-->
no
Технологии Blogger.

Сообщить о нарушении

Поиск по этому блогу

Недавние Посты

5/recent posts

Случайные посты

3/random posts
no

Недавние Посты

5/recent posts

Последние коментарии:

5/recent comments

Последние коментарии:

5/recent comments

Страницы

4/Статьи/slider
Показаны сообщения с ярлыком Статьи. Показать все сообщения

Кто услышит стук Христа?

Комментариев нет


 


Кто услышит стук Христа?

 

В последней книге Библии мы встречаем удивительные, а порой и поразительно неожиданные образы Иисуса Христа. Мы видим Его среди семи светильников: Его голова и волосы белы, как снег, лицо сияет, как солнце, глаза — как пламя огня, ноги — словно бронза, а голос — громкий, как шум водопада. Он держит семь звёзд в правой руке, а из уст Его выходит меч (Откровение 1:14–16). Далее мы видим Его Всадником на белом коне, Который выходит во главе небесных воинств (Откровение 19:11). А в конце Он сидит на престоле как Альфа и Омега, как Судья и Творец нового мира (Откровение 21:5–6).

Но есть ещё один чрезвычайно сильный образ, который мы не имеем права обойти или забыть, — образ Господа, Который стоит перед закрытой дверью и стучит. Это образ Христа, Который обращается к Лаодикийской церкви.

 

И Ангелу Лаодикийской церкви напиши: так говорит Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия:

знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч!

Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих.

Ибо ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды»; а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг.

Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть.

Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю. Итак, будь ревностен и покайся.

Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною.

Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его.

Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам.


Откровение 3:14-22

 

Очень часто мы слышим о том, что Иисус стучит в двери сердца обычных, нецерковных грешников. Это красивый и хорошо знакомый образ. Но в Откровении 3:20 речь идет совсем не об этом.

Христос стучит не в двери какого-то далекого от Бога язычника. Он стучит в двери церкви. В двери Лаодикийской церкви.

Это, возможно, один из самых парадоксальных образов в Новом Завете: Христос стоит за дверью собственной церкви и стучит.

Лаодикийская церковь — последняя из семи церквей, к которым Господь передает Свои послания через апостола Иоанна. Последняя.

И, к сожалению, о ней мы не слышим ничего одобрительного — только негативную оценку и строгое предупреждение.

Но давайте внимательнее посмотрим на структуру этого текста.

Сначала мы читаем о Том, Кто обращается к церкви.

Кто говорит? «Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия»

В начале книги Откровения Иисус Христос называется «Свидетелем верным, первенцем из мертвых, Владыкой царей земных» (1:5).

Мы знаем, что μάρτυς — это не только свидетель, но и мученик. Свидетельство может стоить жизни. Иисус показал это на Своем примере.

Сейчас Он говорит как Тот, Кто знает и воплощает истину, Кто видит все, Кто властвует над вселенной и выносит Свой суд.

Далее мы читаем, что Господь знает все, и Он недоволен тем, что видит: «знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч! Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих».

Церковь представляет собой нечто третье — недопустимый компромисс, странную смесь Божественного и земного. Это было удобно для людей, но неприятно для Господа.

Лаодикия не имела собственных источников воды, поэтому вода в город поступала уже теплой и неприятной для употребления. Так и церковь была малополезной для Иисуса, поскольку подстраивалась под политические обстоятельства и языческую культуру.

Лаодикийская церковь не только перестала быть полезной, но также утратила способность к самокритике и адекватной самооценке: «ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды».

История города является подтверждением этого. Когда в 60-м году город Лаодикия пострадал от землетрясения, горожане отказались от помощи Рима. Они восстановили город собственными силами и очень этим гордились.

Реальная картина состояния церкви была другой: «а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг». Церковь практиковала позитивное мышление и наслаждалась видимым процветанием, но оценка Христа была резко критической. Оказывается, проблема заключалась не только в состоянии церкви, но и в искаженном сознании.

Что же делать?

Господь не оставляет церковь в иллюзиях и дает Свой совет: «Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть».

Жители Лаодикии хвастались своими товарами и доходами от торговли. Они торговали знаменитыми мазями от глазных болезней, но не думали о собственной слепоте. Они накапливали золото, но не замечали собственной духовной бедности. У них была процветающая текстильная промышленность, но перед Богом они оставались нагими, как Адам.

Они не хотели признать, что главное богатство — не вещи, а характер, внутренние изменения, духовная зрелость.

