її, попри всі недосконалості: «Я виправляю й караю тих, кого люблю». Його спосіб допомоги навряд чи можна назвати приємним чи легким, але він є єдиним можливим. Господь виправляє і карає з любов’ю. 

Господь знає, як нам допомогти, але Він не може зробити ці зміни без згоди самої церкви.

Тому лунає заклик до церкви: покайся, будь ревною, слухай, відчини!

Не просто визнай проблему, але доведи своїми рішеннями і вчинками, що найголовніше для тебе — праведне життя, що ти зрозуміла, у чому справжнє багатство.

«Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною».

Господь не входить без запрошення. Він терпеливо чекає і дає новий шанс.

В кінці ми знаходимо заохочуючі слова про нагороду для переможців — для тих, хто не задовольняється теплохолодним станом, а прагне залишатися вірним Христові до кінця: «Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні».

Обіцяна нагорода стосується вічності. Все золото світу там не матиме значення. Але для вірних слуг Ісус дарує все — ділиться владою і небесним багатством, ділиться престолом, який стоїть на чолі бенкетного столу.

Якщо церква відкриває двері Ісусу, Він вечеряє з нею тут, на землі, і запрошує на весільну вечерю на небі.

Послання завершується закликом бути уважними, щоб почути ці життєво важливі слова і прийняти правильне рішення: «Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам». 

***

Якби ви могли намалювати фарбами те, що почули, що було б на тій картині?

Христос стукає в зачинені двері Своєї ж церкви. Христос за церковним порогом. Христос за дверима.

Давайте подумаємо про цю картину. Що вона означає для нас сьогодні? Що сталося з церквою, яка живе так, ніби Христос їй непотрібен? Чому Він там, назовні? Як ми опинилися в такому стані? Як ми залишилися без Христа?

Така церква формально визнає Христа, але виставляє Його за двері.

Лаодикійська церква — «ні гаряча, ні холодна» — ні те, ні се. Вона не може повністю визнати владу Христа і підкоритися Йому, але також не хоче повністю відмовитися від Нього. Розбавлене християнство нікому не потрібне. Від нього нудить не тільки людей, але й Господа Бога.

Це християнство нескінченних компромісів, у яких втрачається сама сутність — те, що робить нас особливими: центральність Христа, послух і підзвітність Йому.

Ми бачимо ці симптоми в сучасній церкві, яка пристосовується до світу. Вона любить комфорт більше, ніж істину. Вона відмовляється від свого покликання, щоб не дратувати людей радикалізмом Євангелія.

Така церква користується Ісусом, але не дозволяє Йому панувати.

Колись Даллас Віллард сказав про американське християнство так: «Наша основна проблема полягає в тому, що ми не можем дозволити Богу бути Богом».

Це сумна правда. Ми дозволяємо Богу допомагати нам у наших справах, але не дозволяємо Йому керувати нашими справами. Ми чекаємо на Божі благословення, але не хочемо чути про їхні умови. Ми вимагаємо від Бога успіху в церковних справах, але не обговорюємо з Ним наші плани. Ми висуваємо Богу довгий список наших бажань, ніколи не питаючи Його: а що Він від нас хоче?

Церкві здається, що вона заможна, багата і не має потреби ні в чому. Церква продовжує жити й служити без Христа, не помічаючи Його відсутності. Церква може бути наповненою людьми, подіями, грошима, розвагами, активностями, програмами. Церква може бути настільки зайнятою, що забуває про Ісуса.

Церква може бути наповненою і переповненою всім, чим завгодно, але якщо в ній немає Ісуса — вона пуста. Якщо все, що вона робить, — без Ісуса, тоді виникає питання: а навіщо це все? Це все нікому не потрібне. Нікому не допоможе. Якщо у церкви є все, але немає Христа, то їй нема чого сказати світові, нема чим допомогти людям. Вона сама потребує допомоги. Вона сама перебуває в жалюгідному стані.

Ось церква без Христа: злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.

Ось церква з Христом: багата очищеним золотом, зодягнута в білий одяг, має здоровий, правильний зір.

Відчуйте різницю! Зробіть висновок! 

Кожна справжня церква, яка хоче бути вірною Ісусу і покликанню, яке Він дає, має усвідомити власну бідність. У нас немає нічого справді цінного. У нас є лише Ісус. Ми багаті Ісусом. Це все, що ми можемо дати світові. Нічого більше.

