Що ми маємо в Ісусі Христі?

 

Що ми маємо в Ісусі Христі?

 

Бог, Який віддав усе для нашого спасіння, дав нам також усе необхідне для життя. У Христі Бог не просто дав нам спасіння. Він дав нам Самого Христа — джерело нового життя, нашої надії, нашої сили й нашого майбутнього.

Коли ми замислюємося над тим, як страждав Божий Син за нас, ми іноді пропускаємо щось надзвичайно важливе. Якщо ціна нашого спасіння була найвищою з усіх можливих, то наскільки прекрасним є нове життя, яке ми отримали! Якщо подарунок такий дорогий, то скільки благословення, радості й надії він приносить!

Сумно визнавати, але ми дуже мало розуміємо, скільки Бог уже зробив для нас у Своєму Сині, Ісусі Христі. І ще менше користуємося тими можливостями, які відкриває перед нами наше нове становище та статус у Христі.

Немов діти, які отримали величезний подарунок, але не розпакували його і не скористались ним, ми часто живемо так, ніби нам чогось бракує. Ми не відкрили й не пережили більшості Божих дарів, які вже дані нам у Христі. Тому нам не варто нарікати на бідність нашого духовного життя, не усвідомивши багатства, яке вже маємо.

Господь для нас зробив усе! «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа. У Христі Він благословив нас усіма духовними благословеннями в Царстві Небеснім. Бог обрав нас у Христі ще до створення світу, щоб були ми святими й чистими перед Ним, бо Він любить нас. Він вирішив наперед, що всиновить нас через Ісуса Христа! Така була Його милостива воля. І то на похвалу милості Його, якою обдарував Він нас в особі Свого улюбленого Сина» (Еф. 1:3-6 UMT)

Так апостол Павло показує молодим віруючим в Ісуса переваги нового життя. І ключова фраза тут — «у Христі» (ἐν Χριστῷ)!

У різних варіаціях ця фраза повторюється більше 20 разів у цьому посланні Павла і не менше 160 разів у всіх його посланнях загалом. Ця фраза постійно нагадує першим християнам про те, ким вони є в Ісусі, чим відрізняються від світу і до чого тепер покликані.

Бути «у Христі» означає не просто вірити в Нього. Це означає мати нове становище перед Богом, нову ідентичність, нове життя і новий напрямок.

Ось один із надзвичайно важливих фрагментів послання, у якому ми особливо ясно бачимо разючий контраст між тим, ким ми були до Христа, і ким стали у Христі: 

 

«У минулому, ви були духовно мертвими через свої провини та гріхи проти Бога, в яких жили раніше, йдучи лихими шляхами цього світу. Ви корилися володарю, який править злими силами цього світу, духові, що діє в непокірних.

Усі ми теж колись жили серед них, задовольняючи свою духовну природу, йдучи за її бажаннями та прагненнями. І, як усі люди на світі, були приречені зазнати гніву Божого.

Та Бог багатий милосердям через Його велику любов до нас. Навіть коли ми були мертвими через гріхи свої, Він дарував нам нове життя разом із Христом (і були ви врятовані завдяки Божій милості). 

Бог воскресив нас до життя разом із Христом і посадив разом із Ним на престолі у Царстві Небеснім. Господь зробив це заради нас в Ісусі Христі. 

Бог зробив це для того, щоб показати на всі прийдешні часи незрівнянне багатство милості Своєї. Він зробив це завдяки доброті до нас в Ісусі Христі.

Бо саме Божою милістю спаслися ви завдяки вірі. Спасіння не є ваша заслуга, то є дар Божий. То не винагорода за чийсь труд, й не те, чим хтось міг би хвалитися. 

Бо ми — створіння Божі. Він створив нас у Ісусі Христі для добрих справ. І справи ті Бог приготував заздалегідь, щоб ми могли свої життя присвятити їм (Еф. 2:1-10).

В цьому тексті ми бачимо кілька дієслів, які передають те, що Бог в Ісусі зробив для нас: воскресив, дарував нове життя, посадив на престолі. Також ми читаємо про те, для чого Він це все зробив: щоб показати багатство милості Своєї та покликати нас до нових справ». 

Але перед тим, як уважніше подивитися на наш новий стан у Христі, варто поставити запитання: а як ми жили до цього?

КИМ МИ БУЛИ БЕЗ ХРИСТА?

Щоб ми краще зрозуміли переваги нового життя, доступного нам у Христі, апостол Павло нагадує нам про наше минуле.

Я знаю, що ніхто з нас не хотів би повертатися думками до того періоду свого життя. Нам неприємно згадувати про старі гріхи, помилки, неправильні рішення та звички. Але іноді нам потрібно озирнутися назад — не для того, щоб жити минулим, а для того, щоб краще усвідомити, від чого Христос нас визволив.