Кроме полезного совета, мы узнаем, что Господь готов помочь, чтобы изменить ситуацию в тепло-хладной церкви, потому что Он любит ее, несмотря на все ее несовершенства: «Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю».

Его способ помощи вряд ли можно назвать приятным или легким, но только он является действенным. Господь исправляет и наказывает с любовью. Господь знает, что нужно делать для нашего спасения, но Он не может совершить эти изменения без согласия самой церкви.

Поэтому звучит призыв к церкви: покайся, будь ревностной, слушай, открой! Не просто признай проблему, но докажи своими решениями и поступками, что самое главное для тебя — праведная жизнь, что ты поняла, в чем заключается настоящее богатство. 

«Итак, будь ревностен и покайся. Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною». 

Господь не входит без приглашения. Он терпеливо ждет и дает новый шанс.

В конце мы находим ободряющие слова о награде для победителей — для тех, кто не удовлетворяется тепло-хладным состоянием: «Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его».

Обещанная награда относится к вечности. Все золото мира там не будет иметь значения. Но верным слугам Иисус дает все — делится властью и небесным богатством, делится престолом, который стоит во главе пиршественного стола.

Если церковь открывает двери Иисусу, Он вечеряет с ней здесь, на земле, и приглашает на брачную вечерю на небе.

Послание завершается призывом быть внимательными, чтобы услышать эти жизненно важные слова и принять правильное решение: «Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам».

***

Если бы вы могли красками нарисовать то, что услышали, что было бы на этой картине?

Христос стучит в закрытые двери Своей же церкви. Христос за церковным порогом. Христос за дверью.

Вот как это изобразил художник Вильям Хант. 



Давайте подумаем об этой картине. Что она означает для нас сегодня? Что произошло с церковью, которая живет так, будто Христос ей не нужен? Почему Он там, снаружи?

Как мы оказались в таком состоянии? Как мы остались без Христа?

Лаодикийская церковь формально признавала Христа, но при этом выставила Его за дверь, чтобы не мешал удобно жить.

Она — «ни горячая, ни холодная» — не то, не се. Она не может полностью признать власть Христа и подчиниться Ему, но также не хочет полностью отказаться от Него.

Увы, разбавленное христианство никому не нужно. От него тошнит не только людей, но и Господа Бога. Это христианство бесконечных компромиссов, в которых теряется сама сущность — то, что делает нас особенными: центральность Христа, подотчетность Ему, верность Ему.

Мы видим эти симптомы в современной церкви, которая приспосабливается к миру. Она любит комфорт больше, чем истину. Она отказывается от своего призвания, чтобы не раздражать людей радикализмом Евангелия. Такая церковь пользуется Иисусом, но не позволяет Ему властвовать.

Однажды Даллас Уиллард сказал об американском христианстве так: «Наша основная проблема заключается в том, что мы не можем позволить Богу быть Богом».

Это печальная правда. Мы позволяем Богу помогать нам в наших делах, но не позволяем Ему управлять нашими делами. Мы ожидаем Божьих благословений, но не хотим слышать об их условиях. Мы требуем от Бога успеха в церковных делах, но не обсуждаем с Ним наши планы.

Мы предъявляем Богу длинный список своих желаний, никогда не спрашивая Его: а чего Он хочет от нас?

Церкви кажется, что она богата, преуспевает и ни в чем не нуждается. Церковь продолжает жить и служить без Христа, не замечая Его отсутствия. Церковь может быть наполнена людьми, событиями, деньгами, развлечениями, активностями, программами. Церковь может быть настолько занятой, что забывает об Иисусе. Церковь может быть наполненной и переполненной чем угодно, но если в ней нет Иисуса — она пуста.

Если в ней нет Иисуса, если все, что она делает, — без Иисуса, тогда возникает вопрос: а зачем все это? Все это никому не нужно. Никому не поможет. Если у церкви есть все, но нет Христа, ей нечего сказать миру, нечем помочь людям. Она сама нуждается в помощи. Она сама находится в жалком состоянии.

Вот церковь без Христа: несчастная, жалкая, бедная, слепая и нагая.

Вот церковь со Христом: богатая очищенным золотом, одетая в белую одежду, имеющая здоровое, правильное зрение.

Почувствуйте разницу! Сделайте вывод! Какой вывод напрашивается после этих слов?

Каждая настоящая церковь, которая хочет быть верной Иисусу и призванию, которое Он дает, должна осознать собственную бедность. 

У нас нет ничего действительно ценного. У нас есть только Иисус. Мы богаты Иисусом. Это все, что мы можем дать миру. Ничего больше.

