no
4/Вера/slider

Українські протестанти на тлі суспільних трансформацій: до і після Майдану

Комментариев нет

Майдан став не тільки суспільною, але й церковною подією-символом. Церква пройшла через Майдан і Майдан пройшов через Церкву. Ані суспільство, ані Церква не зможуть після того залишитись колишніми. Хоча статус фактичних змін можна назвати “вже тепер, але все ще ні”, очевидними стали зміни у способі ідентифікації, у відносинах зі світом, у ставленні до “інославних”. Я спробую показати вже наявні зміни на прикладі українських протестантів–якими вони були до Майдану і якими стали після.
Протестанти до Майдану були“протестантами в Україні” – відчуженими від суспільства, національних традицій, суспільних запитів, злободенних питань, політичної відповідальності.
По-перше, протестанти до Майдану були пострадянськими, тобто вже не радянськими, але ще не українськими.
По-друге, протестанти до Майдану були конфесійно закритими, були “річчю у собі”, невідомою і незрозумілою для інших, надто переймались власним екслюзивізмом і майже не цікавились іншими традиціями, а якщо і цікавились, то за суто апологетичними мотивами.
По-третє, у відносинах із суспільством протестанти залишались сектантськими, тобто жили у власному світі, на власній “малій землі”.
По-четверте, протестанти вважали себе “духовними”, ігнорували “людські” та “земні” питання, фокусувались на спасінні душі.
По-п’яте, протестанти були впевненно аполітичними, чи, як вони частіше про себе казали, “нейтральними”.
Протестанти після Майдану стали “українськими протестантами”, заговорили про український народ як “свій”, про історичні церкви як про “братські”, про українське суспільство як “наше”, про соціальну несправедливість як виклик християнській солідарності, про політику як “спільну справу”.
По-перше, протестанти після Майдану відчули себе українськими, їх стосунки з радянською минувшиною можна визначити не через “пост”, а через “контр” ставлення.
По-друге, несподівано для себе протестанти відкрили для себе практичний екуменізм, тобто християнську єдність в екстремальних умовах - на території конфлікту, а не богословського кабінету чи храму. Цю єдність не шукали свідомо, але знайшли як дар у проявленій солідарності з народом.
По-третє, протестанти відчули себе світлом та сіллю суспільства, відповідальною частиною українського народу.
По-четверте, християн-протестанти відновили цілісність власної картини світу і місійного покликання, холістичне розуміння спасіння як індивідуально-колективного, церковно-суспільного, духовно-соціального.
По-п’яте, протестанти знайшли себе політично ангажованими, навіть тоді, коли це ангажування відбувалось без їхньої згоди, volens nolens.
Ще раз варто підкреслити: не всі названі зміни стали фактичними, але тренди змін стали очевидними, стали іншими атмосфера, теми дискусій, спосіб саморозуміння.
Протестантські церкви Україні отримали серйозні уроки, подальше осмислення яких потребує акцентованого соціально-теологічного орієнтування. Ось основні орієнтири, яких варто дотримуватись, щоб не розгубити, не змарнувати отриманий досвід, зрозуміти Майдан як “особливий період у нашій історії, коли Бог пробуджує Церкву в Україні, очищає її і готує до більш відповідального служіння у світі” [1].
Орієнтири теологічні.Досі існує прірва між догматами і життям. Навіть тоді, коли протестанти задать питання “Що б зробив Ісус в подібній ситуації?”, вони завжди відповідають у догматичний спосіб. Проте теологія, зокрема теологія втілення, має сприйматись як орієнтир для суспільно-політичної участі, не тільки христологія, але й соціологія, політологія, культурологія мають спиратись на єдину модель взаємодії людського та Божественного; відповідно, для богословів стає украй важливим показати христологічні імплікації для соціальної практики.На жаль, для більшості протестантів втілення залишається абстрактною богословською ідеєю, Христос – тільки Богом і аж ніяк не людиною, а світ – знебоженим і безблагодатним. Про це ремствував у своїй доповіді на круглому столі “Богослов’я у присутності Майдану” (15 січня 2014 р.) пастор Микола Романюк, “Боюся, що ми, протестанти, від світу цього ізольовані більше, як Христос” [2]. Отже, перед протестантськими теологами постає нове завдання: розпізнати Божу присутність і Божий план у подіях суспільної історії, і таким чином виправдати її.
Орієнтири екуменічні.Солідарність у лихі часи - перша форма в розвитку екуменізма. Коли протестанти поставили на Майдані на початку грудня 2013 р. Молитовний намет, ніхто не думав, що він стане міжконфесійним не тільки за назвою, але й за численними фактами спільного служіння. Саме він став символом міжцерковної єдності і співпраці, так само як міжконфесійний молитовний марафон у Донецьку, який ініціював на початку березня 2014 р. пастор Сергій Косяк. Важко буде знов роз’єднати тих, хто знайшов єдність у смертельно небезпечному предстоянні за народ. Так само важко буде говорити про єдність із тими, хто зрадив народ і Христа.