Пам’ять про наше минуле допомагає нам міцніше триматися за Христа, цінувати те нове життя, яке Він нам подарував, і не повертатися до того, з чого Він нас вивів.

Тому Павло нагадує віруючим, ким вони були до Христа, щоб на цьому тлі ще яскравіше показати, ким вони стали у Христі.

Це не просто зміна поведінки. Христос покликав нас до докорінної зміни життя — наших звичок, думок, ставлення, слів і вчинків.

Ось що пише апостол: «У минулому, ви були духовно мертвими через свої провини та гріхи проти Бога, в яких жили раніше, йдучи лихими шляхами цього світу. Ви корилися володарю, який править злими силами цього світу, духові, що діє в непокірних. Усі ми теж колись жили серед них, задовольняючи свою духовну природу, йдучи за її бажаннями та прагненнями. І, як усі люди на світі, були приречені зазнати гніву Божого» (2:Еф. 1-3).

Отже, яким ми були без Христа? Мертвими, залежними, приреченими. Нічого доброго в нас не було – лише провини, гріхи, злі бажання та прагнення. Нічого доброго нас не чекало – гнів, суд, вічна кара. Але все змінилося у Христі. 

ЩО ЗМІНИЛОСЯ? 

Що ми маємо у Христі? Ким ми є тепер? 

Ми воскресли й маємо нове життя разом із Христом. 

Щойно ми читали про себе та свій стан: мертві, залежні, приречені. Здавалося, що виходу немає. Ми не могли самі змінити свій стан і самі повернути собі життя.

Але тепер читаємо про Бога — Бога, Який втрутився в нашу історію і назавжди змінив наш стан: «Та Бог багатий милосердям через Його велику любов до нас. Навіть коли ми були мертвими через гріхи свої, Він дарував нам нове життя разом із Христом (і були ви врятовані завдяки Божій милості)» (2:4-5). 

Оце маленьке δὲ (та, але, проте, однак, втім) — змінює все!

Ще мить тому — мертві, залежні, приречені. Але з’являється Бог — і картина повністю змінюється.

Мертві стають живими. Залежні — вільними. Приречені — тими, хто має надію на вічність.

І це не просто зміна обставин. У Христі нам дарується не тільки прощення минулого, але й звільнення від влади гріха, відновлення життя та нова природа.

Павло ніби проводить перед нами межу: «було — стало». По один бік — наше життя без Христа, по інший — нова реальність у Христі. І між цими двома реальностями стоїть Бог, багатий на милість і великий у Своїй любові.

«Його пролита кров дала нам звільнення від гріхів. Нам прощено гріхи наші завдяки багатству милості Його» (1:7). 

«Тому кажу я це й застерігаю в ім’я Господнє, щоб ви більше не жили так, як погани живуть зі своїми нікчемними думками… Ви повинні відновитися в ваших серцях і розумі, та «зодягнутися в нового чоловіка», який був створений у подобі Божій і відрізняється праведністю й святістю, що йдуть від істини» (4:17,23-24).

І це ще не все. Бог, «багатий милосердям», дарував нам не тільки нове життя. Він дав нам усе необхідне для цього життя, наділив нас новим статусом і доручив нам нове призначення — добрі справи, які Він наперед приготував для нас.

Ми не просто ожили. Ми отримали нове, багате й змістовне життя — те, про яке Ісус сказав: «Я прийшов, щоб ви мали життя і подостатком» (Ів. 10:10).

Ми посаджені разом із Ним на престолі — як спадкоємці, близькі, співгромадяни

Продовжуючи читати про те, що добрий і багатий Бог зробив для нас, безпорадних і мертвих у гріхах, ми дізнаємося ще про одну дивовижну зміну: Бог дав нам новий статус.

Ми вже не ті, ким були раніше. У Христі змінилося не тільки наше життя — змінилося наше становище перед Богом: «Бог воскресив нас до життя разом із Христом і посадив разом із Ним на престолі у Царстві Небеснім. Господь зробив це заради нас в Ісусі Христі» (2:6). Ми не лише спасенні, ми прийняті як діти і сподкоємці. 

Наш Господь не лише милосердний, щоби рятувати. Він без міри щедрий, щоби обдаровувати вчорашніх ворогів. 

«Колись ви були такі далекі від Бога, але зараз ви — в Христі Ісусі, та стали близькими Йому через смерть Христову» (2:13).

«Бо саме через Христа ми всі маємо доступ до Отця в єдиному Дусі. Отже, ви, неюдеї, вже не чужинці й не сторонні. Ви співгромадяни з людьми Божими та Його родиною» (2:18-19).

«Завдяки Христові ми стали людьми Божими і спадкоємцями Його» (1:11).

«Дух Святий є запорукою нашої спадщини» (1:14).

Отже, тепер ми маємо не просто нове життя в Ісусі Христі. Ми маємо всі багатства, привілеї та благословення цього нового життя.

