В останній книзі Біблії ми зустрічаємо дивовижні, а часом і вражаюче несподівані образи Ісуса Христа. Ми бачимо Його між сімома свічниками, Його голова та волосся білі як сніг, обличчя сяє як сонце, очі як полум’я вогню, ноги немов з бронзи, голос гучний як водоспад; Він тримає сім зірок в правиці, а з уст виходить міч (Одкровення 1:14-16); далі ми бачимо Його Вершником на білому коні разом з військами небесними (Одкровення 19:11); а в кінці Він сидить на престолі як Альфа і Омега, як Суддя і Творець нового світу (21:5-6). Але є ще один надзвичайно сильний образ, який ми не маємо права оминути чи забути, — образ Господа, Який стоїть біля зачинених дверей і стукає. Це образ Христа, Який звертається до Лаодикійської церкви.
Одкровення 3:14-22 UMT
Напиши Ангелу Лаодикійської церкви:
Так каже Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом:
«Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”. Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.
Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти.
Я виправляю й караю тих, кого люблю. Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною.
Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні. Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».
В чиї двері стукає Христос?
Дуже часто ми чуємо про те, що Ісус стукає у двері серця звичайних, нецерковних грішників. Це красивий і добре знайомий образ. Але в Об’явленні 3:20 йдеться зовсім не про це.
Христос стукає не в двері якогось далекого від Бога язичника. Він стукає у двері церкви. Це, можливо, один із найбільш парадоксальних образів у Новому Завіті: Христос стоїть за дверима власної церкви і стукає.
Лаодикійська церква — це остання з семи церков, до яких Господь передає Свої послання через апостола Іоанна. Остання.
І, на жаль, про неї ми не чуємо нічого схвального — лише негативну оцінку і суворе попередження. Але давайте уважніше подивимося на структуру цього тексту.
Спочатку ми читаємо про Того, Хто звертається до церкви.
Хто говорить? «Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом».
На початку книги Одкровення Ісус Христос називається «вірним Свідком, першим, Хто був відроджений із мертвих, Володарем над земними царями» (1:5). Як відомо, μάρτυς — це не тільки свідок, але й мученик. Свідоцтво може коштувати життя. Ісус показав це на Своєму прикладі.
Зараз Він говорить як Той, Хто знає і втілює істину, Хто бачить усе, Хто панує над усесвітом і виносить Свій суд.
Далі ми читаємо, що Господь знає все, і Він незадоволений тим, що бачить: «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх».
Церква Лаодикії являє собою щось третє — недопустимий компроміс, дивну суміш Божественного і земного.
Це було зручним для людей, але неприємним для Господа.
Лаодикія не мала власних джерел води, тому вода до міста доходила вже теплою, неприємною для споживання. Так і церква була малокорисною для Ісуса, оскільки підлаштовувалася під політичні обставини та язичницьку культуру. Коли хочеш догодити і Богові, і світові, зрештою стаєш нецікавим і непотрібним ні Богові, ні світові.
Після цього ми дізнаємося, що Лаодикійська церква втратила також і здатність до самокритики та адекватної самооцінки: «Ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”».
Історія міста є підтвердженням цього. Коли в 60-му році місто Лаодикія постраждало від землетрусу, городяни відмовилися від допомоги Рима. Вони відбудували місто власними силами і дуже цим пишалися.
Але реальна картина церковного стану була іншою: «Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола».
Церква практикувала позитивне мислення і насолоджувалася видимим процвітанням, але оцінка Христа була гостро критичною. Виявляється, проблема полягала не тільки у стані церкви, але й у викривленій свідомості.
Що ж робити?
Господь не залишає церкву в ілюзіях і дає Свою пораду: «Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти».
Мешканці Лаодикії вихвалялися своїми товарами та доходами від торгівлі. Вони торгували знаменитими мазями для очей, але не думали про власну сліпоту. Вони накопичували золото, але не помічали власної духовної бідності. Вони мали процвітаючу текстильну промисловість, але перед Богом залишалися голими, як Адам.
Вони не розуміли, що головне багатство — не речі, а характер, внутрішні зміни, духовна зрілість, Христос в нас.
Окрім поради, ми дізнаємося, що Господь готовий допомогти, щоби змінити ситуацію в теплохолодній церкві, бо Він любить її, попри всі недосконалості: «Я виправляю й караю тих, кого люблю». Його спосіб допомоги навряд чи можна назвати приємним чи легким, але він є єдиним можливим. Господь виправляє і карає з любов’ю.
