Війна, що триває в Україні, змушує нас усе більше і більше думати про мир. Думати не про той мир, який може бути після війни. А про мир, у світлі якого або в світлі думки про який ми зможемо зупинити війну. І не лише думати, але й вірити, уявляти. А також втілювати те, що ми вже бачимо очима віри, хоча при звичайному погляді на світ – щоденному, політичному, реалістичному – цього ще не видно.
Бачення «мирного Царства» має випереджати і супроводжувати наші дії. Мені є близькою позиція одного з протестантських єпископів, який вперто відмовляється говорити про «хоча б якийсь мир із окупантами до нашої повної перемоги над ними», але виглядає, що війну не вдасться завершити з таким підходом. Навіть якщо ми переможемо на цьому етапі, ми будемо вимагати щоразу нових і нових перемог, нової і нової відплати. Без думки про мир перемога стає лише продовженням, новим етапом безконечної війни або короткою паузою для святкування перемоги.
Щоб війна насправді закінчилась, ми повинні жити баченням миру вже тепер і діяти так, щоб це бачення ставало реальністю нашого сьогодення – хоча б частково – як зачин, як передчуття, як зерно, як закваска майбутнього.
Очевидно, що чекати такого масового миролюбства в країні, де йде війна, де щодня гинуть люди, –велика наївність. Але ми можемо очікувати цього від християнської спільноти, яка повинна демонструвати суспільству свій альтернативний характер, можливість іншого шляху, сміливі, навіть зухвалі, спроби, достойний приклад для наслідування.
У цьому сенсі з огляду на соціальний вплив християнська спільнота може бути початком нового суспільства. В есхатологічному ж розрізі спільнота є початком нового Божого Царства, яке неодмінно буде мирним.
У своїх подальших роздумах про християнську спільноту як початок «мирного Царства» я маю намір вдатися до двох цікавих пар мислителів, до першої з яких входять богослови-теоретики Стенлі Гауервас і Річард Хейз, а до другої – богослови-активісти Томас Мертон і Шейн Клейборн. Якщо перші захоплено ведуть свій нескінченний діалог, то другі ніколи не бачились, хоча їх цілком можна представити як «далеких співрозмовників». Разом із цими чотирма мислителями ми можемо глибше пройнятися ідеєю «мирного Царства» й осмислити її як орієнтир для нашого християнського життя і спільнотно-суспільної практики.
Гауервас і Хейз: спільнота і уявлення про Царство
«Мирне Царство» («The Peaceable Kindom» – не тільки є мирним, але й творить мир, скероване до миру) – назва однієї з найголовніших книг Гауерваса. До того жназву булонавіяноне стільки текстами біблійних пророцтв про мирне майбутнє, як картинами американського художника-примітивіста Едварда Гікса – «Мирне Царство» і «Ковчег Ноя». «Більшість вважає ці примітивні картинки переконливими, як на мене, через красномовність їхньої простоти… у наш час, коли всіх так лякають вогненні ріки, я підозрюю, що ми відчайдушно потребуємо настільки ж натхненного бачення, як у Гікса. Я сподіваюся, що ця книга може хоча б трохи допомогти розвинутитакебачення» [6, ХІІІ], –так автор розкриває нам джерело свого натхнення і завдання своєї книги. При цьому він ясно усвідомлює і складність, і важливість свого завдання: «Зробити ненасильство центральним пунктом оглядовоїкнигиможе видатися найгіршою стратегією. Це створює враження, що християнське моральне життя зводиться лише до цьогопитання, хоч це зовсім не так. Я сподіваюся, що покажу, як миролюбність, прикметна риса християнського життя, допомагає висвітлити всі інші теми [6, XVII].
Насправді кожен, хто в американській євангельській спільноті зважиться відстоювати пацифістську позицію, потребуватиме не лише інтелектуальної, а й громадянської мужності. Однак у цьому «методист» Гауервас не є одинаком. Він сам іде слідамисвого вчителя, менонітаЙодера. Солідарнийіз ним також ійого учень, «баптист»1Джеймс Маклендон. До слова, «мирне Царство» –окремий розділ фундаментальної «систематичної теології» Маклендона, який переконаний, що центром етичноїпрограми Ісуса є Нагірна проповідь, де мова йде не менше ніж про «створення спільноти, якій вдастьсяпережити загибельстарогоеону, смакуючи разом із Господом настання нового часу» [7, 309].