Незадолго до смерти реформатор Мартин Лютер написал эти слова: «Мы лишь нищие. Это правда». Не многочисленные книги и умные речи, а клочок бумаги с этими словами — главное, что он оставил после себя.



Мы зависим от Господа. Он — все. Мы без Него — ничто.

Когда мы это осознаем, приходит смирение, адекватное понимание своего состояния, собственной бедности, но также и нашего богатства во Христе.

Мы больше не хотим обманываться сами и обманывать мир, будто у нас есть что-то ценное, особенное.

Мы, как люди церкви, нуждаемся во Христе не меньше, чем в Нем нуждается окружающий мир.

Мы не можем и не хотим жить без Христа ни дня, ни минуты. Мы понимаем, что наше настоящее богатство — не вещи, не статус, не комфорт, не успех, а Христос в нас. Он дает прозрение, белую одежду людей, приближенных к Царству, золото духовной зрелости. Христоподобный характер, бескомпромиссная верность, ясность суждений, твердость убеждений — мало ценятся в этом мире, но на самом деле имеют гораздо большую ценность. 

Что же нам делать? Услышать. Открыть. Впустить Иисуса.

Поэтому в ответ на послание к Лаодикийской Церкви мы должны покаяться в своей гордости и снова стать ревностными в праведности и любви к Господу. Мы должны сказать: «Господи, как пусто и страшно без Тебя, прости нас, очисти нас, обогати нас Своим присутствием, восстанови наше зрение, дай нам белую одежду Твоей праведности! Войди к нам и больше никогда не покидай нас! Мы не собираемся царствовать здесь, на земле. Ты царствуй в нас. Мы лишь Твои слуги! Ты главный. Ты Победитель. Ты Владыка всего, и Ты Глава Церкви! Наша церковь — Твоя, и мы — Твои! Отныне и навеки. Аминь».

Но проблема не только в том, что «христиане без Христа» слушают, но не открывают. Проблема в том, что они даже не слушают и не слышат. Их нужно растолкать, разбудить! И это будет Божьей милостью, если Он постучит сильнее — через трудности, потрясения, войны, болезни.

Кто еще имеет уши? Услышьте. Не только слова, но и стук, который звучит все сильнее. Это Иисус стучит к Своей Церкви. К каждому верующему, который «ни то, ни се», который носит имя христианина, но живет без Христа.

Я обращаюсь к каждому человеку в церкви. Слышишь ли ты стук Иисуса? Откроешь ли Ему? Я обращаюсь также ко всем нам вместе — как к церкви. Какой церковью мы хотим быть? Церковью без Христа? Или церковью Иисуса Христа? Церковью, в которой Он царствует на все сто процентов? Церковью, в которой Он ценится превыше всего? Церковью, в которой Ему приятно быть?

Что будет с тем, кто услышит стук Христа? Тот, кто услышит и откроет Иисусу, тот разбогатеет настоящим, очищенным золотом, облечется в белую одежду праведности, получит способность ясно видеть, будет есть за одним столом и сидеть на одном престоле с Иисусом!

А что будет с тем, кто не услышит стук и не откроет Иисусу? Будет извергнут из уст Господних. Потеряет все. Станет чужим и противным. О таких Иисус скажет: «Я никогда не знал вас, отойдите от Меня» (Матф. 7:23). 

Не могу представить, что кто-то хотел бы услышать такие страшные слова.

Если Иисус стучит в дверь вашей церкви, вы знаете, что делать: слушайте и услышьте, откройте Ему дверь и покайтесь! Не испытывайте Божьего терпения. Тот, Кто сегодня стучит в дверь и даёт вам шанс на покаяние, завтра явится как Всадник — воевать, и как Царь — судить!

***

Хочу закончиться словами духовной песни, хоть и старой, но очень милой моему сердцу. 

 

В двери закрытые поздней порой

Кто-то стучит, кто-то стучит,

Отзыва нет и усталой рукой

Кто-то стучит, стучит.

 

Это Спаситель у двери стоит,

Кротко стучит, нежно стучит.

Сердце открой, Он недуг исцелит,

Снова Христос стучит.

 

В сердце уныние, радости нет,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

В доме погас утешения свет,

Кто-то стучит, стучит!

 

Совесть томит обличения глас,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Зов не смолкает в душе ни на час,

Кто-то стучит, стучит!

 

Стук все сильнее звучит за стеной,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Грешник, покайся и сердце открой!

Кто-то стучит, стучит!

Мій український Єрусалим

Комментариев нет




Я хочу вперше зізнатися в любові до міста. До міста, в якому я виріс. З якого, як мені раніше здавалося, я виріс. Тепер розумію: воно вросло в мене — глибоко, назавжди.

