Ісус і діти

За Своє земне життя Ісус зустрічався з величезною кількістю людей, але завжди вирізняв із натовпу окремі обличчя, бачив кожну людину з її потребами і ніколи не проходив повз.

Він був оточений дорослими людьми, які слухали Його і запитували, сперечалися й обвинувачували. А де були діти?

Ми можемо лише уявити, як хотілося малим дітям побачити й почути Ісуса, доторкнутися до Нього, стати свідками Його численних чудес, відчути Його небачену доброту.

Напевно, богобоязливі батьки також хотіли принести своїх дітей до Ісуса, щоб отримати для них благословення. Діти були здоровими, батьки — щасливими. Все добре, сидіть вдома! Але сім’ї шукали Ісуса заради благословення. І заради цього готові були терпіти незручності довгих доріг і несправедливі дорікання поважних людей.

Ось одна з таких історій:

«Люди привели до Ісуса малих дітей, аби Він, поклавши на них руки, благословив їх. Але учні Його почали дорікати їм. Коли Ісус побачив це, то розгнівався й сказав: «Пустіть дітей до Мене і не зупиняйте їх, бо Царство Боже належить таким, як вони. Істинно кажу вам: хто не приймає Царство Боже так же щиро, як мала дитина, той ніколи в нього не ввійде». Ісус пригорнув дітей, поклав на них руки і благословив їх» (Марка 10:13-16 UMT).

Ця історія дуже промовисто показує ставлення Ісуса до дітей.

Усім подобається бачити Ісуса в оточенні сімей, бачити Його уважним, доступним, люблячим. Але ця картина також є ілюстрацією до головної теми всіх проповідей Ісуса — теми Божого Царства.

Тут напрошуються три прості уроки.

1. Ісус приймає дітей як не менш, а навіть більш важливих

Малі діти викликають у батьків сльози радості, ніжне зворушення, глибокі й позитивні емоції. Але в натовпу вони можуть викликати роздратування. Бо діти можуть здаватися непотрібними, зайвими, такими, що відволікають від серйозних тем.

Ісус зупиняє учнів, які намагаються контролювати доступ до Вчителя, пропускаючи важливих людей і відштовхуючи тих, кого вважають малозначущими.

Ісус гнівається, тому що малі діти не менш важливі, ніж дорослі учні. Він говорить так, ніби учні нічого не зрозуміли про Царство, про самих себе і про дітей.

Ісус не гнівається на фарисеїв — вони далекі від істини. Але учні вже мали б хоча б щось зрозуміти!

Цікаво, що безпосередньо перед епізодом із дітьми ми читаємо про дискусію щодо розлучення (10:1-12).

Дорослі бачать себе центром життя — вони запитують про те, як звільнитися від сімейних зобов’язань, про умови розриву шлюбу. Ісус відповідає: Бог від початку поєднав двох в одне ціле, тож не розривайте того, що Бог створив від початку і назавжди. Залишити одну і одружитися з іншою — це перелюб.

Іншими словами, дорослі шукають, як обійти закон і насолоджуватися життям без зайвих обмежень.

Цікаво, що вони обговорюють стосунки чоловіка і жінки, але мовчать про дітей. Відомо, що внаслідок сімейних конфліктів чи розлучень діти часто страждають більше за дорослих. Але тут про них не згадують.

І ось з’являються діти на руках батьків, хоча дискутантам здається, що зараз не до них, що це не дитяча тема.

Ісус гнівається і дає дві команди: пропустити дітей і не обмежувати їм доступ до Нього.

Чому Він гнівається?

Тому що учні своїми діями ображають не лише батьків із дітьми. Вони ображають Самого Ісуса своєю неуважністю до Його проповідей про Боже Царство. Його гнів говорить про те, що учні пропустили найважливіше. 

Тому Ісус не тільки приймає дітей, але й навчає дорослих бути як діти.

2. Ісус вчить нас бути як діти, щоб увійти в Боже Царство

Давайте спробуємо уявити себе на місці учнів.

Учні вважають, що в них триває дуже серйозна розмова про злободенні питання людського життя — про межі дозволеного, про необхідні компроміси, про конфлікт бажань. Це практичні питання! Нам потрібні відповіді!

А для Ісуса немає нічого серйознішого, ніж передати людям істини Божого Царства.

