офіційного опонента
д.філософ. н., професора кафедри філософії
ВНЗ «Український католицький університет»
Черенкова Михайла Миколайовича
на дисертацію
Руслана Халіковича Халікова
"Форми і наслідки раціоналізації релігійних традицій", поданої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство
З часів Макса Вебера та Рудольфа Отто проблема дослідження раціонального та ірраціонального в релігії залишається основною – і для релігієзнавців, і для феноменологів релігії, і для теологів. Проблематиці того чи іншого аспекту релігії присвячені праці деяких українських релігієзнавців (А. Колодного, О. Горкуші, О. Сарапіна), при цьому сам вибір раціонального чи ірраціонального в релігії як предмету дослідження майже не розглядається, оскільки багато в чому залежить від світоглядних засад і неявної методології, від індивідуального релігійного досвіду чи його відсутності.
Відмова від раціонального як значимого і захоплення ірраціональним як сутнісним несе в собі небезпечну тенденційність і ерозію науки про релігію як науки. Отже виникає запит на такі дослідження релігії, в яких аналітика форм раціоналізації стане науковою основою для моделювання релігійного в його цілісності, тобто і для раціонального дискурсу про ірраціональне.
Дисертація Руслана Халікова є спробою дати відповідь на питання про місце раціонального в релігії, оскільки автор не погоджується з тезою про необхідність видалити його з предметного поля та зосередити увагу на позараціональному релігійному досвіді. Разом із тим, дисертант намагається по-новому осмислити надбання Макса Вебера та його послідовників, які зосереджували увагу на раціональному в релігійних традиціях, проте розглядали раціональність і раціоналізацію здебільшого в межах секуляризаційних процесів Нового часу.
Обравши в якості предмету дослідження форми і наслідки раціоналізації релігійних традицій, дисертант ніби виступає проти сталої феноменологічної традиції дослідження релігійного досвіду як основного предмету релігієзнавства, водночас він намагається зберегти феноменологічний підхід до предмету релігієзнавства, виводячи з широкого аналізу різних релігійних традицій певні інваріанти, що існують у них попри залежні від контексту розбіжності в історичних проявах. Таким чином, у методологічному плані дисертація спирається як на феноменологічний, так і на компаративістський підхід, що дисертант обґрунтовує в другому розділі.
Структура роботи відповідає назві та предмету дисертації. Перші два розділи, згідно з вимогами МОН України, присвячені розгляду історії питання та методологічним орієнтаціям атвора. Зокрема, компаративна методолія передбачає звернення до різних релігійних традицій, під час якого і мають бути віднайдені мінливі та інваріантні риси тієї чи іншої форми раціоналізації (а за логікою Руслана Халікова саме реалізація цих форм і утворює релігійну традицію). Тому останні три розділи значною мірою присвячені конкретним випадкам кожної з трьох основних форм раціоналізації релігійних традицій. Першою такою формою є постання канонічних зразків (перш за все – священного тексту, але також іконографічного, архітектурного канонів тощо), і автор розглядає її на прикладі затвердження канонів Нового Заповіту, Корану, Тріпітаки та інших сакральних текстів, найважливіших для тієї чи іншої традиції. Другу форму раціоналізації – постання експліцитного віровчення, автор також розглядає з залученням історичних зразків, а саме – кристалізації доктрини в межах християнських соборів, буддійських сангіті etc. Нарешті, така сама методологія застосована до третьої форми раціоналізації – постання соціальної структури функціонерів, покликаних зберігати традицію та передавати її нащадкам. Кожен з трьох останніх розділів названий скоріше за формою раціоналізації, але в ній імпліцитно присутні наслідки, до яких вона призводить, головним з яких дисертант вважає саме існування релігійної традиції.
Варто зазначити, що дисертант постійно повертається до християнської традиції, визнаючи її до певної міри референтною для дослідження релігії взагалі, проте намагається свідомо відійти від класичної для модерну звички порівнювати всі інші релігії з християнством і використовувати для позначення тих чи інших феноменів у різних релігіях християнську концептуалістику. Таким чином, інші авраамічні та неавраамічні релігії потрапляють до поля уваги дисертанта не лише для унаочнення висновків, зроблених на базі дослідження християнства, а саме для неупередженого аналізу того чи іншого феномену.
В дисертації успішно вирішені поставлені завдання та висунуто цікаві й нові для вітчизняної науки думки, зокрема такі.