Це місто називається Мирноград — місто миру, мій український Єрусалим.

Мені доводилося жити у великих і красивих містах, але я ніколи не зізнавався їм у любові. А ось Мирноград — постійно в моєму серці, у моїх снах, думках і спогадах. Він не відпускає мене, і я не хочу втратити з ним зв’язок.

Ви чули про це місто з військових зведень. Понад рік за нього точилися важкі бої. Тепер воно порожнє й настільки зруйноване, що важко впізнати навіть добре знайомі місця.

Це місто також відоме під назвою Димитров. Так його назвали в радянські часи — на честь болгарського комуніста Георгія Димитрова. Саме так його й далі називають російські окупаційні власті. Але для українців і всього вільного світу воно носить добре й славне ім’я — Мирноград.

Я залишив рідне місто одразу після школи — поспішав вирушити у велике плавання за знаннями й визнанням, за успіхами й статусами. Але де б я не був, завжди чекав нагоди повернутися додому. І щоразу, наближаючись до міста, я відчував, як моє серце починає битися частіше.

З хвилюванням я повертався до рідних і друзів, до знайомих будинків і вулиць. Улюбленими місцями були школа, церква, бібліотека, стадіон, палац культури. Кожне повернення до міста виявлялося невдалою спробою знову увійти в ту саму річку, знову пережити важливі моменти, зустрітися з тим, що минуло, але не зникло.

Тепер зробити це ще складніше.

«Мій дім горить, моє серце болить. Рани міста болять майже так само, як рани людей», — написав я якось одному американському колезі. Він тут же, не замислюючись, шаблонно відповів: «Ну що ти, це не твій дім! Твій дім на небі, ми тут тимчасово, не засмучуйся!»

У цьому є велика частка правди, але є й фальш. Це слова людини, яка не пережила подібного. Людини без коріння, без прив’язаності до чогось. Людини, яка свідомо відмовилась від свого минулого заради кращого, комфортнішого життя. Людини, яка не може або не хоче пам’ятати. Мені таких шкода. 

Ми прив’язуємося до місць і людей, до тварин і навіть до речей та автомобілів. Ця здатність любити тимчасове, цінувати те, що минає, цілком природна. Адже й ми, як люди, — минущі.

Ось чому я люблю осінь — пору краси і водночас її в’янення. 

Ось чому я люблю своє місто — навіть у руїнах.

Люди, які не люблять свій дім, своє місто, свою землю, швидше за все, не люблять і небо. Вони так і не зрозуміли, який цінний дар Бог їм дав — жити на своєму місці, серед своїх людей.

Я вдячний за те, що було. І тепер, під час війни, ще краще розумію, як багато всього ми мали. 

Наша квартира була наповнена шумом великої родини й сміхом гостей, піснями й молитвами, звуками маминого фортепіано та батьківської гітари. Тепер наш багатоквартирний будинок стоїть порожній і мертвий, пробитий авіабомбами, обгорілий до чорноти.

Мої батьки вже на небі, мої брати й сестри — у розсіянні. Ми не можемо зібратися разом, як колись. Ми не можемо повернутися додому, ми не можемо повернутися до себе.

Але чи можна з цим змиритися? Чи можна про це забути?..

Так, я родом із Мирнограда — невеликого, але славного міста, зруйнованого, але не мертвого.

Живу на чужині, але сни — тільки про дім.

І поки місто сниться, поки живе у спогадах, про нього не можна сказати, що це місто, якого немає.

Воно є. Воно живе, поки про нього пам’ятають, поки про нього говорять, поки за нього дякують.

Його назва – Мирноград - звучить як обітниця майбутнього — майбутнього, якого варто палко бажати, про яке варто молитися і за яке варто боротися.

Сніданок з Ісусом

Комментариев нет


 


Сніданок з Ісусом

 

Мир вам! Саме такими словами звертався воскреслий Ісус до Своїх учнів. Хай Божий мир буде з нами сьогодні, як і кожного дня нашого слідування за Ісусом!

***

В Євангеліях ми читаємо про різні зустрічі учнів з Ісусом після Його воскресіння. Він являється біля порожнього гробу, на дорогах, у кімнатах за зачиненими дверима. Він показує Себе окремим учням і цілим групам.

Для чого були всі ці зустрічі, візити, розмови? Євангеліст Іван пояснює так:

«Ісус здійснив іще багато інших чудес у присутності Своїх учнів, про які не написано в цій книзі. Та все це написано, щоб ви могли повірити, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, повіривши, здобули життя в Його ім’я» (Івана 20:30–31).

