Тема есхатології знов стає популярною як серед теологів, так і серед релігієзнавців. Чим темніше історичний горизонт, тим жвавіші дискусії про кінець та «після кінця» (саме так – про те, що «після кінця», точаться найбільш цікаві дискусії у сучасній теології). Якщо у 1912 році, у часи апогею ліберальної теології, Ернст Трьольч мав право сказати, що «есхатологічний офіс більшість часу не працює», то у 1957 році Бальтазар зауважив, що «есхатологічний офіс працює цілодобово» [1, p. 217].
Хоча «кінець» відбувається не за популярними сценаріями і час від часу його деміфологізують, але алармістські настрої не вщухають і вимагають комплексного соціально-психологічного і теолого-філософського аналізу, звернення до біблійних джерел, до витоків постсучасних уявлень про «кінець віку». Відтак постає питання про «герменевтику надії» як альтернативу «герменевтиці кінця».
Актуальність «соціальної есхатології» обумовлена як соціальним та ідейним ландшафтом постсучасного світу, який пережив не одну історичну катастрофу і навіть передчасно оголошений «кінець історії»; так і необходністю узгодити герменевтику подій з герменевтикою текстів, подивитись на світ соціальний крізь світ символічний, або навпаки – осмислити есхатологічне вчення через трансформації сьогодення. Якщо згідно християнської традиції, світ переживає хронічну кризу, характер і наслідки якої знаходять своє пояснення в есхатологічному баченні; то можна зробити і асиметрічний хід - розглянути есхатологічні варіації в дзеркалі сучасної цивілізаційноі кризи щоб знайти прояви надії всередині кризи.
Термін “есхатологія” використувався вже в тексті Systema locorum Theologicorum (Abraham Calov, 1677), а у XIX ст. cтав популярним завдяки Шляєрмахеру. Проте сучасний релігієзнавчий і теологічний дискурс про “кінець світу” вимагає нових концептів, в яких долається відчуження метафізичного та соціального, небесного і земного, потойбічного та історичного.
Останні теологічні бестселери трактують надію як ключове поняття для розуміння есхатології (див. [2] про християнський історичний наратив і реконструкцію есхатології у світлі надії; або [3] про надію у часи невизначеності). Не «кінець світу», а «нове творіння» виходить на перший план в есхатології. Про це говорить не тільки складний Ю. Мольтман, але й популярний нині Том Райт.
«Майбутнє як дар», «відкрите майбутнє», «нове творіння», «герменевтика надії», «викуплення світу» - осмислення цих концепців надає есхатології оптимістичного забарвлення і активує соціальний потенціал християнських конфесій заради переображення цього, прийдешнього світу; очікування «нового неба та нової землі» перестає бути пасивним.
Завдяки фундаментальним працям В. Паненберга та Ю. Мольтмана «майбутнє» повернулось у теологічний дискурс, але не як очікування історичного фіналу, а як горизонт надіі, історичне завдання християн і процесс наближення Царства Божого.
Майбутнє належить Богу і виходить із Нього, а Сам Він є дієва любов. Отже майбутнє набуває персоналістичного характеру. Відтак теологія долає лінійну картину минуле-сучасне-майбутнє і ставить Бога в центр історії, а останні речі робить першими (Last Things First? – Так називається вже цитована одна з цікавих есхатологічних розвідок Christoph Schwobel).
Есхатологія починає говорити не про кінець, а про початок, і фокусуватися не на історії, а на події смерті та воскресіння Христа. Христоцентрична есхатологія закликає не тільки до надії, але й до праксису, до трансформації сучасності. Theology of Hope та Hermeneutics of Hope стають провідними концептами [4], а майбутнє бачиться як дар, а не загроза.
Найбільш помітний тренд (пост)сучасності – відкриття есхатологіїчної надії в історії, але не такої надії, що можна віднайти у минулому. Надія не має власної генеалогії. Есхатологічна надія постсучасності йде назустріч з майбутнього, так що навіть стала історія прочитується інакше у світлі майбутнього.
Надія – це подія, що відбувається з людьми, споглядання чи переживання цієї події найбільш близьке до феноменології “дару” чи “благодаті”. Тим самим есхатологічні сценарії стають не більше ніж можливими. Увага теологів концентрується вже не на картинах майбутніх судів і кар, а на осмисленні символів та проявів надії в історії, надії як дії Бога.
Якщо всі сценарії є лише можливими, то головним стає не прогнозування розвитку подій, а впізнання в подіях благої Божої волі. “Кінець світу відміняється” не тому, що злого Бога немає, а тому що благий Бог є.
Саме тут – на перехресті відносин Бога і людини, есхатологія зустрічається з соціальною теологією і фундаментальною антропологією, і разом з ними ставить під питання саму людину, її самовизначення перед Богом і майбутнім. Так питання людини про майбутнє обертається питанням про себе, вірніше, питанням Бога про себе.
Література
1. Schwobel C. Last Thing First? The Century of Eschatology in Retrospect / Christoph Schwobel // The Future as God’s Gift. Explorations in Christian Eschatology. – Edingburgh: T&T Clark, 2000. – Pp. 217-241.
2. Keshgegian F.A. Time for Hope /Flora A. Keshgegian. – New York: Continuum, 2006. – 230 p.
3. Смит Д. На пути в Эммаус. Надежда во времена неопределенности / Дэвид Смит. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2012. – 152 с.
4. Searle J. / The Future of Millennial Studies and the Hermeneutics of Hope: A Theological Reflection / Joshua Searle // Beyond the End. The Future of Millennial Studies. – Sheffield: Sheffield Phoenix Press, 2012. - Pp. 131-148.
Комментариев нет
Отправить комментарий