Путь на фоне бездорожья

Религиозный мир удивительно богат и интересен. Религиоведы, философы, да и просто любознательные или набожные люди, могут до бесконечности изучать детали религиозных обрядов, историю духовных традиций, толковать изречения пророков и учителей, спорить о первенстве и истинности учений. Протагор, один из честных софистов древности, преуспевал в этом, но затем признался: «О богах я не могу знать, есть ли они, нет ли их, потому что слишком многое препятствует такому знанию, – и вопрос темен, и людская жизнь коротка», за что афиняне, известные любители дискуссий о духовности, изгнали его из города как несостоятельного «религиоведа». Жаль, что нынешние софисты не так честны и спекулируют темными вопросами, водя за нос доверчивых людей, короткая жизнь которых проходит в тумане и сумерках, без света и ясности.
Нельзя не согласиться с Протагором, что вопрос о духовности и религиях темен, а жизнь человека слишком коротка, чтобы ее тратить на вопрос заведомо не решаемый. Очень трудно взвесить зерна истины в разных религиях, для большинства людей на это нет свободного времени и нужных познаний. Но в каждом человеке живет сердечная интуиция, что настоящий Бог доступен, светел, благ. Историки копаются, религиозные лидеры спорят, а Истина оказывается совсем рядом.
История религий отражает метания, блуждания человеческого разума в поисках Бога. Это путь восхождения от земли, лестница в небо, которая неизбежно обрывается. Христианство же исповедует живого Бога, Который Сам вышел навстречу человеку, примирил в Себе Бога и человека, Собой проложил путь, Сам стал путем.
Беды человека от своеволия, он упорно выбирает свой путь, а не Божий. Человек сам усложняет то, что Бог сделал простым. Бог посадил сад, человек строит город. Бог ведет народ из египетского рабства в страну молока и меда, а народ придумывает себе царя и государство, отдаваясь в новое рабство. Бог дает заповеди для счастливой жизни, а человек пишет свои законы и объяснения, чтобы Божьи заповеди обходить или «законно» нарушать.
Получается, что даже религию человек создает для себя, подгоняя образ Бога под свои интересы. В начале истории Бог общался с человеком лицом к лицу. В религиях же Бог помещается в храмы, куда человек заходит лишь изредка, проводя почти всю жизнь на дистанции. Простота и естественность жизни, непосредственность общения с Богом заменяются сложностью ритуала, эзотерических знаний, множеством посредников, жертв и приношений.
Далеко не все религиозные люди задаются вопросом, угодна ли Богу их жизнь и вера. «Опиум для народа», сладкий обман туманной духовности позволяют жить как угодно и оправдывать себя. Бог же ищет Себе поклонников в духе и истине. Вопрос об истине (а не о выгоде, традиции, предпочтении) рассеивает туман лжедуховности и открывает дорогу к Богу как Он есть.
Библейский пророк Михей принес своему народу плохие вести о грядущем наказании за нечестие и идолопоклонство. Он напоминает о простых истинах, которые цари, пророки и священники забыли. «С чем предстать мне пред Господом, преклониться пред Богом небесным? Предстать ли пред Ним со всесожжениями, с тельцами однолетними? Но можно ли угодить Господу тысячами овнов или неисчетными потоками елея? Разве дам Ему первенца моего за преступление мое и плод чрева моего - за грех души моей?» О, человек! сказано тебе, что - добро и чего требует от тебя Господь: действовать справедливо, любить дела милосердия и смиренномудренно ходить пред Богом твоим» (Мих.6:6-8).
Нашим заумным современникам пророк сказал бы похожее: «Человек, не хитри. Богу не нужны твои подарки, подачки, взятки. Ты знаешь, как нужно верить Богу, знаешь, чего Он от тебя ждет. Живи в Его присутствии, перед Его лицом, Он все видит».
Люди научились хитрить, уходить от ответственности перед Богом, увиливать с прямого пути в свою сторону. Человек эпохи постмодерна легко оправдает любой грех, сославшись на относительность ценностей, конфликт истолкований, специфику ситуации. А слово Михея разоблачает эти спекуляции: не говори, что не знаешь истину, если ты человек, то тебе все Богом сказано, не мудрствуй лукаво, делай не по-своему, а по-Божьи.