Дуже важливо повірити, але ще важливіше — повіривши, жити новим життям, жити в Його ім’я, бачити Його в повсякденних обставинах, бути готовими слухати і слухатись!

Одна з найбільш цікавих зустрічей відбувається просто неба, на березі Галилейського озера.

***

«Після цього Ісус іще раз явився Своїм учням біля Ґалилейського озера. Ось як це сталося. Якось були разом Симон-Петро, Хома, який звався Дідимом, Нафанаїл з Кани, що в Ґалилеї, обидва сини Зеведеєві, а також іще двоє Ісусових учнів.

Симон-Петро й каже: “Я йду ловити рибу”. А решта йому: “Ми йдемо з тобою!” Тож вони пішли й сіли в човен, але тієї ночі нічого не зловили.

Настав ранок. Ісус прийшов і став на березі, але учні Його не впізнали. І запитав Ісус: “Друзі, впіймали ви щось?” Вони відповіли: “Ні”. Тоді Ісус сказав їм: “Закиньте сіть праворуч від човна, то й зловите”. Вони закинули, а витягти вже не могли, так багато риби вони впіймали.

Тоді улюблений учень Ісуса сказав Петрові: “Це ж Господь!” Почувши, що то був Господь, Петро обв’язався своїм одягом, бо він роздягнувся для риболовлі, й кинувся у воду. Решта учнів допливла до берега в човні, тягнучи за собою сіть із рибою. До берега там було недалеко, метрів зо сто.

Вийшовши з човна на берег, вони побачили там розкладене вогнище, на якому пеклася риба, а поруч лежав хліб. Ісус сказав їм: “Принесіть трохи риби, тієї, що ви зловили”. Симон-Петро увійшов до човна й витяг на берег сітку, повну великої риби. І було там сто п’ятдесят три рибини, та сіть від такої кількості не порвалася.

І сказав Ісус: “Ідіть снідати!” І жоден з учнів не наважився запитати: “Хто Ти?” — бо вони знали, що то Господь. Ісус підійшов, узяв хліба й дав їм. Він також дав їм і риби. І це було вже втретє, як Ісус з’явився Своїм учням після того, як Він воскрес з мертвих» (Івана 21:1–14).

***

Чим цікава ця історія?

Тим, що Ісус знову ділить їжу зі Своїми учнями. Ми не знаємо напевно, чи їв Він хліб та рибу, чи лише дав їсти учням. Я припускаю, що й Сам їв.

Так, раніше Він сказав, що не буде пити вина і не буде їсти Пасхальної вечері до того дня, коли прийде Царство Боже:

«Бо кажу вам, що не їстиму більше Пасхальної вечері доти, доки не здійсниться це в Царстві Божому» (Луки 22:16).

І ще:

«Я не питиму більш від плоду лози виноградної аж до того дня, коли прийде Царство Боже» (Луки 22:18).

Але тоді йшлося про особливу, святкову подію, якої ще треба було дочекатися.

А про сніданок Він нічого не казав!:)

Тож тут ми маємо щось дуже цікаве: підкріплення учнів у звичайних обставинах життя.

Як же ми потребуємо цього у своєму житті!

Ми звершуємо Вечерю Господню раз на місяць, у більш урочистій атмосфері, і так і має бути. Але як добре було б мати щоденний сніданок з Ісусом!

Як це чудово — зустрітися з Ним на березі озера, спробувати Його риби та хліба, погрітися біля Його вогнища, послухати Його сповнені любові та турботи слова!

Зустрічі з Ісусом можливі в різних форматах, кожного дня, у звичайних обставинах і в екстремальних ситуаціях, у радості й у скорботі, у кімнатах і на березі, у церковному приміщенні та в лікарні, на передовій і в полоні, у тиші усамітнення та в шумі натовпу.

Головне — не пропустіть свою щоденну зустріч з Ісусом!

Коли з’являється Ісус

Комментариев нет


 



Що змінюється, коли з’являється Ісус?

Немає більш сумного явища у світі, ніж церква, в якій повно людей, але немає Ісуса.

Немає більш успішної церкви, ніж церква, в якій Ісусу приємно бути, де на Нього чекають, де Його прославляють, де Його заповіді слухняно виконують.

Без Бога ми — ніхто, і церква — скільки б не було в ній людей, талантів, добрих справ і гарних програм — ніщо.

Саме присутність Ісуса робить церкву Церквою.