Господь знає, як нам допомогти, але Він не може зробити ці зміни без згоди самої церкви.
Тому лунає заклик до церкви: покайся, будь ревною, слухай, відчини!
Не просто визнай проблему, але доведи своїми рішеннями і вчинками, що найголовніше для тебе — праведне життя, що ти зрозуміла, у чому справжнє багатство.
«Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною».
Господь не входить без запрошення. Він терпеливо чекає і дає новий шанс.
В кінці ми знаходимо заохочуючі слова про нагороду для переможців — для тих, хто не задовольняється теплохолодним станом, а прагне залишатися вірним Христові до кінця: «Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні».
Обіцяна нагорода стосується вічності. Все золото світу там не матиме значення. Але для вірних слуг Ісус дарує все — ділиться владою і небесним багатством, ділиться престолом, який стоїть на чолі бенкетного столу.
Якщо церква відкриває двері Ісусу, Він вечеряє з нею тут, на землі, і запрошує на весільну вечерю на небі.
Послання завершується закликом бути уважними, щоб почути ці життєво важливі слова і прийняти правильне рішення: «Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».
***
Якби ви могли намалювати фарбами те, що почули, що було б на тій картині?
Христос стукає в зачинені двері Своєї ж церкви. Христос за церковним порогом. Христос за дверима.
Давайте подумаємо про цю картину. Що вона означає для нас сьогодні? Що сталося з церквою, яка живе так, ніби Христос їй непотрібен? Чому Він там, назовні? Як ми опинилися в такому стані? Як ми залишилися без Христа?
Така церква формально визнає Христа, але виставляє Його за двері.
Лаодикійська церква — «ні гаряча, ні холодна» — ні те, ні се. Вона не може повністю визнати владу Христа і підкоритися Йому, але також не хоче повністю відмовитися від Нього. Розбавлене християнство нікому не потрібне. Від нього нудить не тільки людей, але й Господа Бога.
Це християнство нескінченних компромісів, у яких втрачається сама сутність — те, що робить нас особливими: центральність Христа, послух і підзвітність Йому.
Ми бачимо ці симптоми в сучасній церкві, яка пристосовується до світу. Вона любить комфорт більше, ніж істину. Вона відмовляється від свого покликання, щоб не дратувати людей радикалізмом Євангелія.
Така церква користується Ісусом, але не дозволяє Йому панувати.
Колись Даллас Віллард сказав про американське християнство так: «Наша основна проблема полягає в тому, що ми не можем дозволити Богу бути Богом».
Це сумна правда. Ми дозволяємо Богу допомагати нам у наших справах, але не дозволяємо Йому керувати нашими справами. Ми чекаємо на Божі благословення, але не хочемо чути про їхні умови. Ми вимагаємо від Бога успіху в церковних справах, але не обговорюємо з Ним наші плани. Ми висуваємо Богу довгий список наших бажань, ніколи не питаючи Його: а що Він від нас хоче?
Церкві здається, що вона заможна, багата і не має потреби ні в чому. Церква продовжує жити й служити без Христа, не помічаючи Його відсутності. Церква може бути наповненою людьми, подіями, грошима, розвагами, активностями, програмами. Церква може бути настільки зайнятою, що забуває про Ісуса.
Церква може бути наповненою і переповненою всім, чим завгодно, але якщо в ній немає Ісуса — вона пуста. Якщо все, що вона робить, — без Ісуса, тоді виникає питання: а навіщо це все? Це все нікому не потрібне. Нікому не допоможе. Якщо у церкви є все, але немає Христа, то їй нема чого сказати світові, нема чим допомогти людям. Вона сама потребує допомоги. Вона сама перебуває в жалюгідному стані.
Ось церква без Христа: злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.
Ось церква з Христом: багата очищеним золотом, зодягнута в білий одяг, має здоровий, правильний зір.
Відчуйте різницю! Зробіть висновок!
Кожна справжня церква, яка хоче бути вірною Ісусу і покликанню, яке Він дає, має усвідомити власну бідність. У нас немає нічого справді цінного. У нас є лише Ісус. Ми багаті Ісусом. Це все, що ми можемо дати світові. Нічого більше.
Незадовго до смерті реформатор Мартін Лютер написав ці слова: «Ми лише жебраки. Це правда». Не численні книги, а клаптик паперу з цими словами — головне, що він лишив по собі.
Ми залежні від Господа. Він — усе. Ми без Нього — ніщо.