Незадовго до смерті реформатор Мартін Лютер написав ці слова: «Ми лише жебраки. Це правда». Не численні книги, а клаптик паперу з цими словами — головне, що він лишив по собі.

Ми залежні від Господа. Він — усе. Ми без Нього — ніщо.

Коли ми це усвідомлюємо, приходить смирення, адекватне розуміння свого стану, власної бідності, але також і нашого багатства у Христі. Ми не хочемо більше обманюватися самі та обманювати світ, наче в нас є щось цінне, особливе.

Ми, як люди церкви, потребуємо Христа не менше, ніж Його потребує навколишній світ. Ми не хочемо жити без Христа ані день, ані хвилину. Ми розуміємо, що наше справжнє багатство — не речі, не статус, не комфорт, не успіх, а Христос в нас. 

Він дає прозріння — здатність правильно бачити й розуміти; білий одяг — знак приналежності до Божого Царства; золото — символ духовної зрілості. Христоподібний характер, безкомпромісна вірність, ясність суджень, твердість переконань — усе це мало цінується в цьому світі, але насправді важить незрівнянно більше за всі його цінності. Ісус — наше все.

Що ж нам робити, коли Ісус стукає до церковних дверей? Почути. Відкрити. Впустити. Покаятись, сказавши Йому:

«Боже, ми каємося у своїй гордості. Ми знову прагнемо стати ревними. Ми уважно слухаємо Твій голос і відкриваємо двері. Господи, як страшно без Тебе, прости нас, очисти нас, збагати нас Своєю присутністю, віднови наш зір, дай нам білий одяг Твоєї праведності! Ми не збираємося царювати тут, на землі. Ти царюй в нас. Ми лише Твої слуги.Ти головний. Ти Переможець. Ти Володар усього, і наша церква – Твоя, і ми – Твої! Віднині й довіку. Амінь».

Але проблема не тільки в тому, що «християни без Христа» слухають, але не відкривають. Проблема в тому, що вони навіть не слухають і не чують. Їх потрібно розштурхати, розбудити! І це буде Божою милістю, якщо Він постукає сильніше – через труднощі, потрясіння, війни, хвороби.  

Хто ще має вуха? Почуйте.Не тільки слова, але й стук, який звучить дедалі сильніше. Це Ісус стукає до Своєї Церкви. До кожного віруючого, який «ні те, ні се», який носить ім’я християнина, але живе без Христа.

Я звертаюся до кожної людини в церкві: чи ти чуєш стук Ісуса? Чи відчиниш Йому? Особлива відповідальність лежить на служителях церкви: чи зможуть вони подолати свою згубну самодостатність і відкрити Христові двері?

Я звертаюся також до всіх нас разом — як до церковної спільноти: якою церквою ми хочемо бути? Церквою без Христа? Чи церквою Ісуса Христа? Церквою, в якій Він панує на всі сто відсотків? Церквою, в якій Він цінується понад усе? Церквою, в якій Йому приємно бути?

Що буде з тим, хто почує стукіт Христа? Той, хто почує і відкриє Ісусу, той розбагатіє справжнім, очищеним золотом, зодягнеться в білий одяг праведності, отримає здатність бачити ясно, буде їсти за одним столом і сидіти на одному престолі з Ісусом!

А що буде з тим, хто не почує стукіт і не відкриє Ісусу? Буде виплюнутий з уст Господніх. Втратить усе. Стане чужим. Про таких Ісус скаже: «Я ніколи не знав вас, йдіть геть від Мене» (Матв. 7:23). Не можу уявити, що хтось хотів би почути такі страшні слова.

Якщо Ісус стукає у двері вашої церкви, ви знаєте, що робити: слухайте й почуйтее, відкрийте Йому двері та покайтеся! Не випробовуйте Божого терпіння. Той, Хто сьогодні стукає у двері й дає тобі шанс на покаяння, завтра з’явиться як Вершник — воювати, і як Цар — судити!

 

В двері зачинені в пору нічну

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Не відчиняють на стукіт Йому,

Стукає ніжно Хтось!

 

Це за дверима Спаситель стоїть,

Стукає Він, стукає Він.

Серце відкрий - Він увійде в ту ж мить,

Стукає Божий Син!

 

Радості в серці давно вже нема,

Стукає Хтось, стукає Хтось!

В домі царює невір’я пітьма,

Стукає ніжно Хтось!

