no
4/Вера/slider

Псалом 90: «Жизнь под кровом Сильного»

Комментариев нет


Псалом 90 – о жизни среди опасностей, и о том, как можно ее прожить, не погибнуть, не отчаяться.
Предыдущий псалом говорил о краткости, этот – об опасности. Ведь мало того, что жизнь коротка, она еще и опасна. «Жизнь прожить – не поле перейти». Каждая опасность может ее укоротить еще больше.
Как вопрошали философы-экзистенциалисты, «Стоит ли такая жизнь того, чтобы жить»? Стоит ли она всех опасностей, рисков, испытаний, ошибок, падений, сомнений, абсурдов?
Если она такая краткая, что может оправдать ее?
Если она такая опасная, то как ее пройти?
Есть ли что-то надежное и безопасное, есть ли точка опоры? Чем держится, на чем стоит наш мир? Чем отличается жизнь людей верующих? Какова надежда живущих в Боге? Куда мы идем, точнее летим?
В детстве я учил этот псалом на память. Его слова внушали веру, наполняли силой. Ты не один в этой страшной жизни, Бог окружает тебя заботой и защитой.
Недаром Псалом 90 известен в народе как «живые помощи». Но во всем этом есть двусмысленность. Кажется, что сами буквы этого текста способны спасать нас в трудных ситуациях. Даже воины советской армии носили «живые помощи» с собой, веря, что в них есть некая магия.
Но библейская вера не имеет с магией ничего общего. Если ты не веришь в Бога и не живешь Им, то ты не «под кровом Сильного», ты обречен на все ужасы жизни без Бога и без Его защиты.
Лишь «Говорящий о Господе: «Он мой оплот, моя крепость, мой Бог, моя надежда!» может быть спокоен.
Бог знает Своих – тех, кто знает Его. Он не обещает защиту, помощь, благополучие всем подряд.
У Бога особые отношения со Своими, хотя Он очень хотел бы, чтобы Своими стали все.
«Он любит Меня, и Я спасу его,
Я защищу его –
Ведь он знает имя Мое
Он призовет Меня, и Я услышу его,
Я с ним в беде, приду на помощь
И прославлю его!
Долгой жизнью его насыщу,
Явлю ему спасение Мое!».
Если мы выходим из-под Его покрова, то обязательно попадаем в беду, и нам не на кого обижаться.  Но в Нем мы можем быть спокойны. Он дает и мир, и надежность, и даже долголетие.
Я люблю ходить под дождем, если меня защищает зонт. Мне не страшно зло этого мира, пока я под Божьей защитой.
Если опасности заставляют меня держаться Бога и скрываться под Его покровом, то почему бы не радоваться?
Если эта жизнь коротка и мы летим навстречу жизни лучшей, то почему бы не петь?
Если мы с Ним и Его, то наша жизнь все меньше остается «этой» и все больше становится «той», Божественной, вечной. Мы все больше выпадаем отсюда туда. Мы все меньше видим зло и все больше – Бога.
Все было лишь приготовлением и фоном,  вот-вот Он «явит нам спасение Свое».
***
Ты, живущий
Под сенью Вышнего,
Приют нашедший
Под кровом Сильного,
Говорящий о Господе:
«Он мой оплот,
моя крепость, мой Бог,
моя надежда!»
Господь спасет тебя
От сетей ловца,
От беды и погибели.
Он Своими крылами
Укроет тебя:
Его крылья – защита тебе.
Его верность – щит и броня.
Ни ужас ночной не страшен тебе,
Ни стрела, пущенная днем,
Ни чума, крадущаяся в ночи,
Ни мор среди бела дня.
Тысяча павших рядом с тобой,
Десять тысяч по правую руку твою,
Но тебя минует беда!
Ты всего лишь свидетель: смотри
И увидишь расплату грешных!
О, Господь, Ты прибежище мне!
Ты Вышнего выбрал
оплотом своим,
и горе к тебе не придет,
и беда не войдет в твой дом.
Он ангелам Своим повелит
оберегать тебя –
хранить тебя на всех путях твоих,
они на руках понесут тебя,
чтобы ты не споткнулся о камень.
Льва и гадюку ты будешь попирать;
Злого льва и дракона растопчешь.
-       Он любит Меня, и Я спасу его,
Я защищу его –
Ведь он знает имя Мое.
Он призовет Меня, и Я услышу его,
Я с ним в беде, приду на помощь
И прославлю его!
Долгой жизнью его насыщу,
Явлю ему спасение Мое!