Философ и проповедник Григорий Сковорода однажды сказал: «Благодарю Бога, что он сделал нужное простым, а сложное ненужным». Философские споры о религии, мистические опыты, тайные познания, финансовые взносы, фарисейская праведность не приближают к Богу, это ненужный труд. А действительно нужное принимается сердцем, потому называется Благодатью, Божьим даром. Это трудно дается превратному уму homo sapiens, который на то и разумный, чтобы отвергая простой путь, предложенный Богом, идти своим бездорожьем, пачкаясь, падая и ругаясь.
Мудрый царь Соломон, уставший от скитаний кривыми путями, предупреждал других об опасной кажимости: «Есть пути, которые кажутся человеку прямыми; но конец их - путь к смерти» (Прит.14:12).
Человек всегда ставил в центр себя. «Все дорогие ведут в Рим», - говорили древние язычники. «Все религии приводят к Богу», - говорят сегодня. Некоторые утверждают и большее: «Главное верить в сердце, Бог у меня здесь, внутри», т.е. не стоит волноваться, Бог уже со мной, все оправдает, все простит.
Но оказывается иначе, все человеческие пути и перепутья религиозных поисков, может, и ведут в Рим, но к Богу не ведут точно. В римском пантеоне есть место многим идолам, но Богу там тесно. Бог не там, куда идет большинство, Бог не там, куда ведут все дороги. «Как небо выше земли, так пути Мои выше путей ваших» (Ис.55:9).
Подобно римской империи, наш мир достиг вершин цивилизации и при этом - нравственного дна, ощущения духовной пустоты. Духовность более не связана с Богом, она служит самому человеку, удовлетворяет его интересы. Искренняя вера в Бога называется «наивной» и вызывает циничную насмешку. «Духовность вообще» приветствуется, но прямая и принципиальная вера принимается как угроза глобальному обществу верующих «как угодно».
Апостол Павел не боялся насмешек над евангельской простотой, он был в культурной столице мира Афинах, а под занавес жизни принял решение идти в столицу цивилизации Рим. Он не стыдится веры в Христа перед языческой мудростью и силой империи, блеск Рима не повергает его на колени. Апостол возвещает Божий суд для тех, кто знал истину о Боге, но отверг ее: «что можно знать о Боге, явно для них, потому что Бог явил им. Но как они, познав Бога, не прославили Его, как Бога, и не возблагодарили, но осуетились в умствованиях своих, и омрачилось несмысленное их сердце; называя себя мудрыми, обезумели<…> И как они не заботились иметь Бога в разуме, то предал их Бог превратному уму - делать непотребства, Они знают праведный [суд] Божий, что делающие такие [дела] достойны смерти; однако не только [их] делают, но и делающих одобряют» (Рим.1:1-32).
Quod licet Jovi, non liced bovi . То, что простительно дикарю, не простительно культурному римлянину. Невежество примитивных народов можно понять, но как оправдать религиозную темноту нашего цивилизованного мира? Грех нашего времени в том, что при невиданных возможностях познавать Бога и служить Ему, жить по Его принципам, человек служит себе, обращает своей гений, свою науку и технику против Бога. Он успешно открывает тайны творения, но не для того, чтобы благодарить Бога, а чтобы изменить все под себя, вплоть до своей собственной природы. Он не ищет пути, он прокладывает свой путь, сбрасывая в пропасть всех, кто ему мешает. Духовность для него – ни к чему не обязывающий разговор, внутренний выбор уже сделан. Ужаснее всего то, что религия часто поддерживает этот путь, поддакивая человеку, угождая его гордости. Великий Инквизитор говорит слишком простому и «наивному» Христу: «Мы давно уже не с Тобой, а с ним».
Тема духовности побуждает людей к религиозным поискам. Но что можно найти в круге того же самого? Как найти Бога в мире людей, Его отвергнувших? Как достигнуть духовного просветления в темноте обезбоженного мира? Как найти себя в диком поле, среди нравственного бездорожья? Люди бродят в заколдованном круге порочного умствования, отвергая прямоту и простоту Божьего пути. Все пути куда-то ведут, но не все приводят к Богу.
Христианство всегда говорит что-то непопулярное и невыгодное, истину нельзя продать и нельзя купить. На рынке религиозных услуг или в религиозном супермаркете можно найти все, кроме истины. Слова Христа не успокаивают, а тревожат знатоков религии и экспертов в вопросах духовности. «Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня» (Иоан.14:6). Бога не нужно придумывать, Его нужно признать. Истину не покупают, а принимают. Жизнь не моделируют, а живут. Путь не нужно изобретать, по нему нужно идти.