Він знову і знову показує, як люди цього світу заплуталися у своїх спробах обійти вимоги закону, наскільки їхня логіка стала порочною, до якої міри вони стали заручниками свого егоїзму, як полюбили невірність і знайшли способи її виправдати.

Боже Царство — це той орієнтир, який вони втратили, хоча продовжують активно дискутувати.

Що ж саме вони не розуміли?

Що Ісус любить дітей.

Що Його Царство належить таким, як діти.

Що Царство Боже слід приймати так само щиро, як мала дитина.

Доросла людина має довірись Богу так само як дитина довірила себе обіймам Ісуса.

Царство Боже — це панування Ісуса над нами, над нашим життям. Допоки людина не прийме Божу владу з простою вірою і повною залежністю від Бога, вона не увійде до Царства.

У попередньому розділі ми читаємо ще одну показову історію:

«В Капернаумі, зайшовши до однієї з хатин, Ісус запитав Своїх учнів: «Про що ви сперечалися дорогою?» На те вони змовчали, бо по дорозі сперечалися, хто з них є найвеличнішим. Тоді Ісус сів і гукнув усіх дванадцятьох і мовив до них: «Хто хоче бути першим, хай буде останнім, хай буде слугою всім». Він узяв дитину, поставив її перед ними і, обійнявши, сказав Своїм учням: «Хто приймає одного з тих малих дітей в ім’я Моє, той приймає і Мене, а хто приймає Мене, той приймає й Того, Хто послав Мене» (Марка 9:33-37).

Тут так само Ісус обирає дитину, щоб проілюструвати важливий урок про цінності Божого Царства. Приймаючи дітей, стаючи на один рівень із ними, служачи в смиренні й простоті, ми відкриваємося до Бога.

Сперечаючись про те, хто з нас є більшим, відштовхуючи другорядних, нехтуючи малими та незахищеними, цікавлячись тільки собою і своїми бажаннями, ми залишаємося поза дверима Божого Царства.

Ісус вчить нас приймати Царство щиро, як діти — без дорослих хитрощів і амбіцій.

3. Ісус благословляє дітей

Після короткого, але емоційного звернення до учнів Ісус переключив Свою увагу на дітей.

Він пригорнув дітей до Себе, поклав на них руки і благословив їх.

Цей публічний акт був не тільки ілюстрацією Його проповіді, але й проявом глибоких емоцій — гніву на дорослих і любові до найменших.

Тут Ісус проявляє до дітей любов Небесного Батька.

Це прекрасна картина Божого Царства — Ісус із дітьми на руках.

Кожен батько має благословляти своїх дітей. Це було доброю традицією в Ізраїлі.

Ми читаємо ще в першій книзі Біблії, як патріарх Яків звертається до Йосипа та його синів:

«Будь ласка, підведи їх до мене, я благословлю їх»… «Коли Йосип підвів своїх синів до нього, той обняв і поцілував їх» (Буття 48:8–10).

Сьогодні, згадуючи те, як Ісус благословляв дітей, ми думаємо про себе і про своїх дітей.

Ми приносимо наших діток до Бога і водночас усвідомлюємо, що ми теж діти перед Ним — Його діти.

Ми приходимо за Божим батьківським благословенням усі разом — цілими сім’ями.

Тому що так, як Він благословляє, ніхто не зможе благословити.

Тому що Він обіцяє Царство таким, як маленькі, щирі, слабкі й довірливі діти.

Тому що Він завжди буде доступним, щоб допомогти й навчити, пригорнути й захистити.

Тому що так, як Він приймає у Свої ніжні, але водночас сильні руки дітей, так Він приймає і нас у Своє Царство.

Дальше »

Хто почує стукіт Христа?

 

В останній книзі Біблії ми зустрічаємо дивовижні, а часом і вражаюче несподівані образи Ісуса Христа. Ми бачимо Його між сімома свічниками, Його голова та волосся білі як сніг, обличчя сяє як сонце, очі як полум’я вогню, ноги немов з бронзи, голос гучний як водоспад; Він тримає сім зірок в правиці, а з уст виходить міч (Одкровення 1:14-16); далі ми бачимо Його Вершником на білому коні разом з військами небесними (Одкровення 19:11); а в кінці Він сидить на престолі як Альфа і Омега, як Суддя і Творець нового світу (21:5-6). Але є ще один надзвичайно сильний образ, який ми не маємо права оминути чи забути, — образ Господа, Який стоїть біля зачинених дверей і стукає. Це образ Христа, Який звертається до Лаодикійської церкви. 