Згадаймо історію про те, як воскреслий Ісус прийшов до Своїх учнів:

«Увечері того ж першого дня тижня зібралися Ісусові учні. Вони надійно замкнули за собою двері через страх перед юдеями. Раптом увійшов Ісус й став між ними, сказавши: “Мир вам!”

Промовляючи це, Він показував їм руки і Свій бік. Учні були раді бачити Господа.

Тоді Ісус знову сказав їм: “Мир вам! Як Отець Мене послав, так і Я посилаю вас”. Мовивши так, Він дихнув на них і сказав: “Прийміть Дух Святий. Гріхи людські, які ви прощатимете, буде людям відпущено. Ті ж гріхи, що не прощатимете, не буде відпущено”»
(Івана 20:19–23, UМТ).

Дуже цікава історія про те, як місце смутку і страху стає місцем радості та сили, як учні змінюються на очах.

Це лише одна з багатьох подібних євангельських історій, у яких Ісус являвся Своїм учням, щоб відновити їхню віру, нагадати про місію та дати останні настанови.

Ця історія — про те, що без Христа ми, як учні, — лише купка переляканих людей, закритих від світу й розчарованих у власних мріях.

Сьогодні багато розумних людей працюють над тим, щоб зрозуміти секрети виживання і зростання малих, але впливових груп. Як не зламатися під тиском несприятливих обставин, агресивної більшості, жорсткої системи?

Історія того, як Церква Ісуса Христа жила і перемагала, не дає бажаних відповідей людям цього світу. Але відповідь, яку вона дає, — єдино вірна.

У чому секрет цієї купки учнів? Як вони витримали? Як перетворилися на потужну силу, що змінила історію світу?

Відповідь дуже проста — Ісус. Його присутність змінила їх, дала їм силу, місію як сенс життя, радість і глибокий мир серед агресії та ненависті.

Я пригадую розповіді батька та інших героїв віри про те, як вони звершували Святе Причастя у в’язницях і таборах. Вони і там були Церквою — церквою безстрашних, непереможних, незламних, тому що Ісус був із ними. Вони причащалися чорним хлібом і звичайною водою, але вірили, що з ними був реальний, живий Христос.

Ісус сказав, що пекельні брами не здолають Церкву, і Він виконує Своє слово.

Ми — маленькі люди великого Бога; ми — слабкі слуги Всесильного Господа.

Його присутність змінює нас. Він — наш єдиний секрет.

Що ж каже Ісус учням того вечора?

Три важливі речення:

Мир вам!

Я посилаю вас!

Прийміть Духа Святого!

«Мир вам» — це спокій і впевненість. Це не просто вітання. Це обітниця, ствердження, запевнення, добра новина після серії страшних подій.

«Я посилаю вас!» — це доручення, це заклик до дії. «Як Отець послав Мене» — це долучення до місії Ісуса, це довіра, це привілей, це найвищий рівень честі.

«Прийміть Духа Святого» — це сила, це нове життя. Як перший Адам був створений із пороху земного та Божого Духа, так тепер Бог Своїм Духом створює з нас нових людей — свідків нового життя, нового творіння.

Цікаво, що слова доповнюються знаками. Ісус не тільки говорить, але й показує Свої рани — руки і бік. І саме тут учні впізнають Господа і радіють Йому.

Це дуже цікавий спосіб ідентифікації — показати рани, показати реальність страждань, знаки смерті. І при цьому стояти живим і розмовляти. Це перемога над смертю.

Коли ми бачимо рани, ми розуміємо реальність страждань і смерті. Але водночас бачимо вищу реальність — перемогу над смертю, бачимо силу воскресіння.

Що ж змінилося після візиту Ісуса до учнів?

Страх змінився на радість. Учні впізнали Господа і згадали Його слова про те, що і як має бути.

Учні отримали завдання. Вони стали апостолами Ісуса Христа.

Апостоли прийняли Духа Святого і отримали владу прощати гріхи.

Зміни були не тільки внутрішніми. Змінилася атмосфера, змінилося все навколо.

Божа присутність наповнила кімнату, зачинені двері відчинилися, місія у світі почалася.

***

Подумай про себе: у якому ти стані?

Можливо, ти був учнем Ісуса, але ще не зустрів Його як воскреслого Господа, не знаєш Його сили й не розумієш своєї місії.

Можливо, ти просто сидиш у закритій кімнаті — без радості, без розуміння, що робити далі.

Ти не хочеш повертатися до старого життя, але так і не пізнав смаку нового життя та сили воскресіння.

Тобі потрібна зустріч з Ісусом. Бажай її, молись про неї, не пропусти її!