Псалом 89: «Научи нас жить»

Комментариев нет


Мы любим жизнь, мы любим жить. Нам трудно представить отсутствие жизни или конец жизни. Мы боимся этого конца больше всего именно по причине его непредставимости.  Невозможно разуму вместить конечность жизни. Мы живем так, будто жизнь будет продолжаться. И как бы мы не хотели осмыслить конечность жизни и подготовиться к ее концу, это вряд ли возможно.
Как жить, трезво понимая временность, скоротечность, хрупкость своей жизни?
Без Бога ответа нет. Без Бога жизнь как жизнь временная остается абсурдом.
Эти философские вопросы способны любого повергнуть в отчаяние, от которого исцеляет лишь вера.
Моисей поет Богу, доверяя ответы Ему. Моисей знает то, что не проходит и не разрушается, что остается надежной основой жизни. Он знает Того, Кто дал жизнь и может научить жить.
В детстве меня очень заинтересовала история Джима Эллиота, американского миссионера, убитого дикарями в Эквадоре. Его жизнь была короткой, но яркой.
Он помолился молитвой покаяния в шесть (!) лет. Он не мог откладывать, у него было мало времени и много дел впереди.
В двадцать один год он обратился к Богу с такими словами: "Господи, воспламени бесполезную кучу хвороста моей жизни, даруй мне воспылать и сгореть для Тебя. Употреби мою жизнь, Господи, ибо она - Твоя, Подобно Тебе, Господи Иисусе, я ищу жизни не долгой но полноценной".
В двадцать девять он погиб мученической смертью.
Его пример вдохновил тысячи молодых людей отдать себя на служение Богу.
Его жена Элизабет осталась служить в племени аука, удивляя дикарей своим прощением и любовью Христовой.
«Я ищу жизни не долгой, но полноценной». Эти слова двадцатилетнего студента были записаны в моем детском блокноте красным цветом. Они не давали мне покоя тогда, не дают и сейчас.
Моисей прожил больше – сто двадцать лет. Но что такое числа, что такое годы?
«Для Тебя тысяча лет –
день вчерашний,
что промелькнул и ушел, -
или смена стражи в ночи.
Ты смываешь людей, как дождем,
они уходят, как сон поутру,
как трава, что утром растет,
цветет, а под вечер сохнет».
Чем наполнить такую краткую жизнь? Как оправдать ее? Только Богом, Который «насыщает нас милостью Своею» так, что жизнь переполняется смыслом, благодатью и благостью, добрыми делами, Его живым присутствием.
Но если мы живем без Него, мы ничего не получаем, все теряем. «Наши дни сокращаются гневом Твоим»
«Лови момент» - советовали мудрые римляне. Но как его поймать? «Все проходит» мимо, да и «мы отлетаем».
В соседской комнате общежития, где я жил в студенческие годы, на стене красовалась культовая надпись: «Здесь зверски убивали время». Так оно и было, убивали время, убивали себя.
Начиная так свою жизнь, мало кто доживает до «срока нашей жизни - семидесяти лет».
Но не все потеряно. Бог щедрый. Моисей говорит, что за «годы горя», за убитое время, за растраченную жизнь Бог может помиловать. 
Он готов «насытить милостью», «даровать радость» и «явить величие Своих дел», «славу Свою».
И тогда оставшееся время будет последним подарком, последней возможностью насладиться полнотой, богатством, щедростью. Мы поздно начали жить, но остаток жизни может быть с избытком. Мы больше не будем тратить время, мы отдадим его Богу, будем трудиться с Ним и для Него. А потому последними словами псалма становится просьба о благословении в делах:
«Укрепи наши руки
во всех делах наших,
направь, помоги».
Мы уже не так сильны и уверены, поэтому просим: направь, помоги, укрепи.
То, что сказал Джим Эллиот в двадцать один год, не поздно сказать никогда:
"Господи, воспламени бесполезную кучу хвороста моей жизни, даруй мне воспылать и сгореть для Тебя. Употреби мою жизнь, Господи, ибо она – Твоя”.


