Протестантська теологія в сусідстві наук

На тлі триваючої релятивації пояснювальних схем та наукових методологій теологія отримала нагоду повернутися в співдружність наук у якості актуальної, але екзотичної дисципліни. Екзотичність обумовлена тим самим, чим і актуальність, - специфічними об’єктами досліджень, про які можна отримати часткову інформацію від інших наук, але які ніде більше не розглядаються як самостійні, цілісні і реальні. Наприклад, соціологія релігії багато уваги надає соціальним проявам віри, проте власне розуміння віри як причини і основи соціальної поведінки, - розглядати відмовляється. Психологи здатні розтлумачити динаміку внутрішніх процесів віруючої людини чи громади, але нічого не скажуть про реальність і природу рушійних духовних сил. Історики залюбки розпишуть еволюцію релігійних систем в соціально-політичному та культурному контексті, - і того самого часу мудро відмовляться від сутнісної та структурної характеристики досліджуваної релігії як самодостатнього об’єкту.
Різні науки є суміжними з теологією і висвітлюють порубіжні території, залишаючись по цей бік межі іманентно-трансцендентного. Науки існують на зовнішній поверхні багатовимірного життя, лише гіпостазуючи глибинні рівні.
Інтегруючим чинником наук постає антропоцентризм, людиномірний спосіб відносин з реальністю. Все інтенції наук впираються в людину як суб’єкта і, водночас, об’єкта пізнання. Теологія ж розглядає людину не як центр і тверду реальність, а як реальність відкриту, відносну і залежну, повна міра якої досягається лише у відносинах з Богом. Так у світ об'єктів вводиться духовне відношення як основна категорія, поза якою евклідова реальність перестає бути інтелігібельною і виявляється бутафорією або ілюзією.
Теоцентризм додає інакшості в антропоцентризм того ж самого. Нова актуальність теоцентризму збігається з філософським поворотом до символічної, соціальної і метафізичної постаті Іншого та «воскресінням суб’єкту».
В сучасній теології теоцентризм переосмислюється так само радикально, як і антропоцентризм. Йдеться про взаємовизначення понять і конвергенцію дискурсів, коли теологія набуває антропологічного характеру, в той самий час антропологія підіймається до теологічного рівня. Саме подібна конвергенція й уможливлює інтеграцію теології до корпусу наукових знань.
Теологія стає поруч з науками про людину і світ, але на цьому не зупиняється, закликаючи інші науки відкривати нові, духовні виміри, добудовує вищі поверхи знання. Так, згідно неодарвіністської науки, еволюція людини проходить через Homo habilis до Homo sapiens. Теологія запевняє еволюціоністів та інших прогресистів, що бути людиною - означає набагато більше, ніж бути вмілою істотою чи інтелектуальною машиною.
Інтегральна теологія не тільки доповнює, продовжує антропну науку, але й визнає за нею певну автономію та базовий статус. Не можна рухатись далі, будувати сходи в небо, не спираючись на емпіричну та раціоналістичну науку. Іншими словами, пропонується взяти за основу сучасну наукову парадигму, але далі коригувати її та добудовувати.
Найбільш відкритими до інтеграції теології та науки виявились протестантські мислителі. Якщо теологія історичних церков обстоює примат духовного знання над науковим, то протестанти намагаються запропонувати інклюзивні проекти. Якщо для історичних церков є проблемою узгодження історичного досвіду теології, «суми теології» з сучасною науковою картиною світу (причому акцент завжди ставиться на першому), то для протестантів, не обтяжених традиціями, «метанараціями», авторитетом патристики та соборів, теологія завжди виникає наново, переінтерпретовується в кожній зміненій ситуації. Тому й не виникає питання про власну, окрему теологічну традицію, бо теологію можна завжди вписати в сучасний контекст, вона не існує в готовому вигляді і не зберігається десь в паралельній реальності, вона виникає завжди і поруч в певному соціальному та науковому оточенні.
Можливо, саме така радикальна відкритість світу сучасності і позбавляє протестантів відповідальності й турботи про теологію як оформлену науку. Коли все спільне (наука, культура, соціально-політичне життя), справа лише в тому, щоб лише додати чи виправити, або заперечити та відкинути. В останньому варіанті можливо й інше ставлення до сучасності – радикальна закритість, коли все оголошується гріховним і ворожим. Тоді не залишається власної території, куди можна відступити, адже немає історії та традиції, або їх так мало, що можна стояти тільки на одній нозі.