Опубликовано в журнале РЕШЕНИЕ

Дальше »

Християнство та демократія

Християнські виміри демократії в історії західної цивілізації:

історіософські роздуми релігієзнавця



Християнство та демократія в добу постсучасності, тобто критично-історичного філософського та теологічного ревізіонізму, виявляють всю повноту та неоднозначність зв’язків. Те, що раніше видавалося очевидним – позитивна спорідненість християнської віри та демократичних форм соціального життя, втрачає довіру. Справа не тільки в очевидній кризі обох, але й у взаємному розчаруванні та навіть ressentiment.

Спроби вивести генеалогію спільної кризи вказують на неможливість відмежування історичних ліній, отже актуальним завданням є не так критика демократії чи християнства в їх поодинокості, як прояснення характеру їх зв’язків, причин невдачі спільного проекту, недовершеності їх синтезу. Класичні праці М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі були спрямовані на критику західного християнства, сучасні ж філософи постхристиянської доби, розібравшись з християнством, обирають предметом деконструкції ті демократичні форми, що сформувались на християнському Заході і в непрямий спосіб донині продовжують виконувати роль християнського суспільного вчення.

Мало хто всерйоз, без постмодерністської іронії, осмислює той факт, що на синтезі християнства та демократії досі тримається світова цивілізація, а тому навіть теоретичні закиди проти їх діалогу та синтезу ставлять під загрозу єдність світу, точніше історично складені міжрелігійні та міжкультурні відносини. В українській науці доленосні для цивілізації взаємини християнства та демократії найбільш всебічно та ґрунтовно досліджувались групою Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка [1]. Змістовне дослідження закономірностей розвитку громадянського суспільства, здійснене А. Карасем [2], дозволяє визначити і роль християнства в соціальному житті, участь церков у побудові громадянського суспільства. Загальні тези названих теоретиків цивілізаційного процесу і демократії мають знайти і релігієзнавчі експлікації, зважаючи на особливу роль християнства та демократії для культурно-духовного та соціально-політичного дискурсів мислячої, проєвропейської спільноти України. Християнство як духовний вибір нації і демократія як форма самоорганізації суспільства передбачають, підтримують одне одного. Прикметно, що для прибічників демократії це не завжди очевидно, проте критики демократії неминуче зачіпають і західне християнство, для них це однопорядкові явища.

Те, що було сполучено протягом майже двох тисячоліть, навряд чи варто розривати сьогодні, проте доцільно передивитись природу та типологію їх зв’язків, виходячи із багатого історичного досвіду. Отже метою даних роздумів буде обґрунтування нерозривності-незлитності християнства та демократії в історичному та теоретичному аспектах.

Історичний досвід світової цивілізації доводить невипадковий характер демократії як ідеї та соціальної форми. Ця теза свідомо ставиться в опозицію думці С. Гантінгтона про унікальність Заходу з його антично-християнською демократією. Можна казати про унікальність умов виникнення демократії, своєрідність її певних форм, але не можна назвати унікальною традицію, що домінувала в ойкумені, а потім і в глокальному (glocal поєднує глобальний та локальний рівні) всесвіті дві тисячі років.

Християнство виникає в імперії, але ця імперія адаптувала багато демократичних традицій ранньої античності, зберігши ініціативу та соціальний потенціал громадян, право висловитись, можливість вірити або не вірити. Взагалі то, немає прямого та необхідного зв’язку між демократію та релігійною свободою. В історії людства часто саме імперії дивували релігійним плюралізмом – Вавілонська, Персидська, Македонська, Римська. Однак дуже швидко і непередбачувано часи свободи змінювались переслідуваннями іновірних, адже права ґрунтувались не на кодифікованому праві, а на милості і рівні особистої духовної культури імператора.

Завдячуючи давнім грекам прикладами демократії, що відбулась (в цьому і полягає унікальність західної демократії, що вона стала соціальною реальністю, зійшла з неба на землю), ми маємо сказати і про універсальність демократичних ідей, які вітали у повітрі, пробивались скрізь, але зникали, так і не народившись, не перетворившись на соціальну плоть та кров.

Насправді, демократія починалась з інтуїцій поетів, генія мислителів, екзальтації пророків - з колективної культурної пам’яті народу як такого, незалежно від історико-географічного ареалу його життя. Демократія є вродженою ідеєю, колективним архетипом золотого віку людства, його едемської простоти та свободи, коли людина жила з Богом в саду, не будувала міста, не засновувала царства, з їх складною соціальною структурою.