Ми прийняті Богом, прощені, відновлені, наближені до Нього, стали Його дітьми й отримали спадщину. Бог не скупиться на Свої дари — у Христі Він обдарував нас без міри.

Але тут виникає дуже важливе питання: що ж тепер із цим робити?

Що означає жити як людина, яка вже отримала нове життя? Як поводитися тому, хто має новий статус у Христі? Як використовувати ті можливості, які Бог відкрив перед нами?

Бо Божі дари дані нам не для того, щоб залишатися нерозпакованими подарунками.

Бог не просто змінив наш статус — Він змінив наше життя, щоб через наше життя змінювався світ навколо нас.

І саме тут Павло переходить від того, що Бог зробив для нас, до того, як ми маємо жити у відповідь на Його благодать.

ДЛЯ ЧОГО ГОСПОДЬ НАС СПАС І ЗБАГАТИВ?

Для того, щоб наше життя стало Його славою і свідченням для світу.

Бог не просто визволив нас від минулого, не просто подарував нам нове життя і новий статус у Христі. Він зробив нас новим творінням для певної мети.

Ми стали новим творінням у Христі не просто для особистого комфорту, щастя чи споживацького користування Божими благословеннями. Ми спасенні для служіння.

Усе, що Бог дав нам у Христі, має знайти своє продовження в нашому житті: у наших словах, рішеннях, стосунках, праці, милосерді та служінні іншим.

Бог приготував для кожного з нас добрі справи. Тому питання вже не тільки в тому, «що я отримав у Христі?», а й у тому: «Що я зроблю з тим, що Бог уже дав мені?».

«Бог зробив це для того, щоб показати на всі прийдешні часи незрівнянне багатство милості Своєї. Він зробив це завдяки доброті до нас в Ісусі Христі. Бо саме Божою милістю спаслися ви завдяки вірі. Спасіння не є ваша заслуга, то є дар Божий. То не винагорода за чийсь труд, й не те, чим хтось міг би хвалитися. Бо ми — створіння Божі. Він створив нас у Ісусі Христі для добрих справ. І справи ті Бог приготував заздалегідь, щоб ми могли свої життя присвятити їм» (2:7-10).

Ми — Боже творіння, Його поема — ποίημα. Через наше життя може говорити Автор. Через нас Творець може показувати світові Свою доброту, милість і любов.

Ми знаємо на власному досвіді і можемо показувати світові «незрівнянне багатство» Божої благодаті, проявлене «в доброті до нас у Христі Ісусі».

Ми отримали спасіння не завдяки власним заслугам. Ми не заробили його і не стали його гідними. Саме тому в нашій людській бідності особливо яскраво проявляється багатство Божої милості. 

І це дає надію навіть найбільшому грішнику. Якщо Бог може оживити таких як я-ти-ми, тоді для жодної людини не є запізно прийти до Христа.

Цю надію ми маємо не ховати в собі. Ми покликані її сповіщати. Це наша місія.

Виявляється, Бог спас нас не випадково. Він обрав нас для Своєї мети.

У минулому ми не просто не могли виконати це завдання — ми навіть не могли до кінця зрозуміти, для чого були створені. Гріх спотворив наше життя, поневолив нас і віддалив від Божого задуму.

Але Бог оживив нас у Христі. І тепер, отримавши нове життя, ми повертаємося до того, для чого Він нас створив: жити для Його слави, служити Христу, робити добро і нести світові звістку про Його милість. Ми спасенні не просто від чогось. Ми спасенні для чогось.

«У Христі Він благословив нас усіма духовними благословеннями в Царстві Небеснім. Бог обрав нас у Христі ще до створення світу, щоб були ми святими й чистими перед Ним» (1:3-4).

«Він відкрив нам таємницю волі Своєї, яка мала бути здійснена через Ісуса Христа» (1:9).

«Дана ця милість Божа: проповідувати поганам Добру Звістку про незбагненні багатства Христові» (3:8-9).

«І зробив Він так, щоб підготувати людей Божих до служіння й підсилення Тіла Христова, і щоб ми всі прийшли до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової» (4:12-13).

Тепер ми знаємо, чим нам займатися.

Ми не заробили спасіння добрими справами — спасіння є Божим даром. Але, отримавши спасіння як дар, ми разом із ним отримали й покликання до добрих справ.

Добрі справи не є причиною нашого спасіння — вони є його плодом.

Бог спас нас благодаттю, щоб наше нове життя приносило плід. Він покликав нас бути Його свідками, показувати світові Його милість і доброту та прославляти Його своїм життям.

Ми спасенні не для того, щоб просто отримувати Божі благословення, а для того, щоб бути Божим благословенням для інших.

Ми обрані свідчити про Нього, служити Йому і славити Його — у всьому, що робимо.