 

Одкровення 3:14-22 UMT

Напиши Ангелу Лаодикійської церкви:

Так каже Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом:

«Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”. Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола. 

Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти.

Я виправляю й караю тих, кого люблю. Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною.

 

Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні. Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».

В чиї двері стукає Христос?

Дуже часто ми чуємо про те, що Ісус стукає у двері серця звичайних, нецерковних грішників. Це красивий і добре знайомий образ. Але в Об’явленні 3:20 йдеться зовсім не про це.

Христос стукає не в двері якогось далекого від Бога язичника. Він стукає у двері церкви. Це, можливо, один із найбільш парадоксальних образів у Новому Завіті: Христос стоїть за дверима власної церкви і стукає.

Лаодикійська церква — це остання з семи церков, до яких Господь передає Свої послання через апостола Іоанна. Остання.

І, на жаль, про неї ми не чуємо нічого схвального — лише негативну оцінку і суворе попередження. Але давайте уважніше подивимося на структуру цього тексту.

Спочатку ми читаємо про Того, Хто звертається до церкви.

Хто говорить? «Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом». 

На початку книги Одкровення Ісус Христос називається «вірним Свідком, першим, Хто був відроджений із мертвих, Володарем над земними царями» (1:5). Як відомо, μάρτυς — це не тільки свідок, але й мученик. Свідоцтво може коштувати життя. Ісус показав це на Своєму прикладі.

Зараз Він говорить як Той, Хто знає і втілює істину, Хто бачить усе, Хто панує над усесвітом і виносить Свій суд.

Далі ми читаємо, що Господь знає все, і Він незадоволений тим, що бачить: «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх».

Церква Лаодикії являє собою щось третє — недопустимий компроміс, дивну суміш Божественного і земного.

Це було зручним для людей, але неприємним для Господа.

Лаодикія не мала власних джерел води, тому вода до міста доходила вже теплою, неприємною для споживання. Так і церква була малокорисною для Ісуса, оскільки підлаштовувалася під політичні обставини та язичницьку культуру. Коли хочеш догодити і Богові, і світові, зрештою стаєш нецікавим і непотрібним ні Богові, ні світові.

Після цього ми дізнаємося, що Лаодикійська церква втратила також і здатність до самокритики та адекватної самооцінки: «Ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”».

Історія міста є підтвердженням цього. Коли в 60-му році місто Лаодикія постраждало від землетрусу, городяни відмовилися від допомоги Рима. Вони відбудували місто власними силами і дуже цим пишалися.

Але реальна картина церковного стану була іншою: «Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола».

Церква практикувала позитивне мислення і насолоджувалася видимим процвітанням, але оцінка Христа була гостро критичною. Виявляється, проблема полягала не тільки у стані церкви, але й у викривленій свідомості.

Що ж робити?

Господь не залишає церкву в ілюзіях і дає Свою пораду: «Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти».

Мешканці Лаодикії вихвалялися своїми товарами та доходами від торгівлі. Вони торгували знаменитими мазями для очей, але не думали про власну сліпоту. Вони накопичували золото, але не помічали власної духовної бідності. Вони мали процвітаючу текстильну промисловість, але перед Богом залишалися голими, як Адам.

Вони не розуміли, що головне багатство — не речі, а характер, внутрішні зміни, духовна зрілість, Христос в нас.

 

Окрім поради, ми дізнаємося, що Господь готовий допомогти, щоби змінити ситуацію в теплохолодній церкві, бо Він любить її, попри всі недосконалості: «Я виправляю й караю тих, кого люблю». Його спосіб допомоги навряд чи можна назвати приємним чи легким, але він є єдиним можливим. Господь виправляє і карає з любов’ю. 

Господь знає, як нам допомогти, але Він не може зробити ці зміни без згоди самої церкви.

Тому лунає заклик до церкви: покайся, будь ревною, слухай, відчини!

Не просто визнай проблему, але доведи своїми рішеннями і вчинками, що найголовніше для тебе — праведне життя, що ти зрозуміла, у чому справжнє багатство.

«Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною».