 

Голос сумління ще досі звучить:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Стук не змовкає в душі ні на мить:

Стукає ніжно Хтось!

 

Стук за дверима звучить все сильніш:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Друже, відкрий серця двері скоріш:

Стукає ніжно Хтось!

Дальше »

Кто услышит стук Христа?

 

Кто услышит стук Христа?

 

В последней книге Библии мы встречаем удивительные, а порой и поразительно неожиданные образы Иисуса Христа. Мы видим Его среди семи светильников: Его голова и волосы белы, как снег, лицо сияет, как солнце, глаза — как пламя огня, ноги — словно бронза, а голос — громкий, как шум водопада. Он держит семь звёзд в правой руке, а из уст Его выходит меч (Откровение 1:14–16). Далее мы видим Его Всадником на белом коне, Который выходит во главе небесных воинств (Откровение 19:11). А в конце Он сидит на престоле как Альфа и Омега, как Судья и Творец нового мира (Откровение 21:5–6).

Но есть ещё один чрезвычайно сильный образ, который мы не имеем права обойти или забыть, — образ Господа, Который стоит перед закрытой дверью и стучит. Это образ Христа, Который обращается к Лаодикийской церкви.

 

И Ангелу Лаодикийской церкви напиши: так говорит Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия:

знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч!

Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих.

Ибо ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды»; а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг.

Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть.

Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю. Итак, будь ревностен и покайся.

Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною.

Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его.

Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам.

Откровение 3:14-22

 

Очень часто мы слышим о том, что Иисус стучит в двери сердца обычных, нецерковных грешников. Это красивый и хорошо знакомый образ. Но в Откровении 3:20 речь идет совсем не об этом.

Христос стучит не в двери какого-то далекого от Бога язычника. Он стучит в двери церкви. В двери Лаодикийской церкви.

Это, возможно, один из самых парадоксальных образов в Новом Завете: Христос стоит за дверью собственной церкви и стучит.

Лаодикийская церковь — последняя из семи церквей, к которым Господь передает Свои послания через апостола Иоанна. Последняя.

И, к сожалению, о ней мы не слышим ничего одобрительного — только негативную оценку и строгое предупреждение.

Но давайте внимательнее посмотрим на структуру этого текста.

Сначала мы читаем о Том, Кто обращается к церкви.

Кто говорит? «Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия»

В начале книги Откровения Иисус Христос называется «Свидетелем верным, первенцем из мертвых, Владыкой царей земных» (1:5).

Мы знаем, что μάρτυς — это не только свидетель, но и мученик. Свидетельство может стоить жизни. Иисус показал это на Своем примере.

Сейчас Он говорит как Тот, Кто знает и воплощает истину, Кто видит все, Кто властвует над вселенной и выносит Свой суд.

Далее мы читаем, что Господь знает все, и Он недоволен тем, что видит: «знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч! Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих».

Церковь представляет собой нечто третье — недопустимый компромисс, странную смесь Божественного и земного. Это было удобно для людей, но неприятно для Господа.

Лаодикия не имела собственных источников воды, поэтому вода в город поступала уже теплой и неприятной для употребления. Так и церковь была малополезной для Иисуса, поскольку подстраивалась под политические обстоятельства и языческую культуру.

Лаодикийская церковь не только перестала быть полезной, но также утратила способность к самокритике и адекватной самооценке: «ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды».

История города является подтверждением этого. Когда в 60-м году город Лаодикия пострадал от землетрясения, горожане отказались от помощи Рима. Они восстановили город собственными силами и очень этим гордились.

Реальная картина состояния церкви была другой: «а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг». Церковь практиковала позитивное мышление и наслаждалась видимым процветанием, но оценка Христа была резко критической. Оказывается, проблема заключалась не только в состоянии церкви, но и в искаженном сознании.

Что же делать?

Господь не оставляет церковь в иллюзиях и дает Свой совет: «Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть».

Жители Лаодикии хвастались своими товарами и доходами от торговли. Они торговали знаменитыми мазями от глазных болезней, но не думали о собственной слепоте. Они накапливали золото, но не замечали собственной духовной бедности. У них была процветающая текстильная промышленность, но перед Богом они оставались нагими, как Адам.

Они не хотели признать, что главное богатство — не вещи, а характер, внутренние изменения, духовная зрелость.

Кроме полезного совета, мы узнаем, что Господь готов помочь, чтобы изменить ситуацию в тепло-хладной церкви, потому что Он любит ее, несмотря на все ее несовершенства: «Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю».