***

ВСЕ ТРИМАЄТЬСЯ НА НЬОМУ

Загальна думка Послання до Ефесян дуже проста: живіть Ісусом, тому що це Божий задум, Його дизайн і Його план для нашого життя.

У Христі ми не просто отримуємо спасіння — ми вчимося жити новим життям.

Саме в Ньому ми знаходимо своє місце в Церкві, вчимося бути світлом серед світу, будуємо здорові та щасливі сімейні стосунки, чесно працюємо і служимо як раби Христа, зміцнюємося в Господі та в Його могутній силі.

Саме в Ньому ми вчимося любити Божою любов’ю, прощати, служити, свідчити і проповідувати Добру Звістку — навіть тоді, коли обставини складні. Павло писав це послання з ув’язнення, але його обставини не змогли зупинити ні його віру, ні його служіння, ні його звістку про Христа.

Бо коли Христос є центром життя, ані наше минуле, ані тимчасові обставини не обмежують нас.

У нашому житті все тримається на Ньому:

у Церкві — на Ньому;

у сім’ї — на Ньому;

у праці — на Ньому;

у відносинах — на Ньому;

у боротьбі зі злом — на Ньому.

Тому головний заклик Послання до Ефесян можна сформулювати дуже просто: не просто знайте, що маєте у Христі — живіть тим, що маєте в Ньому.

Усе наше життя — у Христі. І тільки в Ньому ми можемо жити тим життям, для якого Бог нас створив. 

«Вся будівля тримається на Ньому» (2:21).

«Ісус — голова, та усе тіло залежить від Нього» (4:15-16).

«Живіть у любові, як Христос полюбив нас» (5:2).

«Підкоряйтеся одне одному, шануючи Христа» (5:21).

«І нарешті таке. Будьте міцні в Господі, в Його могутній силі» (6:10).

Ось так — в Ісусі, у підкоренні Йому, в уподібненні до Нього, у наповненні Ним — стає можливим цілісне й повноцінне життя!

Читаючи це послання, я знову і знову замислювався над тим, як багато нам подаровано — і як мало ми це цінуємо.

І тоді виникають прості, але дуже особисті питання. 

Хіба всього цього багатства Божої милості недостатньо, щоб назавжди залишити своє минуле і сказати Ісусу тверде: «Так!»? 

Невже Божа любов, спасіння, усиновлення, вічна спадщина і високе покликання не варті того, щоб бути вірними Христу до кінця нашого життя?

Ми стільки шукаємо в цьому світі: щастя, безпеки, визнання, сенсу, повноти життя. Але в Посланні до Ефесян Павло знову і знову показує нам: усе необхідне для справжнього життя ми вже маємо в Христі.

Тож нехай наше «так» Ісусу буде не лише словом, сказаним одного разу. Нехай це буде рішенням кожного дня — жити Ним, слухатися Його, уподібнюватися до Нього і залишатися Йому вірними до кінця.

 

 

Дальше »

Ісус і діти

За Своє земне життя Ісус зустрічався з величезною кількістю людей, але завжди вирізняв із натовпу окремі обличчя, бачив кожну людину з її потребами і ніколи не проходив повз.

Він був оточений дорослими людьми, які слухали Його і запитували, сперечалися й обвинувачували. А де були діти?

Ми можемо лише уявити, як хотілося малим дітям побачити й почути Ісуса, доторкнутися до Нього, стати свідками Його численних чудес, відчути Його небачену доброту.

Напевно, богобоязливі батьки також хотіли принести своїх дітей до Ісуса, щоб отримати для них благословення. Діти були здоровими, батьки — щасливими. Все добре, сидіть вдома! Але сім’ї шукали Ісуса заради благословення. І заради цього готові були терпіти незручності довгих доріг і несправедливі дорікання поважних людей.

Ось одна з таких історій:

«Люди привели до Ісуса малих дітей, аби Він, поклавши на них руки, благословив їх. Але учні Його почали дорікати їм. Коли Ісус побачив це, то розгнівався й сказав: «Пустіть дітей до Мене і не зупиняйте їх, бо Царство Боже належить таким, як вони. Істинно кажу вам: хто не приймає Царство Боже так же щиро, як мала дитина, той ніколи в нього не ввійде». Ісус пригорнув дітей, поклав на них руки і благословив їх» (Марка 10:13-16 UMT).

Ця історія дуже промовисто показує ставлення Ісуса до дітей.

Усім подобається бачити Ісуса в оточенні сімей, бачити Його уважним, доступним, люблячим. Але ця картина також є ілюстрацією до головної теми всіх проповідей Ісуса — теми Божого Царства.

Тут напрошуються три прості уроки.

1. Ісус приймає дітей як не менш, а навіть більш важливих

Малі діти викликають у батьків сльози радості, ніжне зворушення, глибокі й позитивні емоції. Але в натовпу вони можуть викликати роздратування. Бо діти можуть здаватися непотрібними, зайвими, такими, що відволікають від серйозних тем.