Господь не входить без запрошення. Він терпеливо чекає і дає новий шанс.

В кінці ми знаходимо заохочуючі слова про нагороду для переможців — для тих, хто не задовольняється теплохолодним станом, а прагне залишатися вірним Христові до кінця: «Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні».

Обіцяна нагорода стосується вічності. Все золото світу там не матиме значення. Але для вірних слуг Ісус дарує все — ділиться владою і небесним багатством, ділиться престолом, який стоїть на чолі бенкетного столу.

Якщо церква відкриває двері Ісусу, Він вечеряє з нею тут, на землі, і запрошує на весільну вечерю на небі.

Послання завершується закликом бути уважними, щоб почути ці життєво важливі слова і прийняти правильне рішення: «Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам». 

***

Якби ви могли намалювати фарбами те, що почули, що було б на тій картині?

Христос стукає в зачинені двері Своєї ж церкви. Христос за церковним порогом. Христос за дверима.

Давайте подумаємо про цю картину. Що вона означає для нас сьогодні? Що сталося з церквою, яка живе так, ніби Христос їй непотрібен? Чому Він там, назовні? Як ми опинилися в такому стані? Як ми залишилися без Христа?

Така церква формально визнає Христа, але виставляє Його за двері.

Лаодикійська церква — «ні гаряча, ні холодна» — ні те, ні се. Вона не може повністю визнати владу Христа і підкоритися Йому, але також не хоче повністю відмовитися від Нього. Розбавлене християнство нікому не потрібне. Від нього нудить не тільки людей, але й Господа Бога.

Це християнство нескінченних компромісів, у яких втрачається сама сутність — те, що робить нас особливими: центральність Христа, послух і підзвітність Йому.

Ми бачимо ці симптоми в сучасній церкві, яка пристосовується до світу. Вона любить комфорт більше, ніж істину. Вона відмовляється від свого покликання, щоб не дратувати людей радикалізмом Євангелія.

Така церква користується Ісусом, але не дозволяє Йому панувати.

Колись Даллас Віллард сказав про американське християнство так: «Наша основна проблема полягає в тому, що ми не можем дозволити Богу бути Богом».

Це сумна правда. Ми дозволяємо Богу допомагати нам у наших справах, але не дозволяємо Йому керувати нашими справами. Ми чекаємо на Божі благословення, але не хочемо чути про їхні умови. Ми вимагаємо від Бога успіху в церковних справах, але не обговорюємо з Ним наші плани. Ми висуваємо Богу довгий список наших бажань, ніколи не питаючи Його: а що Він від нас хоче?

Церкві здається, що вона заможна, багата і не має потреби ні в чому. Церква продовжує жити й служити без Христа, не помічаючи Його відсутності. Церква може бути наповненою людьми, подіями, грошима, розвагами, активностями, програмами. Церква може бути настільки зайнятою, що забуває про Ісуса.

Церква може бути наповненою і переповненою всім, чим завгодно, але якщо в ній немає Ісуса — вона пуста. Якщо все, що вона робить, — без Ісуса, тоді виникає питання: а навіщо це все? Це все нікому не потрібне. Нікому не допоможе. Якщо у церкви є все, але немає Христа, то їй нема чого сказати світові, нема чим допомогти людям. Вона сама потребує допомоги. Вона сама перебуває в жалюгідному стані.

Ось церква без Христа: злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.

Ось церква з Христом: багата очищеним золотом, зодягнута в білий одяг, має здоровий, правильний зір.

Відчуйте різницю! Зробіть висновок! 

Кожна справжня церква, яка хоче бути вірною Ісусу і покликанню, яке Він дає, має усвідомити власну бідність. У нас немає нічого справді цінного. У нас є лише Ісус. Ми багаті Ісусом. Це все, що ми можемо дати світові. Нічого більше.

Незадовго до смерті реформатор Мартін Лютер написав ці слова: «Ми лише жебраки. Це правда». Не численні книги, а клаптик паперу з цими словами — головне, що він лишив по собі.

Ми залежні від Господа. Він — усе. Ми без Нього — ніщо.

Коли ми це усвідомлюємо, приходить смирення, адекватне розуміння свого стану, власної бідності, але також і нашого багатства у Христі. Ми не хочемо більше обманюватися самі та обманювати світ, наче в нас є щось цінне, особливе.