***
«Господи! Ты – наше прибежище
из поколения в поколение.
Прежде чем родились горы,
и Ты сотворил землю и мир,
От века и до века
Ты – Бог.
Ты возвращаешь человека в землю,
говоришь людям:
«В прах возвращайтесь!»
Для Тебя тысяча лет –
день вчерашний,
что промелькнул и ушел, -
или смена стражи в ночи.
Ты смываешь людей, как дождем,
они уходят, как сон поутру,
как трава, что утром растет,
цветет, а под вечер сохнет.
Так и мы исчезаем от гнева Твоего,
Твоя ярость приводит нас в ужас.
Ты грехи наши
выложил перед Собой,
наши тайны –
пред светом лица Твоего.
Наши дни сокращаются
гневом Твоим;
наши годы пролетают как вздох.
Срок нашей жизни –
семьдесят лет,
для того, кто крепок, -
восемьдесят;
и большая часть их – мука и труд;
и все проходит, и мы отлетаем.
Кто может постичь
силу гнева Твоего?
Но страх пред Тобою
удержит ярость Твою.
Научи нас жить так,
чтобы сердце обрело мудрость.
Обернись, Господи! Доколе?
Смилуйся над рабами Твоими.
Каждое утро насыщай нас
милостью Своею,
чтобы мы радовались и ликовали
Всю жизнь.
Даруй нам радость – за все дни,
что Ты карал нас,
за годы горя.
Яви нам, рабам Твоим,
величие Твоих дел,
Сынам рабов Твоих – славу Твою!
Да будет милость Господа,
Бога нашего, с нами!
Укрепи наши руки
во всех делах наших,
направь, помоги!



Псалмы Моисея

Комментариев нет


Читая Книгу Псалмов, мы видим их частью большей традиции, к которой помимо Давида приложились и Асаф, и сыны Кореевы, а возможно и такие легендарные личности как Адам, Авраам, и даже загадочный Мелхиседек. 
Хотя Давиду принадлежит особое место, книга псалмов - часть коллективного творчества, продолжающегося из поколения в поколение, передающего нам эстафету хвалы и поклонения Богу.
Среди ста пятидесяти канонических псалмопений есть и две песни Моисея. Псалом 89 назван именем Моисея, а псалом 90 приписывается ему традицией. Оба достаточно хорошо известны, но редко рассматриваются вместе, как две части одного целого и две песни одного автора.
Псалом 89 мы знаем как песнь о краткости жизни и мудром отношении к ней. Псалом 90 – как обещание Божьей защиты среди житейских трудностей и опасностей.
Между тем стоило бы читать их вместе. Они объединены одной темой – как наша хрупкая и краткая жизнь может быть наполнена Богом и Его смыслом. Бог, Который, согласно Псалму 89, «смывает людей как дождем»; в конце Псалма 90 обещает «насытить долгой жизнью». Если в первом псалме «мы исчезаем от гнева» Его, то во втором Он же «являет спасение».
Если первый рисует нам скоротечность жизни, то второй – ее постоянные опасности. Но оба псалма прославляют Бога, присутствие Которого все меняет – краткая жизнь становится долгой, под Божьим покровом мы недосягаемы для бед.
Если Бог все может изменить – если с Ним жизнь становится насыщенной и мирной, то единственной просьбой остается молитва Моисея: «Научи нас жить».
Не измени нашу жизнь, но научи правильно жить.
Не долгой жизни просит Моисей, но Божьей, радостной и полноценной.
Не так важно, сколько раз взойдет солнце, главное, чтобы в каждом из оставшихся дней был Бог – милующий и радующий.
«Каждое утро насыщай нас
милостью Своею,
чтобы мы радовались и ликовали
Всю жизнь» (Пс. 89).
Вся жизнь должна быть с Ним. 
Насколько она будет долгой? – Не важно. Ведь с Ним она будет вечной.
Не так важно, сколько опасностей подстерегают нас днем и ночью, ведь  
«Он Своими крылами Укроет тебя:
Его крылья – защита тебе.
Его верность – щит и броня» (Пс. 90).

Краткая и опасная жизнь видится совсем иначе, если смотришь из-под Божьего покрова.
Моисей знал Бога и знал жизнь в Боге. Жизнь в пустыне была насыщенной. 

«Для початку змін в Україні достатньо впливової меншості»

Комментариев нет

r500.ua
Доктор філософських наук, професор Михайло Черенков розповідає про свій шлях у науці, про філософію та Реформацію, а також дає поради щодо особистісного розвитку. 