Ісус зупиняє учнів, які намагаються контролювати доступ до Вчителя, пропускаючи важливих людей і відштовхуючи тих, кого вважають малозначущими.

Ісус гнівається, тому що малі діти не менш важливі, ніж дорослі учні. Він говорить так, ніби учні нічого не зрозуміли про Царство, про самих себе і про дітей.

Ісус не гнівається на фарисеїв — вони далекі від істини. Але учні вже мали б хоча б щось зрозуміти!

Цікаво, що безпосередньо перед епізодом із дітьми ми читаємо про дискусію щодо розлучення (10:1-12).

Дорослі бачать себе центром життя — вони запитують про те, як звільнитися від сімейних зобов’язань, про умови розриву шлюбу. Ісус відповідає: Бог від початку поєднав двох в одне ціле, тож не розривайте того, що Бог створив від початку і назавжди. Залишити одну і одружитися з іншою — це перелюб.

Іншими словами, дорослі шукають, як обійти закон і насолоджуватися життям без зайвих обмежень.

Цікаво, що вони обговорюють стосунки чоловіка і жінки, але мовчать про дітей. Відомо, що внаслідок сімейних конфліктів чи розлучень діти часто страждають більше за дорослих. Але тут про них не згадують.

І ось з’являються діти на руках батьків, хоча дискутантам здається, що зараз не до них, що це не дитяча тема.

Ісус гнівається і дає дві команди: пропустити дітей і не обмежувати їм доступ до Нього.

Чому Він гнівається?

Тому що учні своїми діями ображають не лише батьків із дітьми. Вони ображають Самого Ісуса своєю неуважністю до Його проповідей про Боже Царство. Його гнів говорить про те, що учні пропустили найважливіше. 

Тому Ісус не тільки приймає дітей, але й навчає дорослих бути як діти.

2. Ісус вчить нас бути як діти, щоб увійти в Боже Царство

Давайте спробуємо уявити себе на місці учнів.

Учні вважають, що в них триває дуже серйозна розмова про злободенні питання людського життя — про межі дозволеного, про необхідні компроміси, про конфлікт бажань. Це практичні питання! Нам потрібні відповіді!

А для Ісуса немає нічого серйознішого, ніж передати людям істини Божого Царства.

Він знову і знову показує, як люди цього світу заплуталися у своїх спробах обійти вимоги закону, наскільки їхня логіка стала порочною, до якої міри вони стали заручниками свого егоїзму, як полюбили невірність і знайшли способи її виправдати.

Боже Царство — це той орієнтир, який вони втратили, хоча продовжують активно дискутувати.

Що ж саме вони не розуміли?

Що Ісус любить дітей.

Що Його Царство належить таким, як діти.

Що Царство Боже слід приймати так само щиро, як мала дитина.

Доросла людина має довірись Богу так само як дитина довірила себе обіймам Ісуса.

Царство Боже — це панування Ісуса над нами, над нашим життям. Допоки людина не прийме Божу владу з простою вірою і повною залежністю від Бога, вона не увійде до Царства.

У попередньому розділі ми читаємо ще одну показову історію:

«В Капернаумі, зайшовши до однієї з хатин, Ісус запитав Своїх учнів: «Про що ви сперечалися дорогою?» На те вони змовчали, бо по дорозі сперечалися, хто з них є найвеличнішим. Тоді Ісус сів і гукнув усіх дванадцятьох і мовив до них: «Хто хоче бути першим, хай буде останнім, хай буде слугою всім». Він узяв дитину, поставив її перед ними і, обійнявши, сказав Своїм учням: «Хто приймає одного з тих малих дітей в ім’я Моє, той приймає і Мене, а хто приймає Мене, той приймає й Того, Хто послав Мене» (Марка 9:33-37).

Тут так само Ісус обирає дитину, щоб проілюструвати важливий урок про цінності Божого Царства. Приймаючи дітей, стаючи на один рівень із ними, служачи в смиренні й простоті, ми відкриваємося до Бога.

Сперечаючись про те, хто з нас є більшим, відштовхуючи другорядних, нехтуючи малими та незахищеними, цікавлячись тільки собою і своїми бажаннями, ми залишаємося поза дверима Божого Царства.

Ісус вчить нас приймати Царство щиро, як діти — без дорослих хитрощів і амбіцій.

3. Ісус благословляє дітей

Після короткого, але емоційного звернення до учнів Ісус переключив Свою увагу на дітей.

Він пригорнув дітей до Себе, поклав на них руки і благословив їх.

Цей публічний акт був не тільки ілюстрацією Його проповіді, але й проявом глибоких емоцій — гніву на дорослих і любові до найменших.

Тут Ісус проявляє до дітей любов Небесного Батька.