Ми, як люди церкви, потребуємо Христа не менше, ніж Його потребує навколишній світ. Ми не хочемо жити без Христа ані день, ані хвилину. Ми розуміємо, що наше справжнє багатство — не речі, не статус, не комфорт, не успіх, а Христос в нас. 

Він дає прозріння — здатність правильно бачити й розуміти; білий одяг — знак приналежності до Божого Царства; золото — символ духовної зрілості. Христоподібний характер, безкомпромісна вірність, ясність суджень, твердість переконань — усе це мало цінується в цьому світі, але насправді важить незрівнянно більше за всі його цінності. Ісус — наше все.

Що ж нам робити, коли Ісус стукає до церковних дверей? Почути. Відкрити. Впустити. Покаятись, сказавши Йому:

«Боже, ми каємося у своїй гордості. Ми знову прагнемо стати ревними. Ми уважно слухаємо Твій голос і відкриваємо двері. Господи, як страшно без Тебе, прости нас, очисти нас, збагати нас Своєю присутністю, віднови наш зір, дай нам білий одяг Твоєї праведності! Ми не збираємося царювати тут, на землі. Ти царюй в нас. Ми лише Твої слуги.Ти головний. Ти Переможець. Ти Володар усього, і наша церква – Твоя, і ми – Твої! Віднині й довіку. Амінь».

Але проблема не тільки в тому, що «християни без Христа» слухають, але не відкривають. Проблема в тому, що вони навіть не слухають і не чують. Їх потрібно розштурхати, розбудити! І це буде Божою милістю, якщо Він постукає сильніше – через труднощі, потрясіння, війни, хвороби.  

Хто ще має вуха? Почуйте.Не тільки слова, але й стук, який звучить дедалі сильніше. Це Ісус стукає до Своєї Церкви. До кожного віруючого, який «ні те, ні се», який носить ім’я християнина, але живе без Христа.

Я звертаюся до кожної людини в церкві: чи ти чуєш стук Ісуса? Чи відчиниш Йому? Особлива відповідальність лежить на служителях церкви: чи зможуть вони подолати свою згубну самодостатність і відкрити Христові двері?

Я звертаюся також до всіх нас разом — як до церковної спільноти: якою церквою ми хочемо бути? Церквою без Христа? Чи церквою Ісуса Христа? Церквою, в якій Він панує на всі сто відсотків? Церквою, в якій Він цінується понад усе? Церквою, в якій Йому приємно бути?

Що буде з тим, хто почує стукіт Христа? Той, хто почує і відкриє Ісусу, той розбагатіє справжнім, очищеним золотом, зодягнеться в білий одяг праведності, отримає здатність бачити ясно, буде їсти за одним столом і сидіти на одному престолі з Ісусом!

А що буде з тим, хто не почує стукіт і не відкриє Ісусу? Буде виплюнутий з уст Господніх. Втратить усе. Стане чужим. Про таких Ісус скаже: «Я ніколи не знав вас, йдіть геть від Мене» (Матв. 7:23). Не можу уявити, що хтось хотів би почути такі страшні слова.

Якщо Ісус стукає у двері вашої церкви, ви знаєте, що робити: слухайте й почуйтее, відкрийте Йому двері та покайтеся! Не випробовуйте Божого терпіння. Той, Хто сьогодні стукає у двері й дає тобі шанс на покаяння, завтра з’явиться як Вершник — воювати, і як Цар — судити!

 

В двері зачинені в пору нічну

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Не відчиняють на стукіт Йому,

Стукає ніжно Хтось!

 

Це за дверима Спаситель стоїть,

Стукає Він, стукає Він.

Серце відкрий - Він увійде в ту ж мить,

Стукає Божий Син!

 

Радості в серці давно вже нема,

Стукає Хтось, стукає Хтось!

В домі царює невір’я пітьма,

Стукає ніжно Хтось!

 

Голос сумління ще досі звучить:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Стук не змовкає в душі ні на мить:

Стукає ніжно Хтось!

 

Стук за дверима звучить все сильніш:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Друже, відкрий серця двері скоріш:

Стукає ніжно Хтось!

Дальше »

Кто услышит стук Христа?

 

Кто услышит стук Христа?