Его способ помощи вряд ли можно назвать приятным или легким, но только он является действенным. Господь исправляет и наказывает с любовью. Господь знает, что нужно делать для нашего спасения, но Он не может совершить эти изменения без согласия самой церкви.

Поэтому звучит призыв к церкви: покайся, будь ревностной, слушай, открой! Не просто признай проблему, но докажи своими решениями и поступками, что самое главное для тебя — праведная жизнь, что ты поняла, в чем заключается настоящее богатство. 

«Итак, будь ревностен и покайся. Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною». 

Господь не входит без приглашения. Он терпеливо ждет и дает новый шанс.

В конце мы находим ободряющие слова о награде для победителей — для тех, кто не удовлетворяется тепло-хладным состоянием: «Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его».

Обещанная награда относится к вечности. Все золото мира там не будет иметь значения. Но верным слугам Иисус дает все — делится властью и небесным богатством, делится престолом, который стоит во главе пиршественного стола.

Если церковь открывает двери Иисусу, Он вечеряет с ней здесь, на земле, и приглашает на брачную вечерю на небе.

Послание завершается призывом быть внимательными, чтобы услышать эти жизненно важные слова и принять правильное решение: «Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам».

***

Если бы вы могли красками нарисовать то, что услышали, что было бы на этой картине?

Христос стучит в закрытые двери Своей же церкви. Христос за церковным порогом. Христос за дверью.

Вот как это изобразил художник Вильям Хант. 

Давайте подумаем об этой картине. Что она означает для нас сегодня? Что произошло с церковью, которая живет так, будто Христос ей не нужен? Почему Он там, снаружи?

Как мы оказались в таком состоянии? Как мы остались без Христа?

Лаодикийская церковь формально признавала Христа, но при этом выставила Его за дверь, чтобы не мешал удобно жить.

Она — «ни горячая, ни холодная» — не то, не се. Она не может полностью признать власть Христа и подчиниться Ему, но также не хочет полностью отказаться от Него.

Увы, разбавленное христианство никому не нужно. От него тошнит не только людей, но и Господа Бога. Это христианство бесконечных компромиссов, в которых теряется сама сущность — то, что делает нас особенными: центральность Христа, подотчетность Ему, верность Ему.

Мы видим эти симптомы в современной церкви, которая приспосабливается к миру. Она любит комфорт больше, чем истину. Она отказывается от своего призвания, чтобы не раздражать людей радикализмом Евангелия. Такая церковь пользуется Иисусом, но не позволяет Ему властвовать.

Однажды Даллас Уиллард сказал об американском христианстве так: «Наша основная проблема заключается в том, что мы не можем позволить Богу быть Богом».

Это печальная правда. Мы позволяем Богу помогать нам в наших делах, но не позволяем Ему управлять нашими делами. Мы ожидаем Божьих благословений, но не хотим слышать об их условиях. Мы требуем от Бога успеха в церковных делах, но не обсуждаем с Ним наши планы.

Мы предъявляем Богу длинный список своих желаний, никогда не спрашивая Его: а чего Он хочет от нас?

Церкви кажется, что она богата, преуспевает и ни в чем не нуждается. Церковь продолжает жить и служить без Христа, не замечая Его отсутствия. Церковь может быть наполнена людьми, событиями, деньгами, развлечениями, активностями, программами. Церковь может быть настолько занятой, что забывает об Иисусе. Церковь может быть наполненной и переполненной чем угодно, но если в ней нет Иисуса — она пуста.

Если в ней нет Иисуса, если все, что она делает, — без Иисуса, тогда возникает вопрос: а зачем все это? Все это никому не нужно. Никому не поможет. Если у церкви есть все, но нет Христа, ей нечего сказать миру, нечем помочь людям. Она сама нуждается в помощи. Она сама находится в жалком состоянии.

Вот церковь без Христа: несчастная, жалкая, бедная, слепая и нагая.

Вот церковь со Христом: богатая очищенным золотом, одетая в белую одежду, имеющая здоровое, правильное зрение.

Почувствуйте разницу! Сделайте вывод! Какой вывод напрашивается после этих слов?

Каждая настоящая церковь, которая хочет быть верной Иисусу и призванию, которое Он дает, должна осознать собственную бедность. 

У нас нет ничего действительно ценного. У нас есть только Иисус. Мы богаты Иисусом. Это все, что мы можем дать миру. Ничего больше.