Як і Гауервас, якого надихали картинки Гікса, Маклендон належно оцінює силу уяви, яка створює образи нового світу. «Наша неспроможність рухатися мирним шляхом пов’язана з «поганою уявою» [7, 322], – скаржиться він. Хоч є й різновиди пацифізму, затруєні «поганою уявою»: «Ненасильницький спротив – це аж ніяк не те саме, що самовдоволений пацифізм союзників, який проклав шлях Гітлеру» [Там само].
Уяву треба відроджувати і підтримувати, зокрема таким питанням: «Що коли центральним пунктом євангельської програми Ісуса було не повстання в дусі найдовершенішого Че Гевари, а створення спільноти в дусі більш проникливого Ганді, у якій розкривається зміст влади і доля Божого Царства? [7, 309]. Тоді Царство починається не з революції, що знищує порядок старого світу, а зі спільноти людей, які народилися згори та здатні до нового життя.
Отож початком «мирного Царства» є ненасильницьке перетворення, а свідчення цілком конкретної спільноти. Як стверджує Гауервас, не лише для практики християнського життя чи перемінидовколишнього суспільства, але навітьщобелементарно прочитатиПисання,«необхідною є вже дійсна спільнота, сформована історією про Боже Царство. Основами такоїспільноти є«розіграна драма» літургії і зразковежиттясвятих [3,3]. Така герменевтична спільнота вводить нас через уяву і віру у світ як світ Царства, дає змогу словам Писання «ліпити нашу уяву так, щоб ми могли прочитати світ згідно з Писанням, а не навпаки» [3,16].
Сам Гауервас обґрунтовує свій зв’язок зі спільнотою як вихідний і необхідний, але характер цього зв’язку виявляється неоднозначним: «Я мушу відзначити свою подвійну церковну приналежність. У той час, коли інтелектуально я не займаю чіткої позиції, за останні роки я був частиною групи людей, які вважають мене частиною їхнього життя – Broadway Methodist Church. Оскільки ці люди неустанно прагнуть до миру, я присвячую їм цю книгу» [6, XIV]. Ця ж неоднозначність відкривається в його розумінні богослов’я як служіння спільноті та Богові: «Завдання богослова – служити традиції та спільноті. Наша свобода, особливо наша інтелектуальна свобода, походить із цього служіння. Водночас, служачи традиції, центром якої є розіп’ятий Бог, наша уява не зможе уникнути нескінченних викликів» [6, ХVIII].
Виходить, що Гауервас апелює до спільноти як до ідеального типу, а не емпіричної реальності. Це викликає справедливу критику з боку інших богословів, зокрема Річарда Хейза, який викриває його заплутаний церковний статус: «методист із «сумнівним богословським вихованням», він викладає в католицькому навчальному закладі та відчуває близькість до анабаптистської традиції… Він залишається «без емпіричної спільноти, яка слугувала б прикладом його уявлень про церковну політику… Традиції менонітів-високоцерковників не існує; ідеалізована традиція, до якої Гауервас апелює, –химерна вигадка» [5, 363-364].
Чейз зізнається, що читає Гауерваса з відчуттям, що «нам потрібна реформація, яка знову дозволила б церкві почути новозавітне слово присуду щодо свого життя. Якщо Біблія дійсно «дає церкві необхідне для такої вірності правді, щоб наша розмова одне з одним і Богом тривала крізь покоління», вона дає це лише тим читачам, які дозволяють їй мати свій, незалежний від церковних традицій (і часом викривальний щодо них) голос» [5, 364-365]. Про це ж говорить Маклендон: «Є логічний і наративний зв’язок між ранньою церквою і церквою наших днів (ми можемо додати «і тією церквою, якою вона повинна бути»)» [7, 331].
Інакше кажучи, коли говоримо про спільноту, ми повинні мати на увазі і спільноту емпіричну, «нашу»; і спільноту ранньохристиянську, апостольську; і спільноту ідеальну, есхатологічну. Лише розрізнювання і пов’язування цих «спільнот» дає можливість почути і не заглушити Слово Боже, бути покірним Богові та служити Його Царству.