Дисертант доводить, що хоча раціоналізація є важливим елементом модернізації, вона не є продуктом модернізму, а відповідно, “раціоналізація є, перш за все, механізмом становлення і розвитку релігійної традиції, а не її занепаду” (с. 8).
У тексті уточнюється предмет феноменологічного дослідження, увага фокусується на на внутрішніх змістах і сенсах традиції, а на формах її раціоналізації-інституалізації, на її колективно-організованих та систематично-раціоналізованих вимірах: “Саме через необхідність переходу до інтерсуб’єктивності під час трансляції в часі та просторі традиція вдається до механізму раціоналізації, що переводить унікальний релігійний досвід до площини інтерсуб’єктивно значущої мови. Основними формами раціоналізації релігійних традицій є фіксація канонічних зразків (зокрема, літературного канону), доктрини та ієрархічної структури. Ці три форми раціоналізації можуть стати більш коректним предметом дослідження релігійної традиції” (с. 42).
Таке звуження дозволяє зробити дослідження максимально предметним і відкритим до веріфікації-фальсифікації, компаративістики, комплексної аналітики (методами історії, соціології, феноменології релігії). В той час як дослідники шукають іраціональні елементи традиції, акцентують увагу на її унікальному досвіді, дисертант пропонує скоригувати предмет феноменології релігії таким чином, щоб “обрати в якості предмету не ірраціональний компонент релігії (нумінозне, релігійне почуття, релігійний досвід), а раціоналізований компонент, який притаманний релігійним традиціям внаслідок їхнього інституціоналізованого соціального статусу. Дослідження раціонального в релігії дає змогу використовувати наукову методологію, спираючись на історичні свідоцтва, статистичні дані та інші валідні джерела. Навіть наукове дослідження ірраціонального релігійного досвіду можливе, значною мірою, завдяки опрацюванню таких джерел” (с. 65).
На жаль, автор мало аналізує вплив сучасного цивілізаційного контексту на форми раціоналізації, лише згадує про окремі його аспекти: “Завдяки розвитку засобів широкого тиражування знань відбувається перехід до нової парадигми освіти, коли для здобуття достатньої для високого авторитету освіченості достатньою стає самоосвіта. Цим знімається межа між освіченими функціонерами, що мають священицький авторитет, і освіченими мирянами, авторитет яких залежить лише від обізнаності в літературних джерелах” (с. 187). Нові форми раціоналізації, які змінюють чи навіть руйнують звичні інституалізовані форми релігії, залишились за лаштунками тексту.
Відзначивши очевидні здобутки, не можна не висловити пов’язаних із ними і продовжуючих їх зауважень і пропозицій.
По-перше, основним питанням до здобувача є питання методологічне: наскільки є виправданим компаративне дослідження форм раціоналізації в християнсті, іудаїзмі і східних релігіях? Що воно дає? Можна погодитись, що для релігієзнавця подібні дослідження після Джеймса Фрезера та Бронислава Малиновського стали звичними. Проте всі вони спирались на наівні модерністські примущення про єдність чи подібність раціональних та релігійних структур. Сьогодні подібні підходи виглядають наївними, а різні традиції розглядаються як самодостатні і несумісні. Наразі є цікаве дослідження Демченка М. про досвід інкультурації християнства в Індії (кандидатська дисертація 2011 р.), але автор про нього не згадує.
Окреме питання – про актуальність і межі застосування феноменології з її закликом повернення “до самих речей”. Адже, як зазначає сам здобувач, “під час наукового дослідження доцільніше робити предметом не цей досвід, а раціоналізовані елементи релігійної традиції” (с. 9). Більш продуктивним видається герменевтичний підхід до аналізу традиції (тут варто згадати “Теорію літератури” Террі Іглтона).
По-друге, розглядаючи основні форми раціоналізації релігійних традицій, а саме – постання та фіксацію канонічного тексту, експлікацію доктрини та становлення легітимної ієрархічної структури, здобувач зводить традицію до церковної традиції. Щоправда автор згадує про диспути як інструмент раціоналізації віровчення, але не робить наступного кроку до визнання культури, філософії, науки (в їх “християнських” варіантах) способами раціоналізації. Таким способом виступає і теологія в її філософських модусах (тут варто згадати The Oxford Handbook of Philosophical Theology/Thomas P. Flint and Michael C. Rea (eds.), яка містить розвідки як з християнської, так і з нехристиянської – іудейської, ісламської, конфуціанської – філософської теології), чи аналітична філософія релігії (див. тексти Річарда Суінберна чи Алвіна Плантінги).