Незадолго до смерти реформатор Мартин Лютер написал эти слова: «Мы лишь нищие. Это правда». Не многочисленные книги и умные речи, а клочок бумаги с этими словами — главное, что он оставил после себя.

Мы зависим от Господа. Он — все. Мы без Него — ничто.

Когда мы это осознаем, приходит смирение, адекватное понимание своего состояния, собственной бедности, но также и нашего богатства во Христе.

Мы больше не хотим обманываться сами и обманывать мир, будто у нас есть что-то ценное, особенное.

Мы, как люди церкви, нуждаемся во Христе не меньше, чем в Нем нуждается окружающий мир.

Мы не можем и не хотим жить без Христа ни дня, ни минуты. Мы понимаем, что наше настоящее богатство — не вещи, не статус, не комфорт, не успех, а Христос в нас. Он дает прозрение, белую одежду людей, приближенных к Царству, золото духовной зрелости. Христоподобный характер, бескомпромиссная верность, ясность суждений, твердость убеждений — мало ценятся в этом мире, но на самом деле имеют гораздо большую ценность. 

Что же нам делать? Услышать. Открыть. Впустить Иисуса.

Поэтому в ответ на послание к Лаодикийской Церкви мы должны покаяться в своей гордости и снова стать ревностными в праведности и любви к Господу. Мы должны сказать: «Господи, как пусто и страшно без Тебя, прости нас, очисти нас, обогати нас Своим присутствием, восстанови наше зрение, дай нам белую одежду Твоей праведности! Войди к нам и больше никогда не покидай нас! Мы не собираемся царствовать здесь, на земле. Ты царствуй в нас. Мы лишь Твои слуги! Ты главный. Ты Победитель. Ты Владыка всего, и Ты Глава Церкви! Наша церковь — Твоя, и мы — Твои! Отныне и навеки. Аминь».

Но проблема не только в том, что «христиане без Христа» слушают, но не открывают. Проблема в том, что они даже не слушают и не слышат. Их нужно растолкать, разбудить! И это будет Божьей милостью, если Он постучит сильнее — через трудности, потрясения, войны, болезни.

Кто еще имеет уши? Услышьте. Не только слова, но и стук, который звучит все сильнее. Это Иисус стучит к Своей Церкви. К каждому верующему, который «ни то, ни се», который носит имя христианина, но живет без Христа.

Я обращаюсь к каждому человеку в церкви. Слышишь ли ты стук Иисуса? Откроешь ли Ему? Я обращаюсь также ко всем нам вместе — как к церкви. Какой церковью мы хотим быть? Церковью без Христа? Или церковью Иисуса Христа? Церковью, в которой Он царствует на все сто процентов? Церковью, в которой Он ценится превыше всего? Церковью, в которой Ему приятно быть?

Что будет с тем, кто услышит стук Христа? Тот, кто услышит и откроет Иисусу, тот разбогатеет настоящим, очищенным золотом, облечется в белую одежду праведности, получит способность ясно видеть, будет есть за одним столом и сидеть на одном престоле с Иисусом!

А что будет с тем, кто не услышит стук и не откроет Иисусу? Будет извергнут из уст Господних. Потеряет все. Станет чужим и противным. О таких Иисус скажет: «Я никогда не знал вас, отойдите от Меня» (Матф. 7:23). 

Не могу представить, что кто-то хотел бы услышать такие страшные слова.

Если Иисус стучит в дверь вашей церкви, вы знаете, что делать: слушайте и услышьте, откройте Ему дверь и покайтесь! Не испытывайте Божьего терпения. Тот, Кто сегодня стучит в дверь и даёт вам шанс на покаяние, завтра явится как Всадник — воевать, и как Царь — судить!

***

Хочу закончиться словами духовной песни, хоть и старой, но очень милой моему сердцу. 

 

В двери закрытые поздней порой

Кто-то стучит, кто-то стучит,

Отзыва нет и усталой рукой

Кто-то стучит, стучит.

 

Это Спаситель у двери стоит,

Кротко стучит, нежно стучит.

Сердце открой, Он недуг исцелит,

Снова Христос стучит.

 

В сердце уныние, радости нет,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

В доме погас утешения свет,

Кто-то стучит, стучит!

 

Совесть томит обличения глас,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Зов не смолкает в душе ни на час,

Кто-то стучит, стучит!