Демократія має безперервну лінію в історії, яка йде від античності до сьогодення. З моменту виникнення в умовах імперії християнство стало вираженням багатьох демократичних ідеалів та цінностей, звісно, надаючи їм власного наповнення. Навіть такі самодостатні держави як середньовічна Венеція живились християнськими ідеями плюралізму та демократії. За доби Ренесансу християнство читали крізь демократію, і навпаки. Ніщо не зникало нікуди і з пустоти не виникало, мали місце різні типи культурних, соціальних, релігійних, політичних синтезів. Ніхто не заперечував християнські витоки демократії, навіть «титани Відродження», як їх називали в радянській історіографії, лише додавали елементи античності і спробували дати власні інтерпретації антично-християнському синтезу.

Ренесансний розквіт культури – і духовної, і політичної – був перерваний Реформацією, яка поставила на порядок денний теолого-політичні проблеми. «Осінь Середньовіччя» реформатори пропонували перетворити на весну Нового часу, оновити історичний час, підтримати паростки нового – національних рухів і держав, капіталізму і його творців, реформованої церкви та її союзу з новою владою.

Реформація дала життя новим історичним силам – людям чистого капіталу і чистої влади, вільним від попередньої доби та її ідеології, але втримати контроль за ними не змогла. Реформатори, які закликали церкву до чистої віри - без політики та бізнесу, тим самим підтримували чисту політику та чистий бізнес – без віри обов’язкової, примусової. Але надії реформаторів на те, що демократія та капіталізм вільно та свідомо оберуть своєю основою реформоване християнство і будуватимуть нове суспільство на ньому, в історичному масштабі не справдились.

Громадський союз, або колективний договір чистої політики та чистої економіки з чистою вірою не відбувся. Більшість людей обирали віру або суспільні справи, не замислюючись над соціально-богословськими апоріями. Це можна було б назвати невдачею реформаторів, якщо не зрозуміти, що іншого і бути не могло – акцент на особистому виборі і свободі передбачав відмову так само як і прийняття. Розподіл суспільства на тих, хто обирав віру та демократію і тих, хто обирав віру чи демократію з тих пір визначатиме динаміку західного християнства. Цей вибір був вільним і свідомим і став серйозним випробуванням для демократії, що народжувалась з християнства і вже виходила з його опіки.

Наступним іспитом для християнської демократії стало саме це питання – чи дати волю новій, секуляризованій демократії; чи поступитись місцем новим силам; чи визнати остаточне розмежування віри та політики, яка перестала бути чистою і стала на місце релігії, стала політикою релігійною. Залишатись демократичним в християнському сенсі значило визнати названі зміни і навчитись жити у меншості, жити у світі плюралістичному.

Таким чином, монополія християнства на демократію зберігалась до Нового часу, коли формується простір суспільно-політичного, виникає суспільство як суб’єкт, індивідуалізм як соціальна доктрина, секуляризація як політична програма. Християнство, яке завжди мало усвідомлювати свою інакшість щодо панівного соціального ладу, опинилось на маргінесі суспільства і сповна відчуло забуте відчуження.

Соціально-філософська думка того часу вдало перекладала християнські духовні основи демократії на мову секуляризму, залишаючи від цілісного суспільного вчення лише етичні та прагматичні орієнтири. Після релігійних війн здавалося, що наступить «вічний мир», якщо політика буде керуватись принципом ефективності, якщо realpolitik витисне залишки релігійного фанатизму, а разом з ним і будь-якої релігійної аргументації.

Християнство, яке слугувало основою середньовічного суспільно-політичного ладу розглядалось як його пережиток. Пафос «відділення» церкви від держави та освіти панував в суспільстві і підтримував парад інших автономій різних сфер життя від церковного впливу - науки, культури, політики.

Зрештою, автономія всіх від всіх стала загрозою для існування самого суспільства. Наприкінці експерименту з секуляризації та автономізації людина залишається насамоті. Демократичне суспільство, побудоване на єднанні індивідуальних воль і спільного блага, по мірі автономізації породжує небачене донині відчуження. «Розумний егоїзм» закінчується атомізацією суспільства, розбалансуванням соціальної системи. Відсутність етичного консенсусу, відповідальності за іншого і всіх в сучасній філософії пов’язується з втратою Присутності, занепадом соціального метафізики, репрезентантом якої виступало християнство.

Соціальні філософи констатують, що західна демократія втомилась бути на самоті (А. Глюксман) і не може довго підтримувати існування за рахунок комунікації та конструювання з власного соціального матеріалу «того ж самого» (Ж. Бодрійяр). В той самий час в християнстві накоплений величезний смисловий потенціал для заповнення порожнечі старіючих соціальних форм.