Це прекрасна картина Божого Царства — Ісус із дітьми на руках.

Кожен батько має благословляти своїх дітей. Це було доброю традицією в Ізраїлі.

Ми читаємо ще в першій книзі Біблії, як патріарх Яків звертається до Йосипа та його синів:

«Будь ласка, підведи їх до мене, я благословлю їх»… «Коли Йосип підвів своїх синів до нього, той обняв і поцілував їх» (Буття 48:8–10).

Сьогодні, згадуючи те, як Ісус благословляв дітей, ми думаємо про себе і про своїх дітей.

Ми приносимо наших діток до Бога і водночас усвідомлюємо, що ми теж діти перед Ним — Його діти.

Ми приходимо за Божим батьківським благословенням усі разом — цілими сім’ями.

Тому що так, як Він благословляє, ніхто не зможе благословити.

Тому що Він обіцяє Царство таким, як маленькі, щирі, слабкі й довірливі діти.

Тому що Він завжди буде доступним, щоб допомогти й навчити, пригорнути й захистити.

Тому що так, як Він приймає у Свої ніжні, але водночас сильні руки дітей, так Він приймає і нас у Своє Царство.

Дальше »

Хто почує стукіт Христа?

 

В останній книзі Біблії ми зустрічаємо дивовижні, а часом і вражаюче несподівані образи Ісуса Христа. Ми бачимо Його між сімома свічниками, Його голова та волосся білі як сніг, обличчя сяє як сонце, очі як полум’я вогню, ноги немов з бронзи, голос гучний як водоспад; Він тримає сім зірок в правиці, а з уст виходить міч (Одкровення 1:14-16); далі ми бачимо Його Вершником на білому коні разом з військами небесними (Одкровення 19:11); а в кінці Він сидить на престолі як Альфа і Омега, як Суддя і Творець нового світу (21:5-6). Але є ще один надзвичайно сильний образ, який ми не маємо права оминути чи забути, — образ Господа, Який стоїть біля зачинених дверей і стукає. Це образ Христа, Який звертається до Лаодикійської церкви. 

 

Одкровення 3:14-22 UMT

Напиши Ангелу Лаодикійської церкви:

Так каже Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом:

«Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”. Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола. 

Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти.

Я виправляю й караю тих, кого люблю. Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною.

 

Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні. Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».

В чиї двері стукає Христос?

Дуже часто ми чуємо про те, що Ісус стукає у двері серця звичайних, нецерковних грішників. Це красивий і добре знайомий образ. Але в Об’явленні 3:20 йдеться зовсім не про це.

Христос стукає не в двері якогось далекого від Бога язичника. Він стукає у двері церкви. Це, можливо, один із найбільш парадоксальних образів у Новому Завіті: Христос стоїть за дверима власної церкви і стукає.

Лаодикійська церква — це остання з семи церков, до яких Господь передає Свої послання через апостола Іоанна. Остання.

І, на жаль, про неї ми не чуємо нічого схвального — лише негативну оцінку і суворе попередження. Але давайте уважніше подивимося на структуру цього тексту.

Спочатку ми читаємо про Того, Хто звертається до церкви.

Хто говорить? «Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом». 

На початку книги Одкровення Ісус Христос називається «вірним Свідком, першим, Хто був відроджений із мертвих, Володарем над земними царями» (1:5). Як відомо, μάρτυς — це не тільки свідок, але й мученик. Свідоцтво може коштувати життя. Ісус показав це на Своєму прикладі.

Зараз Він говорить як Той, Хто знає і втілює істину, Хто бачить усе, Хто панує над усесвітом і виносить Свій суд.

Далі ми читаємо, що Господь знає все, і Він незадоволений тим, що бачить: «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх».

Церква Лаодикії являє собою щось третє — недопустимий компроміс, дивну суміш Божественного і земного.

Це було зручним для людей, але неприємним для Господа.

Лаодикія не мала власних джерел води, тому вода до міста доходила вже теплою, неприємною для споживання. Так і церква була малокорисною для Ісуса, оскільки підлаштовувалася під політичні обставини та язичницьку культуру. Коли хочеш догодити і Богові, і світові, зрештою стаєш нецікавим і непотрібним ні Богові, ні світові.

Після цього ми дізнаємося, що Лаодикійська церква втратила також і здатність до самокритики та адекватної самооцінки: «Ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”».

Історія міста є підтвердженням цього. Коли в 60-му році місто Лаодикія постраждало від землетрусу, городяни відмовилися від допомоги Рима. Вони відбудували місто власними силами і дуже цим пишалися.

Але реальна картина церковного стану була іншою: «Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола».

Церква практикувала позитивне мислення і насолоджувалася видимим процвітанням, але оцінка Христа була гостро критичною. Виявляється, проблема полягала не тільки у стані церкви, але й у викривленій свідомості.

Що ж робити?

