Розвиваючи діалог з владою, Церкви мають служити народу і Правді

Текст виступу на круглому столі "Діалог між владою та конфесіями" 20 грудня

Якщо Україна і має чим пишатися, то це стосується надто високих сфер життя, де аналіз та оцінки висотою ускладнюються. Попри всі суспільні негаразди українці вважають себе духовними. А церкви, не дуже зважаючи на реальні суспільні проблеми, продовжують довгограючий діалог між собою та владою.
Україна дійсно багата на різні міжцерковні ради (є Нарада представників християнських конфесій, Українська міжцерковна рада, Рада євангельських протестантських церков України тощо), але найбільш впливовою та всеохоплюючою за складом є Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Досвід міжконфесійного розуміння та церковно-державного партнерства, накопичений за її багаторічну діяльність, став важливим прецедентом для розвитку діалогу з владою.
Слід визнати, що ВРЦіРО вдалось налагодити ефективну взаємодію з Державним комітетом України у справах національностей і релігій, якій не заважали навіть зміни керівництва комітету.
Проте існуючий баланс міжконфесійних та державно-конфесійних відносин порушений нещодавним рішенням президента про скасування Держкомнацрелігій. Ця подія викликала резонанс і всередині церков, і в експертному середовищі.
І конфесії, і незалежні експерти закликають владу переглянути рішення про ліквідацію Держкому та не вносити новий закон про релігійні організації, тобто зберегти наявний статус кво.
Проте небагато хто з церковних очільників наважувається прямо сказати про реальні наслідки волюнтаристського рішення влади. За політкоректністю, спеціальною термінологією, дипломатичною риторикою, виваженістю і точністю юридичних формулювань десь загубилась правда.
Можна й треба апелювати до права і закону, але слід визнати, що нова влада законів не дотримується, поважає право сили, а не силу права. Можна цитувати слова президента від 13 травня цього року, що «всі Церкви рівні і релігійні організації рівні і водночас рідні»; але варто подивитись на реальні кроки нової влади. За останні місяці аналітики спостерігали послідовну монополізацію впливу на державно-конфесійні відносини однією конфесією. Влада зробила все, щоб віддячити своїм політично-релігійним партнерам. А також все для того, щоб дискримінувати та відвернути від себе всі інші церкви.
На жаль, ієрархи церков все ще сподіваються на успіх політичних переговорів з владою, замість того, щоб гуртувати своїх вірних і готувати широкі соціальні заходи, протидіючі монополізації влади. Ніяка делегація до президента не вирішить принципових питань. Влада має побачити у церквах неполітичну, але потужну соціальну та духовну силу.
З приходом нової влади більшість конфесій втратила свої політичні лоббі. Отже, маємо очікувати на посилення внутріцерковної активності, консолідації конфесій, міжцерковної дипломатії заради захисту плюралістичної моделі конфесійного життя.
Церкви мають виборювати ту неполітичну, непартійну, нерозділену, цілісну й абсолютну Правду, про яку мовчать корумповані політики та підконтрольні ЗМІ; транслювати свою позицію в суспільство, на вулиці та площі.
Приховуючи правду про реальні загрози міжконфесійній злагоді, не дуже часто згадують і суспільство, якому згідно конституційному обов’язку мала б служити влада і якому добровільно служать церкви.
Зрозуміло, що конфесії занепокоєні новим податковим кодексом (хочу вичитали там тільки те, що стосується їх – «оподаткування церков, комп’ютерний облік, єдиний номер»), так само як і ліквідацією Держкомнацрелігій, але варто було б подивитись ширше, на увесь суспільний контекст. Адже податковий кодекс, ліквідація наметового містечка на Майдані, ліквідація Держкомнацрелігій, побиття опозиціонерів в стінах парламенту – явища одного порядку. Ці події поєднує одна авторська логіка – плани влади, яка хоче стати владою абсолютною.
Ліквідація Держкомнацрелігій як посередницької ланки у відносинах церков і влади відкриває можливість монополізації доступу до владних кабінетів однією з конфесій. Так само доступ до президента вже монополізований олігархічними кланами. Церкви втратили те, що вже давно втратив український народ.