Михайле, хто надихнув Вас до науки? Як Ви вирішили стати вченим? 
Думаючи про своє життя, я бачу його не стільки автодорогою, скільки потоком. Якщо ти ідеш сам, то маєш обирати маршрут і стежити за знаками. Якщо ж довіряєш потоку життя, то він сам тебе несе. Я рухався у потоці, віддаючись своєму покликанню.
Коли мені було 10 років, я відчув у собі запрошення від Бога довіритися Йому і прожити життя з Ним. Я тоді мало чого розумів, але відчував, що це головний вибір у житті. Після того я наробив чимало помилок, але продовжував рух у цьому потоці Божого покликання і ніколи не шкодував про те.
Вже тоді я приблизно відчував, до чого саме кличе мене Бог: займатися так званими “філософськими питаннями”. Чому саме філософією — не знаю, адже серед віруючих людей завжди було упередження щодо гуманітарних наук. Я виріс у сім’ї християн-баптистів і часто чув слова про філософію як суперницю віри. Мама закінчила фізичний факультет і завжди казала, що краще займатися математикою чи фізикою — тримати розум в інтелектуальній дисципліні. Про філософію вона говорила як про ідеологію чи демагогію. Але я вже тоді говорив, що це несправжня філософія, що радянська філософія бідна й нецікава, що філософія може бути іншою.
Отже, мною рухала спрага за чимось справжнім. Я хотів бути богословом, вчився на історика, а став філософом, тобто майже богословом. Тобто врешті решт я став тим, ким хотів, але шлях був не таким коротким і прямим. Тепер я думаю, що чистих богословів у природі мало, більшість — філософи, історики, соціологи, фізики, математики, тобто працюють за сумісництвом.
Ви навчалися і за часів СРСР, і за часів незалежної України. Чи змінилася освітня система? Які переваги та недоліки кожної з них Ви б визначили? 
Радянська наука пропонувала готові схеми. В них не було місця для творчого пошуку, критичного мислення, альтернативних підходів. Але був певний порядок, який стримував разом із здоровими силами також сили деструктивні. Всі були забезпечені мінімальним пакетом компетенцій. Сьогодні кожен відповідає за себе, за свій вибір із безлічі можливостей. Мало хто готовий до такої свободи й відповідальності.
Ваші наукові дослідження стосуються переважно галузі філософії. Чи впливала Біблія на українську інтелігенцію, філософів і університетську еліту? Як би Ви визначили: більше чи менше, ніж у сусідніх європейських країнах чи Росії?
Біблія була основним текстом, фундаментом нашої культурної традиції. В цьому плані дореволюційна Україна мало чим відрізнялася від Росії чи Європи. Проте характер звернень до біблійного тексту був специфічним: зверталися за цитатами, якими підкріплювали, санкціонували, освячували підходи, малосумісні з біблійними принципами. Сьогодні ми повернулися до такої практики. Якщо в радянські часи Біблію цитували лише для того, щоб покритикувати, то сьогодні цитують, не осмислюючи, не сприймаючи серйозно її питань та викликів.
Тож для сучасних інтелектуалів залишається відкритим найважливіше питання: як змінилися б наші наука, культура, етика, політика, якби в їх основу була покладена Біблія — не одні біблійні цитати, але біблійні принципи, цінності, сенси.
Українські науковці-педагоги стверджують, що в українських школах завжди вивчали Закон Божий, окрім 70-літнього правління СРСР на її теренах. Вважаєте, варто в сучасних умовах запроваджувати вивчення біблійних законів у школах та університетах чи ні? Якщо так, то в якій формі?
Християнство можна вивчати в рамках різних наукових дисциплін. Але викладання його окремим курсом провокуватиме конфлікт із іншими релігійними традиціями. Я за те, щоб насичувати християнством всі сфери науки й суспільного життя, але робити це не прямими посиланнями на Біблію чи Церкву, але формами, прийнятними для науково-освітньої сфери.
Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ян Гус — реформатори Європи. Вони були професорами, людьми з університетського середовища. Як думаєте, чи здатна сьогодні українська «університетська еліта» також вплинути на духовне відродження країни? Яким чином?
Справа в тому, що «університет» і «еліта» переживають розлучення. Сучасні еліти мало пов’язані з університетами. Тому виникає цікаве питання: якби Лютер жив сьогодні, ким би він був?