Господь не залишає церкву в ілюзіях і дає Свою пораду: «Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти».

Мешканці Лаодикії вихвалялися своїми товарами та доходами від торгівлі. Вони торгували знаменитими мазями для очей, але не думали про власну сліпоту. Вони накопичували золото, але не помічали власної духовної бідності. Вони мали процвітаючу текстильну промисловість, але перед Богом залишалися голими, як Адам.

Вони не розуміли, що головне багатство — не речі, а характер, внутрішні зміни, духовна зрілість, Христос в нас.

 

Окрім поради, ми дізнаємося, що Господь готовий допомогти, щоби змінити ситуацію в теплохолодній церкві, бо Він любить її, попри всі недосконалості: «Я виправляю й караю тих, кого люблю». Його спосіб допомоги навряд чи можна назвати приємним чи легким, але він є єдиним можливим. Господь виправляє і карає з любов’ю. 

Господь знає, як нам допомогти, але Він не може зробити ці зміни без згоди самої церкви.

Тому лунає заклик до церкви: покайся, будь ревною, слухай, відчини!

Не просто визнай проблему, але доведи своїми рішеннями і вчинками, що найголовніше для тебе — праведне життя, що ти зрозуміла, у чому справжнє багатство.

«Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною».

Господь не входить без запрошення. Він терпеливо чекає і дає новий шанс.

В кінці ми знаходимо заохочуючі слова про нагороду для переможців — для тих, хто не задовольняється теплохолодним станом, а прагне залишатися вірним Христові до кінця: «Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні».

Обіцяна нагорода стосується вічності. Все золото світу там не матиме значення. Але для вірних слуг Ісус дарує все — ділиться владою і небесним багатством, ділиться престолом, який стоїть на чолі бенкетного столу.

Якщо церква відкриває двері Ісусу, Він вечеряє з нею тут, на землі, і запрошує на весільну вечерю на небі.

Послання завершується закликом бути уважними, щоб почути ці життєво важливі слова і прийняти правильне рішення: «Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам». 

***

Якби ви могли намалювати фарбами те, що почули, що було б на тій картині?

Христос стукає в зачинені двері Своєї ж церкви. Христос за церковним порогом. Христос за дверима.

Давайте подумаємо про цю картину. Що вона означає для нас сьогодні? Що сталося з церквою, яка живе так, ніби Христос їй непотрібен? Чому Він там, назовні? Як ми опинилися в такому стані? Як ми залишилися без Христа?

Така церква формально визнає Христа, але виставляє Його за двері.

Лаодикійська церква — «ні гаряча, ні холодна» — ні те, ні се. Вона не може повністю визнати владу Христа і підкоритися Йому, але також не хоче повністю відмовитися від Нього. Розбавлене християнство нікому не потрібне. Від нього нудить не тільки людей, але й Господа Бога.

Це християнство нескінченних компромісів, у яких втрачається сама сутність — те, що робить нас особливими: центральність Христа, послух і підзвітність Йому.

Ми бачимо ці симптоми в сучасній церкві, яка пристосовується до світу. Вона любить комфорт більше, ніж істину. Вона відмовляється від свого покликання, щоб не дратувати людей радикалізмом Євангелія.

Така церква користується Ісусом, але не дозволяє Йому панувати.

Колись Даллас Віллард сказав про американське християнство так: «Наша основна проблема полягає в тому, що ми не можем дозволити Богу бути Богом».

Це сумна правда. Ми дозволяємо Богу допомагати нам у наших справах, але не дозволяємо Йому керувати нашими справами. Ми чекаємо на Божі благословення, але не хочемо чути про їхні умови. Ми вимагаємо від Бога успіху в церковних справах, але не обговорюємо з Ним наші плани. Ми висуваємо Богу довгий список наших бажань, ніколи не питаючи Його: а що Він від нас хоче?

Церкві здається, що вона заможна, багата і не має потреби ні в чому. Церква продовжує жити й служити без Христа, не помічаючи Його відсутності. Церква може бути наповненою людьми, подіями, грошима, розвагами, активностями, програмами. Церква може бути настільки зайнятою, що забуває про Ісуса.

Церква може бути наповненою і переповненою всім, чим завгодно, але якщо в ній немає Ісуса — вона пуста. Якщо все, що вона робить, — без Ісуса, тоді виникає питання: а навіщо це все? Це все нікому не потрібне. Нікому не допоможе. Якщо у церкви є все, але немає Христа, то їй нема чого сказати світові, нема чим допомогти людям. Вона сама потребує допомоги. Вона сама перебуває в жалюгідному стані.

Ось церква без Христа: злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.

Ось церква з Христом: багата очищеним золотом, зодягнута в білий одяг, має здоровий, правильний зір.

Відчуйте різницю! Зробіть висновок! 