Коли ми це усвідомлюємо, приходить смирення, адекватне розуміння свого стану, власної бідності, але також і нашого багатства у Христі. Ми не хочемо більше обманюватися самі та обманювати світ, наче в нас є щось цінне, особливе.
Ми, як люди церкви, потребуємо Христа не менше, ніж Його потребує навколишній світ. Ми не хочемо жити без Христа ані день, ані хвилину. Ми розуміємо, що наше справжнє багатство — не речі, не статус, не комфорт, не успіх, а Христос в нас.
Він дає прозріння — здатність правильно бачити й розуміти; білий одяг — знак приналежності до Божого Царства; золото — символ духовної зрілості. Христоподібний характер, безкомпромісна вірність, ясність суджень, твердість переконань — усе це мало цінується в цьому світі, але насправді важить незрівнянно більше за всі його цінності. Ісус — наше все.
Що ж нам робити, коли Ісус стукає до церковних дверей? Почути. Відкрити. Впустити. Покаятись, сказавши Йому:
«Боже, ми каємося у своїй гордості. Ми знову прагнемо стати ревними. Ми уважно слухаємо Твій голос і відкриваємо двері. Господи, як страшно без Тебе, прости нас, очисти нас, збагати нас Своєю присутністю, віднови наш зір, дай нам білий одяг Твоєї праведності! Ми не збираємося царювати тут, на землі. Ти царюй в нас. Ми лише Твої слуги.Ти головний. Ти Переможець. Ти Володар усього, і наша церква – Твоя, і ми – Твої! Віднині й довіку. Амінь».
Але проблема не тільки в тому, що «християни без Христа» слухають, але не відкривають. Проблема в тому, що вони навіть не слухають і не чують. Їх потрібно розштурхати, розбудити! І це буде Божою милістю, якщо Він постукає сильніше – через труднощі, потрясіння, війни, хвороби.
Хто ще має вуха? Почуйте.Не тільки слова, але й стук, який звучить дедалі сильніше. Це Ісус стукає до Своєї Церкви. До кожного віруючого, який «ні те, ні се», який носить ім’я християнина, але живе без Христа.
Я звертаюся до кожної людини в церкві: чи ти чуєш стук Ісуса? Чи відчиниш Йому? Особлива відповідальність лежить на служителях церкви: чи зможуть вони подолати свою згубну самодостатність і відкрити Христові двері?
Я звертаюся також до всіх нас разом — як до церковної спільноти: якою церквою ми хочемо бути? Церквою без Христа? Чи церквою Ісуса Христа? Церквою, в якій Він панує на всі сто відсотків? Церквою, в якій Він цінується понад усе? Церквою, в якій Йому приємно бути?
Що буде з тим, хто почує стукіт Христа? Той, хто почує і відкриє Ісусу, той розбагатіє справжнім, очищеним золотом, зодягнеться в білий одяг праведності, отримає здатність бачити ясно, буде їсти за одним столом і сидіти на одному престолі з Ісусом!
А що буде з тим, хто не почує стукіт і не відкриє Ісусу? Буде виплюнутий з уст Господніх. Втратить усе. Стане чужим. Про таких Ісус скаже: «Я ніколи не знав вас, йдіть геть від Мене» (Матв. 7:23). Не можу уявити, що хтось хотів би почути такі страшні слова.
Якщо Ісус стукає у двері вашої церкви, ви знаєте, що робити: слухайте й почуйтее, відкрийте Йому двері та покайтеся! Не випробовуйте Божого терпіння. Той, Хто сьогодні стукає у двері й дає тобі шанс на покаяння, завтра з’явиться як Вершник — воювати, і як Цар — судити!
В двері зачинені в пору нічну
Стукає Хтось, стукає Хтось!
Не відчиняють на стукіт Йому,
Стукає ніжно Хтось!
Це за дверима Спаситель стоїть,
Стукає Він, стукає Він.
Серце відкрий - Він увійде в ту ж мить,
Стукає Божий Син!
Радості в серці давно вже нема,
Стукає Хтось, стукає Хтось!
В домі царює невір’я пітьма,
Стукає ніжно Хтось!
Голос сумління ще досі звучить:
Стукає Хтось, стукає Хтось!
Стук не змовкає в душі ні на мить:
Стукає ніжно Хтось!
Стук за дверима звучить все сильніш:
Стукає Хтось, стукає Хтось!
Друже, відкрий серця двері скоріш:
Стукає ніжно Хтось!