Християнство переживало різні культурні та політичні системи і виробило навички виживання та адаптації в кожній з них. Класичне тринітарне богослов’я добросусідства закладає ідейну основу для реконструкції демократії. Сучасне католицьке соціальне вчення та протестантські теологічні підходи конкретизують концепт «єдності у різноманітті» згідно нових викликів і загроз демократії. Західне богослов’я в об’єднує критичне, але водночас лояльне ставлення до демократії. Усвідомлюючи кризовий стан та вичерпаність секуляризованої демократії, теологи працюють над вдосконаленням існуючих форм та формуванням оновленої парадигми. Більше того, теологія адаптувала для церкви саме демократичні способи організації спільного життя та взаємодії з суспільством.

Що цікавить християн у демократичному спадку? По-перше, досвід демократії як народовладдя, прямого управління, підзвітності влади простому люду, тісного та прямого зв’язку вищого рівня влади з нижчим рівнем мас. Подібні схеми реалізуються в певних типах церковної організації. По-друге, демократичний тип суспільного устрою, коли більшість домінує згідно з вибором всіх, але меншість почувається захищеною, активною, відповідальною, «своєю» в тому ж самому суспільстві, яке наче обрало «інших». Даний тип відносин більшості та меншості дозволяє християнським спільнотам почувати себе захищеними в полірелігійному суспільстві. По-третє, плюралістичний тип соціальної картини світу, в якій є місце різним і право бути рівним. Цей тип організації соціального простору вимагає толерантності та забезпечує соціальну онтологію релігійної свободи. По-четверте, фундаментальне право на внутрішній вибір, свобода совісті, непорушна духовна приватність. По-п’яте, елементарне право висловитись, бути почутим і сприйнятим з повагою в будь-якому разі; адже в демократії поважається не правильна точку зору, а само право мати позицію (будь-яку, але з урахуванням інших) і мужність її обстоювати. Насамкінець, можливість своє висловлювання втілити в життя, реальна можливість проекції власної думки в соціальну дію, коли демократія сповідується не словом або ділом, але словом і ділом. Вільний та легкий перехід слова в діло, і навпаки, є ознакою демократичного дискурсу і привертає увагу християн, для яких віра та добрі справи, істинне вчення та сумлінна праця є нерозривними.

Сполучення християнства та демократії може і має бути різноманітним і різновимірним. В назву статті винесене поняття про християнські виміри демократії, тобто про певну типологічну, історичну, культурну спорідненість християнської віри і демократичних соціальних форм. Як було показано, історична доля християнство та демократії донині є спільною, проте типи і форми відносин продовжують змінюватись.

Християнські виміри демократії у вигляді соціальної структури та соціальної дії завжди присутні в суспільному житті європейських країн, адже більшість населення залишається християнським і визначає політику відповідним чином. Водночас на тлі демографічної кризи конче актуальними стають виміри ідейні, концептуальні, програмні – чи зможе християнство постхристиянської доби знов взяти на себе відповідальність за секуляризовану демократію і оновити її.

Хочеться сказати і про зовсім прості на перший погляд сполучення християнства та демократії – про християнську демократію та демократичне християнство.

На сьогодні християнська демократія представляє собою політичний бренд, позбавлений власне християнської основи. Так, релігієзнавцям, а тим паче електорату Німеччини і навіть України, цікаво було б почути, що саме християнського мають політичні утворення типу ХДС, що християнського містить «християнська демократія».

Між тим християнська демократія може стати потужним ідейним рухом, якщо запропонує нове наповнення, актуальну перспективу для демократичних, або транзитних суспільств. Перспективи християнської демократії залежатимуть від перспектив демократичного християнства. Християнський вплив на демократичні процеси залежатиме від того, наскільки само християнство здатне бути демократичним, протистояти внутрішнім спокусам тоталітаризму та закритості, тенденціям стагнації, богословській та внутріцерковній кризі.

Концепт демократичного християнство актуалізує історичний досвід здорового індивідуалізму, вільного братства, спільноти, рівності всіх перед Богом, євангельської простоти, соціальної солідарності. Розчарування європейців у демократії прогресує на тлі церковної кризи, що дозволяє зробити припущення: якщо церква буде здатна на нову реформацію і повернення до апостольського образу, вона може стати цікавою для постхристиянського суспільства. У демократії немає внутрішнього ресурсу для оновлення, суспільство доби «пост» виснажене на власні, секуляристські концепти. Отже, нове життя для демократії пов’язане з трансформаціями християнства.



Література

1. Пахомов Ю.М. Пути и перепутья современной цивилизации / Пахомов Ю.М., Крымский С.Б., Павленко Ю.В.. — К.: Междунар. деловой центр, 1998. - 432 с.

2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях / Анатолій Карась. — К. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2003. — 520 с.

Дальше »