В обох випадках зосередженість на сучасності вимагає специфічної теології, яка або приймає домінуючу парадигму за основу та коригує її на власну користь, або оголошує війну науковій картині світу. Так чи інакше, референтною виступає власне сучасна наукова парадигма, а інтегральна теологія виникає на її основі як продовження або критика.
Ці несприятливі обставини викликані також вимогами інстутиційної, «державної», «ваківської» науки – дозволяється називати себе теологом (містиком, пророком, апостолом тощо), головне мати диплом кандидата/доктора наук, шлях до якого вимагає пристосування до усталеної наукової парадигматики і спільноти її речників. Проходячи шляхом наукової атестації ті, хто мріяли стати теологами, стати ними не змогли, - стали істориками, філософами, релігієзнавцями (Ю. Решетніков, О. Спис, О. Панич, Л. Бородинська, М. Балакліцький). Шлях пострадянської науки до теології не веде.
Винятковими є дослідження Р. Соловія (теологія постмодерну), розпочаті вже після захисту дисертації, коли науковий статус дав можливість займатись необов’язковими темами, а врешті реалізувати власне покликання. Іншим винятком є С. Головін (його тема - теологічні засади наукової апологетики), який обрав західний докторський диплом і максимум творчої свободи поза «ваківськими» шаблонами.
Таким чином, протестантська теологія знаходиться на перехресті – обрати автономний шлях, творити без ваківських документів на власний ризик, або ж інтегруватися в загальний науковий простір і втратити при цьому багато оригінального, розчинившись в типових наукових дискурсах. Характерно, що протестантські семінарії обрали перший шлях, а Київський та Донецький християнські університети ризикнули пройти другим.
«Ненаукова», «вільна» теологія, творцями якої є пастори церков, проповідники, катехізатори, викладачі християнських шкіл також знаходиться не в кращому стані. Протестантські спільноти України маловідомі на теологічній мапі християнського світу. Для реформатів та лютеран можна знайти історичні та демографічні виправдання, посилаючись на малочисленність та маргінальність. Проте, для баптистів чи п’ятидесятників, для яких характерні великі союзи церков (найбільші в Європі!), відсутність розвинутої теології стала симптоматикою внутрішньої кризи. Теологія залишається в полоні церковного консерватизму та підпадає під адміністративний контроль з боку пасторів, більшість яких серйозної освіти не мають і бояться теології так, як бояться незнайомих і дивних речей. Підозріле та навіть вороже ставлення старшого покоління служителів церков пояснюється комплексом вини за відсутність компетенції і страхом втратити орієнтацію, вийти за звичне коло реалій. Найбільш чесні пастори визнають, що не читають богословські праці, щоб не втратити впевненість у власній традиції, можливо, власне віру в Бога, Який цій традиції має відповідати. Отже, рівень теологічних дискусій відповідає рівню церковної теологічної грамотності, охоронці якої досі орієнтуються на радянські зразки сектантської некнижності, невігластва, закритості від світу ліберального християнського заходу та секулярної культури.
Перспективи розвитку протестантської теології в Україні залежатимуть, перш за все, від активізації церковних інтелектуальних дискусій, на тлі яких сформуються яскраві, харизматичні мислителі. Чи зможуть вони інтегруватись у велику «світську», «секулярну» науку – питання другорядне. Для них, можливо, було б кращим залишатись осторонь і творити автентичний теологічний продукт, аніж стати частиною пострадянської науково-бюрократичної системи, яка сама вмирає і губить собою перспективні теологічні та наукові таланти. Проте для «великої» науки це було б трагедією: без теологів та теології українська (поки ще пострадянська) наука не зможе пройти шляхом європейської чи американської , і залишиться на узбіччі сучасних інтегративних процесів.
У суспільстві «без теології», де досі вихваляються тим, що «вбили Бога», можна бути вмілими та розумними, але ніяк не стати мудрими та духовними. Саме останнього не вистачає як українським науковцям, так і простим людям, шукаючим те, що матеріалістична наука дати не зможе, - вічної майбутності та надії (Приповісті 24:14).