Тоді університет був центром культурного життя. Більшість сучасних університетів залишились на узбіччі. Тож моя відповідь така: для того, щоб університети могли впливати на перебіг суспільних подій, їм треба змінитися самим. Наразі університети — частина застарілої системи, яку вони мали б змінити. І справа не тільки у культурно-ціннісно-світоглядній застарілості, але й у власне професійних стандартах, зміні поколінь, витравленні радянсько-атеїстичного і командно-бюрократичного духу. Елітою мають стати люди персональної віри й непохитної волі до змін.
Багато хто з науковців секулярних вузів не вважають теологію наукою. Як би Ви їм на це відповіли?
Треба хоч трішки знати історію університету, а також своє місце у ній. Теологія була там від початку. Решта інших прописалися потім. Якщо ми хочемо зберегти університет, то маємо дбати до тяглість цієї традиції, осмислити її невипадковість. Нагадаю: університет — це сукупність, співдружність наук та науковців, і якщо теологія була там від початку, як камінь наріжний, то без неї наука й наукова картина світу втрачають цілісність.
Євген Головаха, відомий соціолог в Україні, вважає, що в Україні спостерігається «феномен аморальної більшості». Згідно з дослідженнями Інституту соціології НАНУ, більшість українців готові сказати неправду заради підвищення по кар’єрних сходах, привласнити чуже тощо. Як вважаєте, чи можна змінити цю ситуацію? Це має бути адміністративна дія влади чи добровільна зміна свідомості народу? Які є приклади в історії? Як це відбувалося під час Реформації в Європі? 
Нам слід більше думати не про «феномен аморальної більшості», а про «культуру впливової меншості». Біблія закликає нас не слідувати за більшістю (Вих.23:2). Реформації відбувалися тоді, коли окремі лідери чи групи кидали виклик «аморальній більшості». Ті, хто здатні піти проти течії, рано чи пізно здобудуть визнання й змінять уявлення про належне.
Дзеркалом світогляду народу є парламент. Адже люди обирають владу згідно зі своїми цінностями. Чи вважаєте цю тезу правдою в українських реаліях? Як Реформація впливала на парламентаризм і закон в європейських країнах?
Наш парламент віддзеркалює не стільки світогляд чи цінності народу, скільки плутанину щодо них. Проте я впевнений, що навіть наївні й заплутані люди віддають належне відповідальним, послідовним, чесним обранцям. Реформація в Європі привела в політику людей віри. Вони були у меншості, але час працював на них. Сьогодні не треба мріяти про християнську більшість у парламенті — достатньо буде для початку впливової меншості, хоча б кількох гідних для наслідування прикладів.
Реформація вплинула на особисту відповідальність людей перед Богом. Це вплинуло і на особисту відповідальність городян за свою церкву, місто, країну. Як в Україні руйнувати патерналістські ідеї, що насаджені за часів СРСР, і сформувати особисту відповідальність людей за свою родину, церкву, місто, країну?
Руйнувати не варто: це викликатиме спротив. Краще показати у чесній конкуренції їх відсталість та неадекватність. Особисту відповідальність треба пропагувати й демонструвати в усіх сферах і режимах життя, особливо сімейного і повсякденного. І починати слід із церкви, де така відповідальність народжується з особистої віри.
Як Ви радите студентам розвиватися особистісно? Яких класиків читати? Влаштовувати дебати? Їздити на конференції? Що є найбільш ефективним?
Читати кожного дня, щоб це стало інтелектуальною дисципліною. Можна не тільки далеких класиків. Якщо комусь «Сповідь» Августина буде малозрозумілою, то можна читати «Семиярусну гору» Томаса Мертона. Але слід зрозуміти: без знання Біблії вся європейська культурна традиція зависає у повітрі. Для обговорення важливих інтелектуальних тем раджу формат літніх школ — філософських чи богословських.
Ви — батько чотирьох дітей. Наразі серед науковців таке рідко зустрінеш. Як вдається поєднувати науку і родину? Як порадите знаходити баланс для молоді між роботою і особистим життям? Які закони успіху родини? Як знання філософії впливає на рівень щастя людей?
Балансу в житті не існує. Завжди треба комусь чимось жертвувати. Але тим самим ти набуваєш цікавий досвід, без якого філософія буде пустопорожньою. Сімейне життя дає такий досвід. Моя віра створює цілісну картину, в якій філософія і церква, праця і служіння Богу, дружина і діти знаходять відповідні місця. Між ними буває напруження, але це напруження є джерелом творчої й життєвої динаміки. Коли ти розумієш, що все це тобі подаровано Богом невипадково, приходить щастя.
no