Критикуючи Гауерваса за відсутність зв’язку з емпіричною спільнотою, Хейз виразніше підкреслює роль уяви, яка оживляє і преображає емпіричну реальність спільнотного і громадського життя. У цьому він іде вслід за своїм провідником апостолом Павлом, який «використовує Писання як джерело історії світу, в якому згромадженим людям Христовим належить осягнути самосвідомість… Відродження уяви як ціль, до якої прагне Павло, – це не просто духовна просвіта окремих осіб, а трансформування свідомості спільноти вірян» [4, 8-9].
Якщо спільнота – це початок Царства, то початком спільноти буде уявлення про Царство у вірі, кажучи словами Павла «запорука того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Евр. 11:1, переклад Хоменка). А ми поки що нидіємо і мріємо про ту спільноту, якою мали би стати.
Мертон і Клейборн: спільнота і служіння суспільству
Якщо богослови-теоретики і згрішили зайвими сторінками, то в цілому вони прислужилися благу – з різних боків описали неузгодженість між християнською спільнотою і Царством, обґрунтовано вказали на невідповідність між Євангелієм і християнством. Однак те, що для них було предметом спокійного (або тривожного) аналізу, для активістів стало предметом пекучих ревнощів.
При всіх відмінностях Томас Мертон і Шейн Клейборн розпочинають своє активне християнське служіння по той бік університетських стін. Цей розрив із академічним богослов’ям є промовистим. Обидва рішуче відмовляються від університетського кампусу задля іншої спільноти – божевільних заради Христа.
У розділі «Ісус занапастив моє життя» Клейборн розповідає нетипове для протестантів «свідчення»: «Я чув немало людей, які говорили: «Моє життя було схожим на кошмар. Я пив, постійно тусувався і спав аби з ким… Але ось я зустрів Ісуса, і в моєму житті все налагодилося». Нехай Бог благословить таких людей. Однак у мене було зовсім не так. Мені жилось непогано. А коли я зустрів Ісуса, моє життя зазнало краху… Я прочитав у Писанні про те, що останні стануть першими, і замислився: чому я докладаю стількох зусиль, щоб стати першим?»[1, 39].
Обидва наші герої шукають не особистого успіху, а свого місця у спільноті. Вони шукають не модель спільноти, а саму спільноту. Вони не пишуть про Церкву, вони хочуть стати і бути Церквою. Вони не богословлять про мир, вони практикують мирне життя в немирному світі.
Обидва шукають себе, однак не заради себе; вони шукають сім’ю, щоб жити і служити разом. Клейборн шукає «свою Калькутту» (як сказала йому Мати Тереза, «Повертайся в Америку. У кожного своя Калькутта», тобто своє покликання). Мертон шукає свій орден, який підходить для його особистої переміни і служіння у послуху.
Шлях Мертона провадить крізь самотність: «Я увійшов у самотність, подібну до непохитної твердині. А тиша, що огортала мене, промовляла до мене, промовляла голосніше і красномовніше за всі інші голоси» [2, 359]. Але потім він відкриває радість спільноти і її голосів, радість спільного шляху, «близького, безпосереднього і видимого зв’язку з якою-небудь групою тих людей, які єднались, щобтворитималу, приховануколоніюЦарства Божого на цій землі»[2, 390].
Як виявилось, християнська спільнота поєднує різні товариства, не всі з яких мислять Царство мирним. Деякі Мертону не підійшли, адже їхнє життя «було налаштоване на потужну, інтенсивну діяльність і військову рутину, що не відповідало моїм потребам… мені були потрібні правила, які мали б на меті відірвати мене від світу і з’єднати з Богом, а не правила, які змушували б мене боротися за Бога у світі» [2, 289].
Мертон знайшов себе у відновленні зв’язку з живою, хоча й давньою католицькою традицією. Тобто виявив, принаймні для себе, що давня традиція досі є живою.
Мертон вважав за краще бути частиною спільноти мирної і мовчазної. Клейборн також знайшов спільноту, точніше створив її, однак вона стала войовничо-мирною, «екстремістською».