Кожна справжня церква, яка хоче бути вірною Ісусу і покликанню, яке Він дає, має усвідомити власну бідність. У нас немає нічого справді цінного. У нас є лише Ісус. Ми багаті Ісусом. Це все, що ми можемо дати світові. Нічого більше.

Незадовго до смерті реформатор Мартін Лютер написав ці слова: «Ми лише жебраки. Це правда». Не численні книги, а клаптик паперу з цими словами — головне, що він лишив по собі.

Ми залежні від Господа. Він — усе. Ми без Нього — ніщо.

Коли ми це усвідомлюємо, приходить смирення, адекватне розуміння свого стану, власної бідності, але також і нашого багатства у Христі. Ми не хочемо більше обманюватися самі та обманювати світ, наче в нас є щось цінне, особливе.

Ми, як люди церкви, потребуємо Христа не менше, ніж Його потребує навколишній світ. Ми не хочемо жити без Христа ані день, ані хвилину. Ми розуміємо, що наше справжнє багатство — не речі, не статус, не комфорт, не успіх, а Христос в нас. 

Він дає прозріння — здатність правильно бачити й розуміти; білий одяг — знак приналежності до Божого Царства; золото — символ духовної зрілості. Христоподібний характер, безкомпромісна вірність, ясність суджень, твердість переконань — усе це мало цінується в цьому світі, але насправді важить незрівнянно більше за всі його цінності. Ісус — наше все.

Що ж нам робити, коли Ісус стукає до церковних дверей? Почути. Відкрити. Впустити. Покаятись, сказавши Йому:

«Боже, ми каємося у своїй гордості. Ми знову прагнемо стати ревними. Ми уважно слухаємо Твій голос і відкриваємо двері. Господи, як страшно без Тебе, прости нас, очисти нас, збагати нас Своєю присутністю, віднови наш зір, дай нам білий одяг Твоєї праведності! Ми не збираємося царювати тут, на землі. Ти царюй в нас. Ми лише Твої слуги.Ти головний. Ти Переможець. Ти Володар усього, і наша церква – Твоя, і ми – Твої! Віднині й довіку. Амінь».

Але проблема не тільки в тому, що «християни без Христа» слухають, але не відкривають. Проблема в тому, що вони навіть не слухають і не чують. Їх потрібно розштурхати, розбудити! І це буде Божою милістю, якщо Він постукає сильніше – через труднощі, потрясіння, війни, хвороби.  

Хто ще має вуха? Почуйте.Не тільки слова, але й стук, який звучить дедалі сильніше. Це Ісус стукає до Своєї Церкви. До кожного віруючого, який «ні те, ні се», який носить ім’я християнина, але живе без Христа.

Я звертаюся до кожної людини в церкві: чи ти чуєш стук Ісуса? Чи відчиниш Йому? Особлива відповідальність лежить на служителях церкви: чи зможуть вони подолати свою згубну самодостатність і відкрити Христові двері?

Я звертаюся також до всіх нас разом — як до церковної спільноти: якою церквою ми хочемо бути? Церквою без Христа? Чи церквою Ісуса Христа? Церквою, в якій Він панує на всі сто відсотків? Церквою, в якій Він цінується понад усе? Церквою, в якій Йому приємно бути?

Що буде з тим, хто почує стукіт Христа? Той, хто почує і відкриє Ісусу, той розбагатіє справжнім, очищеним золотом, зодягнеться в білий одяг праведності, отримає здатність бачити ясно, буде їсти за одним столом і сидіти на одному престолі з Ісусом!

А що буде з тим, хто не почує стукіт і не відкриє Ісусу? Буде виплюнутий з уст Господніх. Втратить усе. Стане чужим. Про таких Ісус скаже: «Я ніколи не знав вас, йдіть геть від Мене» (Матв. 7:23). Не можу уявити, що хтось хотів би почути такі страшні слова.

Якщо Ісус стукає у двері вашої церкви, ви знаєте, що робити: слухайте й почуйтее, відкрийте Йому двері та покайтеся! Не випробовуйте Божого терпіння. Той, Хто сьогодні стукає у двері й дає тобі шанс на покаяння, завтра з’явиться як Вершник — воювати, і як Цар — судити!

 

В двері зачинені в пору нічну

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Не відчиняють на стукіт Йому,

Стукає ніжно Хтось!

 

Це за дверима Спаситель стоїть,

Стукає Він, стукає Він.

Серце відкрий - Він увійде в ту ж мить,

Стукає Божий Син!

 

Радості в серці давно вже нема,

Стукає Хтось, стукає Хтось!

В домі царює невір’я пітьма,

Стукає ніжно Хтось!

 

Голос сумління ще досі звучить:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Стук не змовкає в душі ні на мить:

Стукає ніжно Хтось!

 

Стук за дверима звучить все сильніш:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Друже, відкрий серця двері скоріш:

Стукає ніжно Хтось!

Дальше »