Не турбуйтеся про те, що і як казати!

Комментариев нет

 




Не турбуйтеся про те, що і як казати!

 

«Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати».
Матвія 10:19

Ми живемо у світі, який стає дедалі менш зрозумілим і дедалі небезпечнішим. Як розібратися в тому, що відбувається? Як уникнути розставлених пасток? Як не загубитися в хаосі, що наростає, і не піддатися страху?

Навколо лунають голоси самовпевнених експертів, які вдають, ніби щось розуміють. «Говорячі голови» заповнюють екрани, то лякаючи, то заколисуючи, одним словом — маніпулюючи почуттями людей.

Слухаючи їх, я відчуваю суперечливі почуття. З одного боку, певну частку провини через те, що вже не можу так само легко й переконливо говорити на будь-які теми. З іншого — велику частку фальші та порожнечі в усіх цих численних і легковажних словах.

І тоді приходить полегшення: як добре, що я можу дозволити собі не говорити багато і не давати порожніх відповідей; як добре, що мені не потрібно зображати із себе всезнайку; як добре, що я можу чесно сказати: «Я не знаю», але можу додати: «Та я знаю Того, Хто знає!»

Підозрюю, що я не один такий — дедалі менше можу говорити про події й тенденції, а ще менше — про їхні смисли. Надто багато всього, надто мало ясності.

Чи повинні ми мучитися через це? Чи повинні щоразу висловлюватися з кожного питання? Чи повинні стати схожими на професійних експертів, які цілими днями переходять із однієї студії до іншої? Або на диванних коментаторів, які ведуть нескінченні битви в соціальних мережах і почуваються вершителями історії, не встаючи зі зручного м’якого місця?

Ні, і ще раз — ні.

Ми не покликані бути багатослівними щодо того, що відбувається у світі. Ми маємо бути стриманими у словах, уникати вигадок, фантазій і зайвих емоцій. Ми покликані бути свідками Христа — Його голосом, Його живим посланням, Його Доброю звісткою.

Якщо ми уважні до Христового Слова, його нам цілком достатньо. Настільки достатньо, що ми замовкаємо. Або говоримо лише про те, що чуємо від Бога, намагаючись осмислити й передати почуте.

Шум світу більше не відволікає. Людські запитання більше не бентежать. Ми не боязкі, але й не зухвалі. У нас з’являється справжня впевненість — не в собі та своїй здатності все зрозуміти й усім керувати, а в Богові та Його верховній владі.

Тут мені згадуються слова Христа, звернені до Його перших учнів:

«Не турбуйтеся, як або що говорити».

Ми не повинні турбуватися, тому що Господь уже подбав про це і дасть нам потрібні слова у потрібний час.

Звичайно, йдеться не про те, що Святий Дух підказуватиме нам, що написати в соціальних мережах або як перемогти у суперечці. Тут усе набагато серйозніше.

Слова «не турбуйтеся» звернені до покликаних і посланих дванадцяти апостолів. Покликаних звіщати Євангеліє Ісуса Христа. Посланих із цією місією у світ, непримиренно ворожий до них:

«Знайте ж, що Я посилаю вас, як отих ягнят до вовчої зграї. Тож будьте мудрими, мов змії, та невинними, мов голуби. Стережіться людей, бо вони віддадуть вас до суду й битимуть батогами у синагогах. Вас приведуть на суд правителів та царів за те, що ви Мої учні. Це дасть вам можливість свідчити про Мене перед ними та поганами. Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати. Пам’ятайте, що то не ви говоритимете, а Дух Отця вашого промовлятиме вашими устами.»
(Мт. 10:16–20).

Учитель не приховує від Своїх найближчих учнів майбутніх труднощів. Він заздалегідь попереджає: вас не зустрічатимуть оплесками й лайками, визнанням і подарунками. На вас чекають ненависть, зради, побої, суди, смерть.

Цим попередженням Ісус не лякає, а готує.

Покликаючи апостолів, Він дає їм владу. Тобто вони зовсім не безпорадні — вони здатні перемагати й повелівати. Він також дає їм настанови: куди йти, що говорити, як поводитися.

Він посилає їх як овець просто до вовчої зграї — не для того, щоб їх там з’їли. Він навчає, як виживати й виконувати свою місію: бути мудрими, обережними та кмітливими, як змії; але водночас мирними, чистими й бездоганними, як голуби.

Це важливо зрозуміти всім нам: місія можлива!