По-третє, автор ставить питання про раціональне в релігії та форми раціоналізації традиції (він заявляє мету роботу як “визначення змісту і механізмів раціоналізації релігійних традицій, а також результатів раціоналізації для їхнього розвитку” (с. 6), але уникає питання про конфліктність традиції та розуму як складову фундаментального питання про взаємини розуму та культури. В цьому плані доречно було б звернутись до концепції Ернста Гелнера, для якого “Все колективне й грунтоване на звичаї є нераціональним, і подолання “антирозуму” та колективного звичаю – це один нерозривний процес” (Гелнер Е. Розум і культура. Історична роль раціональності та раціоналізму. - Харків: АКТА, 2004. - С. 18).
Не набули розвитку і анонсовані авторські тези про діалектику раціонального-іраціонального в релігійній традиції, хоча саме діалектика раціонального та іраціонального забеспечує динаміку традиції, а не одні форми раціоналізації. Тут варто було б звернутись і до “деміфологізації” Рудольфа Бультмана, і до генеалогії модерності від Чарльза Тейлора.
По-четверте, здобувач не дає чітких дефініцій раціоналізації та інституалізації, в результаті вони використовуються як тотожні і залишається незрозумілим порядок причин і наслідків. Автор стверджує, що “Завдяки канонізації певного тексту відбувається уніфікація традиції як соціального інституту, стандартизація тлумачення основних доктринальних норм – задаються межі дискурсу щодо ортодоксії” (с. 109), але аргументації на користь такої послідовності не надає, отже залишається питання про зв’язок змістовного і соціального, теологічної раціоналізації та інституалізації.
Аналізуючи перехід від харизматичних засновників до функціонерів, від вільної творчості до системи, дисертант зауважує: “Справжня потреба в раціоналізації доктрини з’являється під час відходу від справ харизматичних діячів першого покоління існування традиці. Якщо першою хвилею раціоналізації доктрини релігійної традиції є перехід від першого покоління носіїв традиції до наступних, то в подальшому також відбуваються хвилі раціоналізації, які пов’язані з виникненням різноманітних інтерпретаторських напрямків у межах традиції, а також із зіткненням цієї традиції з іншими (с. 148), але не уточнює природу названої потреби і логіку нових хвиль раціоналізації. Між тим дослідження значно виграло б, якби автор поставив низку питань про політику всередині і навколо традиції, про дискурс влади щодо традиції, про структури насильства і їх впливи на формування канону, віровчення, ієрархії. Тут питання про форми раціоналізації накладається на питання про форми політизації, про релігію як форму влади, про традицію як форму насильства. Очевидно, що посилання на Вебера, Бергера, Вілсона і Старка слід було б доповнити апеляціями до дискурсу Фуко чи теорії Жирара.
Попри висунуті зауваги, слід зазначити, що дисертація Руслана Халікова є самостійним і цілісним дослідженням, має власну логіку та є важливим внеском до пошуків вітчизняної науки про релігію як у аспекті предметно-методологічному, так і в історико-релігійному. Висновки, до яких приходить дисертант, мають певну наукову новизну і як теоретичну, так і практичну цінність, зокрема, можуть бути використані для побудови класифікацій і типологізацій релігійних форм, написання спецкурсів і підручників з феноменології релігії й інших релігієзнавчих дисциплін.
Основні положення дисертаційного дослідження відображено в 22 наукових публікаціях, з яких п’ять опубліковані в виданнях, визначених МОН України як фахові з філософських наук, а одна – в журналі “Схід”, який внесений до міжнародних науковометричних баз. Автореферат дисертації відображує головні результати дослідження, пункти наукової новизни, оформлений за вимогами, які ДАК Міністерства освіти і науки України.
Дисертація Руслана Халікова відповідає паспорту спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство та всім вимогам, що ставляться до кандидатських дисертацій МОН України, а сам дисертант заслуговує на присвоєння йому наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.
Офіційний опонент
доктор філософських наук
професор кафедри філософії
ВНЗ “Український католицький університет” М. М. Черенков
Комментариев нет
Отправить комментарий