 

В последней книге Библии мы встречаем удивительные, а порой и поразительно неожиданные образы Иисуса Христа. Мы видим Его среди семи светильников: Его голова и волосы белы, как снег, лицо сияет, как солнце, глаза — как пламя огня, ноги — словно бронза, а голос — громкий, как шум водопада. Он держит семь звёзд в правой руке, а из уст Его выходит меч (Откровение 1:14–16). Далее мы видим Его Всадником на белом коне, Который выходит во главе небесных воинств (Откровение 19:11). А в конце Он сидит на престоле как Альфа и Омега, как Судья и Творец нового мира (Откровение 21:5–6).

Но есть ещё один чрезвычайно сильный образ, который мы не имеем права обойти или забыть, — образ Господа, Который стоит перед закрытой дверью и стучит. Это образ Христа, Который обращается к Лаодикийской церкви.

 

И Ангелу Лаодикийской церкви напиши: так говорит Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия:

знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч!

Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих.

Ибо ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды»; а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг.

Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть.

Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю. Итак, будь ревностен и покайся.

Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною.

Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его.

Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам.

Откровение 3:14-22

 

Очень часто мы слышим о том, что Иисус стучит в двери сердца обычных, нецерковных грешников. Это красивый и хорошо знакомый образ. Но в Откровении 3:20 речь идет совсем не об этом.

Христос стучит не в двери какого-то далекого от Бога язычника. Он стучит в двери церкви. В двери Лаодикийской церкви.

Это, возможно, один из самых парадоксальных образов в Новом Завете: Христос стоит за дверью собственной церкви и стучит.

Лаодикийская церковь — последняя из семи церквей, к которым Господь передает Свои послания через апостола Иоанна. Последняя.

И, к сожалению, о ней мы не слышим ничего одобрительного — только негативную оценку и строгое предупреждение.

Но давайте внимательнее посмотрим на структуру этого текста.

Сначала мы читаем о Том, Кто обращается к церкви.

Кто говорит? «Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия»

В начале книги Откровения Иисус Христос называется «Свидетелем верным, первенцем из мертвых, Владыкой царей земных» (1:5).

Мы знаем, что μάρτυς — это не только свидетель, но и мученик. Свидетельство может стоить жизни. Иисус показал это на Своем примере.

Сейчас Он говорит как Тот, Кто знает и воплощает истину, Кто видит все, Кто властвует над вселенной и выносит Свой суд.

Далее мы читаем, что Господь знает все, и Он недоволен тем, что видит: «знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч! Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих».

Церковь представляет собой нечто третье — недопустимый компромисс, странную смесь Божественного и земного. Это было удобно для людей, но неприятно для Господа.

Лаодикия не имела собственных источников воды, поэтому вода в город поступала уже теплой и неприятной для употребления. Так и церковь была малополезной для Иисуса, поскольку подстраивалась под политические обстоятельства и языческую культуру.

Лаодикийская церковь не только перестала быть полезной, но также утратила способность к самокритике и адекватной самооценке: «ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды».

История города является подтверждением этого. Когда в 60-м году город Лаодикия пострадал от землетрясения, горожане отказались от помощи Рима. Они восстановили город собственными силами и очень этим гордились.

Реальная картина состояния церкви была другой: «а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг». Церковь практиковала позитивное мышление и наслаждалась видимым процветанием, но оценка Христа была резко критической. Оказывается, проблема заключалась не только в состоянии церкви, но и в искаженном сознании.

Что же делать?

Господь не оставляет церковь в иллюзиях и дает Свой совет: «Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть».

Жители Лаодикии хвастались своими товарами и доходами от торговли. Они торговали знаменитыми мазями от глазных болезней, но не думали о собственной слепоте. Они накапливали золото, но не замечали собственной духовной бедности. У них была процветающая текстильная промышленность, но перед Богом они оставались нагими, как Адам.

Они не хотели признать, что главное богатство — не вещи, а характер, внутренние изменения, духовная зрелость.

Кроме полезного совета, мы узнаем, что Господь готов помочь, чтобы изменить ситуацию в тепло-хладной церкви, потому что Он любит ее, несмотря на все ее несовершенства: «Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю».

Его способ помощи вряд ли можно назвать приятным или легким, но только он является действенным. Господь исправляет и наказывает с любовью. Господь знает, что нужно делать для нашего спасения, но Он не может совершить эти изменения без согласия самой церкви.