Як свідчить протестантський активіст Майдану Анатолій Денисенко, “Духовність, народжена на Майдані, унікальна своїм екуменізмом. Вона не належить жодній церкві, конфесії, парафії. Я чув, як один віруючий говорив, що відтепер його конфесія – це не та релігійна група, чий храм від відвідує, а всі ті, хто стояв з ним пліч о пліч у молитвіна Майдані. Відтепер своїми для нього є і католики, і православні, котрі закривали його собою від снайперів”[3].
Виникає питання про те, як бути далі з екуменічним досвідом Майдану, чи залишиться він дивним епізодом, чи стане прецедентом для подальшого зближення церков.Скажу так: після Майдану настав час говорити вже не тільки про “єдину помісну православну церкву” як унійну структуру, але й про “єдину українську церкву” як спільноту незалежних церков, в тому числі протестантських.
Орієнтири лідерські.Нова духовна еліта, якої потребують церкви і суспільство, народжується у соціальних екстремумах. Майдан покликав до життя нових лідерів, став суворим їспитом лідерської якості. Очевидним є сильний запит на люстрацію і кадрове оновлення, отже традиційне ставлення до церковної ієрархії як до недоторканої еліти не узгоджується з новими вимогами суспільства. Насамперед це стосується одіозних особистостей, таких як Сандей Аделаджа та його вихованці (найвідомішим з них став лідер Антимайдану Олександр Зінченко), але також тих, хто відмовчувався і запевняв “владу від Бога” у повній лояльності.Залишається питання, чи відбудеться зміна лідерських поколінь і типів всередині існуючих церков, чи нові лідери створять власні структурі і рухи. Врешті це частина більшого питання про здатність церковних структур до змін, про необхідність реформації як внутрішнього оновлення і можливість реформації як утворення нового.
Орієнтири реформаційно-еклезіальні.Майдан треба сприймати як символ церковного оновлення, заклик до руху і вимогу змін – не тільки у суспільстві, але й у церкві, і в першу чергу у церкві. Можливо, стримане ставлення протестантських лідерів до Майдану суспільного пояснюється побоюванням «революції у церкві». Ще на початку Майдану (11 грудня 2013) таку можливість побачив протестантський публіцист Олег Турлак:“Евромайдан оголив відмінності в позиціях лідерів християнських конфесій і рядових послідовників євангельського вчення. Тоді як деномінаційні керівники дотримуються дипломатичної мови і принципу "невтручання" в політику, рядові християни йдуть на Майдан... Хотілося б, щоб одним з результатів Евромайдана стала поява в українському євангельському християнству цілої плеяди нових, реальних лідерів, які не побоялися вийти на Майдан і висловити свою громадянську і християнську позицію. Євангельській церкві на пострадянському просторі, включаючи Україну, необхідна духовна реформація, вироблення соціальних орієнтирів, які зробили б віру реальною і відчутною в світі. Якщо цього не відбудеться, боюся, що євангельський рух може пережити свій власний Майдан” [4].
Дискутуючипроприроду і наслідкиМайдану, неможнаневизнатитойочевиднийфакт, щоМайданрозділивісторіюукраїнськогопротестантизмуна “до” і “після”.Чиневпершепротестантиотрималиможливістьстатиучасникамипроцесунацієтворення, стативагомимичинникамиреформуванняміжцерковних, державно-конфесійних, громадсько-церковнихвідносин.Очевидно, щоневсіскористаютьсяцимшансом.Хтозберігає “нейтральність” -залишаєтьсяпозачасом, хронологічним і кайротичним.Хтообирає“антиймайданні” позиціїповноїлояльностівладі і позірногоневтручання –залишається у минулому.ХтоприймаєМайданяквиклик і якдар, якдосвідспільності і свободи, якшансзблизитися з людьми і оновитисвоєхристиянськепокликання, отримуємісце у майбутньому і шанспоборотисязате, щобцемайбутнєбулоукраїнським і християнським, а ще – європейським і євангельським.Останнєзавданнябезпротестантіввиконатиневдасться, тожвониможутьвважатисебезапрошенимидоспільноїсправи.


Посилання

1. Антонюк В. Баптисти візьмуть Україну під свою духовну опіку
http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/national_religious_question/55889/
2. Романюк М. Уроки Майдану для українських протестантів http://www.rmikola.com/pohlyad/uroky-majdanu-dlya-ukrajinskyh-protestantiv.html
3. Денисенко А. С намибылавера
http://studgazeta.com.ua/articles/s-nami-byla-vera
4. Турлак О. Лицо нашего христианства в зеркале Евромайдана http://www.christianmegapolis.com/2013/12/4898


author profile image
Abdelghafour

Lorem Ipsum is simply dummy text of the printing and typesetting industry. Lorem Ipsum has been the industry's standard dummy text ever since the 1500s, when an unknown printer took a galley of type and scrambled it to make a type specimen book.

Комментариев нет

Отправить комментарий

no