 

Стук все сильнее звучит за стеной,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Грешник, покайся и сердце открой!

Кто-то стучит, стучит!

Дальше »

Мій український Єрусалим

Я хочу вперше зізнатися в любові до міста. До міста, в якому я виріс. З якого, як мені раніше здавалося, я виріс. Тепер розумію: воно вросло в мене — глибоко, назавжди.

Це місто називається Мирноград — місто миру, мій український Єрусалим.

Мені доводилося жити у великих і красивих містах, але я ніколи не зізнавався їм у любові. А ось Мирноград — постійно в моєму серці, у моїх снах, думках і спогадах. Він не відпускає мене, і я не хочу втратити з ним зв’язок.

Ви чули про це місто з військових зведень. Понад рік за нього точилися важкі бої. Тепер воно порожнє й настільки зруйноване, що важко впізнати навіть добре знайомі місця.

Це місто також відоме під назвою Димитров. Так його назвали в радянські часи — на честь болгарського комуніста Георгія Димитрова. Саме так його й далі називають російські окупаційні власті. Але для українців і всього вільного світу воно носить добре й славне ім’я — Мирноград.

Я залишив рідне місто одразу після школи — поспішав вирушити у велике плавання за знаннями й визнанням, за успіхами й статусами. Але де б я не був, завжди чекав нагоди повернутися додому. І щоразу, наближаючись до міста, я відчував, як моє серце починає битися частіше.

З хвилюванням я повертався до рідних і друзів, до знайомих будинків і вулиць. Улюбленими місцями були школа, церква, бібліотека, стадіон, палац культури. Кожне повернення до міста виявлялося невдалою спробою знову увійти в ту саму річку, знову пережити важливі моменти, зустрітися з тим, що минуло, але не зникло.

Тепер зробити це ще складніше.

«Мій дім горить, моє серце болить. Рани міста болять майже так само, як рани людей», — написав я якось одному американському колезі. Він тут же, не замислюючись, шаблонно відповів: «Ну що ти, це не твій дім! Твій дім на небі, ми тут тимчасово, не засмучуйся!»

У цьому є велика частка правди, але є й фальш. Це слова людини, яка не пережила подібного. Людини без коріння, без прив’язаності до чогось. Людини, яка свідомо відмовилась від свого минулого заради кращого, комфортнішого життя. Людини, яка не може або не хоче пам’ятати. Мені таких шкода. 

Ми прив’язуємося до місць і людей, до тварин і навіть до речей та автомобілів. Ця здатність любити тимчасове, цінувати те, що минає, цілком природна. Адже й ми, як люди, — минущі.

Ось чому я люблю осінь — пору краси і водночас її в’янення. 

Ось чому я люблю своє місто — навіть у руїнах.

Люди, які не люблять свій дім, своє місто, свою землю, швидше за все, не люблять і небо. Вони так і не зрозуміли, який цінний дар Бог їм дав — жити на своєму місці, серед своїх людей.

Я вдячний за те, що було. І тепер, під час війни, ще краще розумію, як багато всього ми мали. 

Наша квартира була наповнена шумом великої родини й сміхом гостей, піснями й молитвами, звуками маминого фортепіано та батьківської гітари. Тепер наш багатоквартирний будинок стоїть порожній і мертвий, пробитий авіабомбами, обгорілий до чорноти.

Мої батьки вже на небі, мої брати й сестри — у розсіянні. Ми не можемо зібратися разом, як колись. Ми не можемо повернутися додому, ми не можемо повернутися до себе.

Але чи можна з цим змиритися? Чи можна про це забути?..

Так, я родом із Мирнограда — невеликого, але славного міста, зруйнованого, але не мертвого.

Живу на чужині, але сни — тільки про дім.

І поки місто сниться, поки живе у спогадах, про нього не можна сказати, що це місто, якого немає.

Воно є. Воно живе, поки про нього пам’ятають, поки про нього говорять, поки за нього дякують.

Його назва – Мирноград - звучить як обітниця майбутнього — майбутнього, якого варто палко бажати, про яке варто молитися і за яке варто боротися.

Дальше »

Сніданок з Ісусом

 

Сніданок з Ісусом

 

Мир вам! Саме такими словами звертався воскреслий Ісус до Своїх учнів. Хай Божий мир буде з нами сьогодні, як і кожного дня нашого слідування за Ісусом!