Поэтому звучит призыв к церкви: покайся, будь ревностной, слушай, открой! Не просто признай проблему, но докажи своими решениями и поступками, что самое главное для тебя — праведная жизнь, что ты поняла, в чем заключается настоящее богатство. 

«Итак, будь ревностен и покайся. Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною». 

Господь не входит без приглашения. Он терпеливо ждет и дает новый шанс.

В конце мы находим ободряющие слова о награде для победителей — для тех, кто не удовлетворяется тепло-хладным состоянием: «Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его».

Обещанная награда относится к вечности. Все золото мира там не будет иметь значения. Но верным слугам Иисус дает все — делится властью и небесным богатством, делится престолом, который стоит во главе пиршественного стола.

Если церковь открывает двери Иисусу, Он вечеряет с ней здесь, на земле, и приглашает на брачную вечерю на небе.

Послание завершается призывом быть внимательными, чтобы услышать эти жизненно важные слова и принять правильное решение: «Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам».

***

Если бы вы могли красками нарисовать то, что услышали, что было бы на этой картине?

Христос стучит в закрытые двери Своей же церкви. Христос за церковным порогом. Христос за дверью.

Вот как это изобразил художник Вильям Хант. 

Давайте подумаем об этой картине. Что она означает для нас сегодня? Что произошло с церковью, которая живет так, будто Христос ей не нужен? Почему Он там, снаружи?

Как мы оказались в таком состоянии? Как мы остались без Христа?

Лаодикийская церковь формально признавала Христа, но при этом выставила Его за дверь, чтобы не мешал удобно жить.

Она — «ни горячая, ни холодная» — не то, не се. Она не может полностью признать власть Христа и подчиниться Ему, но также не хочет полностью отказаться от Него.

Увы, разбавленное христианство никому не нужно. От него тошнит не только людей, но и Господа Бога. Это христианство бесконечных компромиссов, в которых теряется сама сущность — то, что делает нас особенными: центральность Христа, подотчетность Ему, верность Ему.

Мы видим эти симптомы в современной церкви, которая приспосабливается к миру. Она любит комфорт больше, чем истину. Она отказывается от своего призвания, чтобы не раздражать людей радикализмом Евангелия. Такая церковь пользуется Иисусом, но не позволяет Ему властвовать.

Однажды Даллас Уиллард сказал об американском христианстве так: «Наша основная проблема заключается в том, что мы не можем позволить Богу быть Богом».

Это печальная правда. Мы позволяем Богу помогать нам в наших делах, но не позволяем Ему управлять нашими делами. Мы ожидаем Божьих благословений, но не хотим слышать об их условиях. Мы требуем от Бога успеха в церковных делах, но не обсуждаем с Ним наши планы.

Мы предъявляем Богу длинный список своих желаний, никогда не спрашивая Его: а чего Он хочет от нас?

Церкви кажется, что она богата, преуспевает и ни в чем не нуждается. Церковь продолжает жить и служить без Христа, не замечая Его отсутствия. Церковь может быть наполнена людьми, событиями, деньгами, развлечениями, активностями, программами. Церковь может быть настолько занятой, что забывает об Иисусе. Церковь может быть наполненной и переполненной чем угодно, но если в ней нет Иисуса — она пуста.

Если в ней нет Иисуса, если все, что она делает, — без Иисуса, тогда возникает вопрос: а зачем все это? Все это никому не нужно. Никому не поможет. Если у церкви есть все, но нет Христа, ей нечего сказать миру, нечем помочь людям. Она сама нуждается в помощи. Она сама находится в жалком состоянии.

Вот церковь без Христа: несчастная, жалкая, бедная, слепая и нагая.

Вот церковь со Христом: богатая очищенным золотом, одетая в белую одежду, имеющая здоровое, правильное зрение.

Почувствуйте разницу! Сделайте вывод! Какой вывод напрашивается после этих слов?

Каждая настоящая церковь, которая хочет быть верной Иисусу и призванию, которое Он дает, должна осознать собственную бедность. 

У нас нет ничего действительно ценного. У нас есть только Иисус. Мы богаты Иисусом. Это все, что мы можем дать миру. Ничего больше.

Незадолго до смерти реформатор Мартин Лютер написал эти слова: «Мы лишь нищие. Это правда». Не многочисленные книги и умные речи, а клочок бумаги с этими словами — главное, что он оставил после себя.