Для протестанта це було майже неможливим, тому Клейборн знайшов себе у сміливих експериментах зі створення нових спільнот: «Я думаю, що наш світ потребує богословських пустунів, які відкривають уявлення про нові можливості. Один із моїх професорів із Принстонської семінарії Марк Тейлор називає це «театром контртероризму», який змагається з драматургією війни, в’язниць і расизму, протиставляючи всьому цьому любов, яка роззброює» [1, 261].
Шлях Мертона – шлях католика, який бачить Царство зсередини тривалої традиції.
Шлях Клейборна – шлях протестанта, який упевнений, що перед тим, як послужити спільноті, сама церква потребує воскресіння, революції, Реформації. «Ми вирішили перестати скаржитися на ту церкву, яку бачили, а замість цього ставати такою церквою, про яку мріяли» [1, 58], і лише тоді «Тіло Христове стало живим, вийшовши з полону вітражів чи книг із систематичного богослов’я. Тіло Христове стало чимось конкретним і буквальним, воно голодувало, було спраглим і кровоточило» [1, 56].
Через це «втілення» спільнота стала початком набагато більшого, початком нового світу, мирного світу. Коли церква стає Церквою, в ній неминуче приходить Царство й охоплює цілий світ, тому що вона і є новим світом: «Зараз ми разом хочемо сприяти народженню нової спільноти в шкаралупці старої. Інший світ є можливим. Інший світ є необхідним. Інший світ уже тут» [1, 173].
Інший світ приходить мирним шляхом, однак усе ж революційним: «У мені живе дивна надія на те, що вже зараз з’являється новий вид християнства… Всі могли бачити християнських екстремістів, які підривають абортарії і танцюють на могилах гінекологів. Ми бачили християнських екстремістів зі значками «Бог ненавидить гоміків». Ми бачили християнських екстремістів, які оголошують війну в ім’я Агнця. Але чому ми не бачимо християнських екстремістів любові та благодаті?» [1, 250].
«Екстремізм любові та благодаті» для більшості залишається немислимим. І тут ми знову повертаємось до проблеми нашої уяви, яка не оживає, не відроджується без віри. Шейн Клейборн згадує слова, які він почув від лікаря, що рятує постраждалих під час нальотів американської авіації в Іраку: «Насилля – це шлях тих, кому бракує уяви. Ваша країна – вона втратила вміння уявляти?»Я не можу забути сльози в його очах, коли він закликав нас увімкнути свою уяву» [1, 258].
Як нам, християнам, «увімкнути свою уяву»? Як нам побачити нашу спільноту саме тією, Христовою спільнотою? Як побачити церкву Церквою? Як побачити невидиме Царство і зробити його видимим для інших?
Якщо спільнота – початок Царства, то де початок спільноти? Чи можна сказати, що вона вже є? Чи вона все ще з’являється? Невже і в цьому випадку ми змушені вдаватися до хитромудрого викрутасу богословів: «уже є і ще немає»? А що, якщо це в зоні нашої відповідальності – стати нарешті такою спільнотою, в якій Царство наблизиться?
У цьому сенсі визнання Стенлі Гауерваса може не тільки витвережувати, але й надихати: «Можливо, я так сильно підкреслюю значення церкви для соціальної етики тому, що мене зараз не навчає жодна конкретна церква… Я вважаю, що я маю думати і писати не лише для церкви, яка існує, алей для церкви, яка повинна існувати, якщо ми будемо більш мужніми і вірними»[5, 363].
Література
1. Клэйборн Ш. Путь: как жить по-христиански сегодня, реально изменяя жизнь к лучшему. – М.: ЭКСМО, 2010.
2. Мертон Т. Семиярусна гора. – Львів: Свічадо, 2017.
3. Хауэрвас С. О важности переплетения слов // Слово. Толкование. Жизнь. Эссе о Писании и богословии, посвященные Ричарду Хейзу. – Черкассы: Коллоквиум, 2012
4. Хейз Р. Возрождение воображения. – Черкассы: Коллоквиум, 2012.
5. Хейз Р. Этика Нового Завета. – М.: ББИ, 2005.
6. Hauerwas, Stanley.The Peaceable Kingdom: A Primer in Christian Ethics.University of Notre Dame Press, 1991
7. McClendon, James. Ethics: Systematic Theology, Vol. 1. Abingdon Press, 1986.
Комментариев нет
Отправить комментарий