Ісус не посилає учнів непідготовленими на нездійсненну місію, прирікаючи їх на швидку й безглузду смерть. Він дає владу і силу, попереджає й навчає. З Ним навіть найнебезпечніша місія буде успішною.

Більше того, у складних обставинах відкриваються нові, раніше невидимі можливості — проповідувати в синагогах і судах перед натовпами ворогів, свідчити перед правителями й царями різних народів, являти мудрість і безстрашність перед обличчям загроз.

Вірність у переслідуваннях — єдиний шлях до успіху Євангелія і торжества Церкви.

Не догоджання натовпу і не підлабузництво перед владою, не солодке красномовство і не розважальні шоу, а покірне слідування за Христом і сміливе проголошення Євангелія.

Сильна Церква — це Церква, яка не має нічого свого, нічого, крім Христа та Його Слова.

У неї немає багатослів’я і пустослів’я. У неї немає панічного страху перед навколишнім світом, але немає й безтурботної самовпевненості.

Лише Церква бідна й переслідувана, проста й смиренна може бути сильною і славною, переможною й торжествуючою.

Сьогоднішній світ називають постхристиянським — тобто таким, у якому християнство більше не має привілейованого становища і не може диктувати суспільству свої правила.

Нам ще дозволяють говорити, але мікрофон уже не дають, а на сцену більше не пускають.

У такому світі ми знову опиняємося в становищі апостола Павла, який звіщав Божу істину не у величності слова чи мудрості, бо вирішив не знати нічого, крім Ісуса Христа, і притім розп’ятого; який був у немочі, страху та великому тремтінні; чиє слово і проповідь полягали не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні Духа і сили, щоб віра утверджувалася не на людській мудрості, а на Божій силі
(див. 1 Кор. 2:1–5).

Це нормально — коли ми не знаємо, що сказати.

Нормально, коли ми нічого не знаємо, крім Ісуса Христа, Який знає все.

Усім нам одного дня потрібно пережити цей момент незнання всього іншого заради пізнання найголовнішого.

І цей момент буде визвольним, тому що ми раптом зрозуміємо: ми не лише не знаємо нічого, крім Ісуса, — ми й не хочемо знати нічого, крім Нього.

Його достатньо!

Ісус посилає учнів на місію практично ні з чим, щоб вони в усьому покладалися на Нього.

«Я посилаю вас» — ми не самі по собі. Ми послані Христом і все робимо в Його Ім’я, Його силою та владою, під Його захистом і контролем.

«Через Мене» — нас ненавидітимуть за віру та вірність Ісусу. Ми завжди будемо і повинні бути не від цього світу.

«На свідчення» — ми не страждатимемо просто так, без жодного сенсу. У стражданнях ми свідчитимемо про Христа навіть успішніше, ніж у зоні комфорту.

«Не турбуйтеся» — ми не залишимося ані на мить без допомоги та Божого керівництва, тож немає підстав для страху й паніки. Пам’ятаймо: занепокоєння — це форма недовіри Богові та спроба повернути собі впевненість у собі.

«Буде дано вам, що говорити» — ми говоритимемо лише тоді й лише те, що буде дано згори.

«Дух Отця говоритиме у вас» — ми говоритимемо не своє; ми будемо Божим голосом.

Ці ключові фрази розглянутого нами тексту ясно показують, що учням Ісуса нічого не потрібно шукати, просити чи вигадувати. Їхнє життя не повинно бути отруєне тривогою. Їм не потрібно в паніці підбирати слова або зображати самовпевнених і всезнаючих.

Вони не знають багато чого, але при цьому знають найважливіше: куди йдуть і навіщо, Кому служать і про Кого говорять.

Їхнє життя перетворилося на свідчення про Ісуса — словами й ділами, звершеннями й стражданнями.

Вони знають своє покликання. І це головне, що потрібно знати в цьому житті.

А ми? Чи є нам що сказати цьому світові — не від себе і не від своєї людської мудрості, а згори, від Бога, про Бога?

Не кожного з нас б’ють, судять і страчують, але кожен християнин дає звіт про свою віру перед світом.

Велике лихо, якщо в цьому звіті будуть лише слова про багату історію, політичний вплив, культурну значущість, моральну перевагу, економічне процвітання, суспільну популярність та вражаючий успіх.

І жодного слова про Христа. І нічого від Духа.

Набагато краще мовчати й нічого не знати, щоб дати місце Божому Слову.

Наше блаженне незнання і смиренне мовчання заради Христа може стати добрим свідченням для світу, втомленого від слів і спраглого Слова.

Не турбуйтеся про те, що сказати. Нехай через вас про Христа говорить Дух Отця.

 

no