Мы зависим от Господа. Он — все. Мы без Него — ничто.

Когда мы это осознаем, приходит смирение, адекватное понимание своего состояния, собственной бедности, но также и нашего богатства во Христе.

Мы больше не хотим обманываться сами и обманывать мир, будто у нас есть что-то ценное, особенное.

Мы, как люди церкви, нуждаемся во Христе не меньше, чем в Нем нуждается окружающий мир.

Мы не можем и не хотим жить без Христа ни дня, ни минуты. Мы понимаем, что наше настоящее богатство — не вещи, не статус, не комфорт, не успех, а Христос в нас. Он дает прозрение, белую одежду людей, приближенных к Царству, золото духовной зрелости. Христоподобный характер, бескомпромиссная верность, ясность суждений, твердость убеждений — мало ценятся в этом мире, но на самом деле имеют гораздо большую ценность. 

Что же нам делать? Услышать. Открыть. Впустить Иисуса.

Поэтому в ответ на послание к Лаодикийской Церкви мы должны покаяться в своей гордости и снова стать ревностными в праведности и любви к Господу. Мы должны сказать: «Господи, как пусто и страшно без Тебя, прости нас, очисти нас, обогати нас Своим присутствием, восстанови наше зрение, дай нам белую одежду Твоей праведности! Войди к нам и больше никогда не покидай нас! Мы не собираемся царствовать здесь, на земле. Ты царствуй в нас. Мы лишь Твои слуги! Ты главный. Ты Победитель. Ты Владыка всего, и Ты Глава Церкви! Наша церковь — Твоя, и мы — Твои! Отныне и навеки. Аминь».

Но проблема не только в том, что «христиане без Христа» слушают, но не открывают. Проблема в том, что они даже не слушают и не слышат. Их нужно растолкать, разбудить! И это будет Божьей милостью, если Он постучит сильнее — через трудности, потрясения, войны, болезни.

Кто еще имеет уши? Услышьте. Не только слова, но и стук, который звучит все сильнее. Это Иисус стучит к Своей Церкви. К каждому верующему, который «ни то, ни се», который носит имя христианина, но живет без Христа.

Я обращаюсь к каждому человеку в церкви. Слышишь ли ты стук Иисуса? Откроешь ли Ему? Я обращаюсь также ко всем нам вместе — как к церкви. Какой церковью мы хотим быть? Церковью без Христа? Или церковью Иисуса Христа? Церковью, в которой Он царствует на все сто процентов? Церковью, в которой Он ценится превыше всего? Церковью, в которой Ему приятно быть?

Что будет с тем, кто услышит стук Христа? Тот, кто услышит и откроет Иисусу, тот разбогатеет настоящим, очищенным золотом, облечется в белую одежду праведности, получит способность ясно видеть, будет есть за одним столом и сидеть на одном престоле с Иисусом!

А что будет с тем, кто не услышит стук и не откроет Иисусу? Будет извергнут из уст Господних. Потеряет все. Станет чужим и противным. О таких Иисус скажет: «Я никогда не знал вас, отойдите от Меня» (Матф. 7:23). 

Не могу представить, что кто-то хотел бы услышать такие страшные слова.

Если Иисус стучит в дверь вашей церкви, вы знаете, что делать: слушайте и услышьте, откройте Ему дверь и покайтесь! Не испытывайте Божьего терпения. Тот, Кто сегодня стучит в дверь и даёт вам шанс на покаяние, завтра явится как Всадник — воевать, и как Царь — судить!

***

Хочу закончиться словами духовной песни, хоть и старой, но очень милой моему сердцу. 

 

В двери закрытые поздней порой

Кто-то стучит, кто-то стучит,

Отзыва нет и усталой рукой

Кто-то стучит, стучит.

 

Это Спаситель у двери стоит,

Кротко стучит, нежно стучит.

Сердце открой, Он недуг исцелит,

Снова Христос стучит.

 

В сердце уныние, радости нет,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

В доме погас утешения свет,

Кто-то стучит, стучит!

 

Совесть томит обличения глас,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Зов не смолкает в душе ни на час,

Кто-то стучит, стучит!

 

Стук все сильнее звучит за стеной,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Грешник, покайся и сердце открой!

Кто-то стучит, стучит!

Дальше »