***

В Євангеліях ми читаємо про різні зустрічі учнів з Ісусом після Його воскресіння. Він являється біля порожнього гробу, на дорогах, у кімнатах за зачиненими дверима. Він показує Себе окремим учням і цілим групам.

Для чого були всі ці зустрічі, візити, розмови? Євангеліст Іван пояснює так:

«Ісус здійснив іще багато інших чудес у присутності Своїх учнів, про які не написано в цій книзі. Та все це написано, щоб ви могли повірити, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, повіривши, здобули життя в Його ім’я» (Івана 20:30–31).

Дуже важливо повірити, але ще важливіше — повіривши, жити новим життям, жити в Його ім’я, бачити Його в повсякденних обставинах, бути готовими слухати і слухатись!

Одна з найбільш цікавих зустрічей відбувається просто неба, на березі Галилейського озера.

***

«Після цього Ісус іще раз явився Своїм учням біля Ґалилейського озера. Ось як це сталося. Якось були разом Симон-Петро, Хома, який звався Дідимом, Нафанаїл з Кани, що в Ґалилеї, обидва сини Зеведеєві, а також іще двоє Ісусових учнів.

Симон-Петро й каже: “Я йду ловити рибу”. А решта йому: “Ми йдемо з тобою!” Тож вони пішли й сіли в човен, але тієї ночі нічого не зловили.

Настав ранок. Ісус прийшов і став на березі, але учні Його не впізнали. І запитав Ісус: “Друзі, впіймали ви щось?” Вони відповіли: “Ні”. Тоді Ісус сказав їм: “Закиньте сіть праворуч від човна, то й зловите”. Вони закинули, а витягти вже не могли, так багато риби вони впіймали.

Тоді улюблений учень Ісуса сказав Петрові: “Це ж Господь!” Почувши, що то був Господь, Петро обв’язався своїм одягом, бо він роздягнувся для риболовлі, й кинувся у воду. Решта учнів допливла до берега в човні, тягнучи за собою сіть із рибою. До берега там було недалеко, метрів зо сто.

Вийшовши з човна на берег, вони побачили там розкладене вогнище, на якому пеклася риба, а поруч лежав хліб. Ісус сказав їм: “Принесіть трохи риби, тієї, що ви зловили”. Симон-Петро увійшов до човна й витяг на берег сітку, повну великої риби. І було там сто п’ятдесят три рибини, та сіть від такої кількості не порвалася.

І сказав Ісус: “Ідіть снідати!” І жоден з учнів не наважився запитати: “Хто Ти?” — бо вони знали, що то Господь. Ісус підійшов, узяв хліба й дав їм. Він також дав їм і риби. І це було вже втретє, як Ісус з’явився Своїм учням після того, як Він воскрес з мертвих» (Івана 21:1–14).

***

Чим цікава ця історія?

Тим, що Ісус знову ділить їжу зі Своїми учнями. Ми не знаємо напевно, чи їв Він хліб та рибу, чи лише дав їсти учням. Я припускаю, що й Сам їв.

Так, раніше Він сказав, що не буде пити вина і не буде їсти Пасхальної вечері до того дня, коли прийде Царство Боже:

«Бо кажу вам, що не їстиму більше Пасхальної вечері доти, доки не здійсниться це в Царстві Божому» (Луки 22:16).

І ще:

«Я не питиму більш від плоду лози виноградної аж до того дня, коли прийде Царство Боже» (Луки 22:18).

Але тоді йшлося про особливу, святкову подію, якої ще треба було дочекатися.

А про сніданок Він нічого не казав!:)

Тож тут ми маємо щось дуже цікаве: підкріплення учнів у звичайних обставинах життя.

Як же ми потребуємо цього у своєму житті!

Ми звершуємо Вечерю Господню раз на місяць, у більш урочистій атмосфері, і так і має бути. Але як добре було б мати щоденний сніданок з Ісусом!

Як це чудово — зустрітися з Ним на березі озера, спробувати Його риби та хліба, погрітися біля Його вогнища, послухати Його сповнені любові та турботи слова!

Зустрічі з Ісусом можливі в різних форматах, кожного дня, у звичайних обставинах і в екстремальних ситуаціях, у радості й у скорботі, у кімнатах і на березі, у церковному приміщенні та в лікарні, на передовій і в полоні, у тиші усамітнення та в шумі натовпу.

Головне — не пропустіть свою щоденну зустріч з Ісусом!

Дальше »