Філософ Михайло Черенков про переміни, протестантів та «різнобарвну» Церкву України
Рік минув з часу страшних подій на Майдані. Вони скінчилися, та потягнули за собою інші, не менш моторошні події. Що це таке? Коли, в який момент був початок цьому: створення Партії регіонів, чи той момент, коли Кабінет міністрів України прийняв постанову про призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС, що викликало масові протести в Україні, які згодом отримали назву Євромайдан? Чи, може, початком важких часів стали дзвони Михайлівського собору, від яких стрепенувся Київ у ніч на 11 грудня? В кожного на це свій погляд. Нам пощастило поспілкуватися на цю тему зі знаним філософом, релігійним та громадським діячем, доктором філософським наук, професором Михайлом Черенковим.
– Вважаю, що історія Майдану як такого почалася дзвонами Михайлівського собору. Тому що тоді кияни і не тільки вони зібралися не довкола якогось політичного чи цивілізаційного вибору, а навколо більш загальноффундаментальних цінностей: людської особи, недоторканості життя, гідності людини та ін. На мій погляд, саме так можна говорити про 30 листопада.
«Іван Сидор. Під час Євромайдану і зараз: священик УПЦ Київського патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря.
В ніч на 11 грудня 2013 року Київ прокинувся від нічного набату, який доносився від Михайлівського собору. Це був не лише подзвін по безпечній і мирній Україні, яка після нічної спроби розігнати Майдан стала неможливою. Але й подзвін по режимові Януковича, і саме тієї ночі це стало зрозуміло. Бив у дзвони Михайлівського отець Іван Сидор, якого серед ночі розбудив телефонний дзвінок з невідомого номера. Тепер отець Іван допомагає збирати допомогу військовим на Схід і вірить, що люди почали більше вірити в Бога і з більшою довірою ставитись до церкви.
«Я чітко пам’ятаю ту ніч, коли до мене зателефонував невідомий абонент, і просив бити у дзвони. Потім ще один дзвінок… і ще один… і ще… На ранок понад сотня пропущених дзвінків та смс, на які не зміг відразу відповісти, бо цілу ніч і аж до ранку ми зі студентами Богословської академії били у дзвони. Це був чи не перший за останні вісім століть набат.
Спочатку, ми хотіли просто скликати якомога більше людей до Майдану: ніч була дуже холодна і там стояло дуже мало мітингувальників. Лише на ранок я зрозумів, що звук дзвонів не лише скликає людей, але й очищає їхні душі. Зрозумів, коли мені телефонували і писали ті, хто стояли тієї ночі на Майдані: вони розповідали, що коли почули дзвони, то страх відступив, з’явилась впевненість, що їм вдасться вистояти.
Не виключаю, що цей звук дійшов і до сердець "Беркутівців", адже вони теж живі люди.
Після Євромайдану багато людей повірили в Бога – мені про це писали навіть атеїсти, які дякували, що УПЦ КП повернула їм віру в Творця. Багато колишніх прихильників МП переходять до нас. Було навіть люди казали, "хоч я мусульманин, але я вас дуже люблю".
Мені 25 років… Ніби не багато. Але хто б міг подумати, що першу закривавлену голову, перші сльози болю, страху і навіть першу людську смерть (вбитих активістів, яких з Майдану приносили до монастиря) я побачу тут, у святому місці?!»
– В той момент, коли всі потребували лідера. А його не було. Можливо, це було й добре?
– Можливо й так. Тому що є ризик певного авторитаризму, але коли влада доволі слабка, то на такі періоди лідер якраз і потрібен. Можливо, варто було б створити якусь раду, яка б делегувала певній людині представляти інтереси народу. Врешті ми обрали президента – це той самий лідер – але сьогодні, на жаль, небезпека авторитарності повторюється. Та якби Порошенко став би лідером за умов Майдану, то гадаю, що ми усі від цього тільки виграли, тому що певні інститути за той час були б побудовані. А так вони тільки зараз починають діяти.
Я думаю, що ми згаяли час. Тому що лідер, який піднявся за умов Майддану, користується значно більшою довірою суспільства. Попри те, що Порошенко отримав легітимну підтримку народу, Майдан (як неформальний плебісцит) і легітимні вибори (формальна система виборів) не узгоджені між собою.
Під час Майдану люди просто боялися взяти на себе відповідальність і лідерство. Почасти ж це була проблема розділеного суспільства, адже на Майдані були представлені різні сили і поєднати це все було дуже важко.
Тому суспільство наше вимагало лідера, але в той же час і не було готовим до того, аби делегувати комусь конкретному повноваження. Суспільству потрібен був лідер для вирішення конфлікту, але люди не розуміли, що лідер – це певна консолідація суспільства навколо певної особи. Майдан хотів швидкого вирішення конфлікту через конкретну особу та її певний план дій, та водночас люди не готові були консолідуватися навколо певної особи.
– Виникали питання і стосовно cвого роду пасивності протестантських пасторів. Як гадаєте, чому так сталося і чому насправді такою була здебільшого поведінка протестантських пасторів?
– Протестантизм значною мірою довгий час був пацифістським. Зараз стереотипи пацифізму активно переосмислюються і я думаю, що Майдан допоміг нам позбутися таких стереотипів.
Водночас є проблема в суспільстві, тому що якщо воно визнає священиками представників історичих церков і відмовляє в цьому протестантам (так званим «сектантам»), то цілком очевидно, що однією з причин цього є відсутність зовнішніх атрибутів протестантських пасторів. Протестанти були готові допомагати і діяти, але вони не були впевнені в тому, чи довірятиме їм народ, чи піде за ними. Дуже багато протестантів, не тільки пасторів, але й звичайних вірян, були на Майдані і були готові молитися за людей, приймати сповідь, консультувати з різних питань, надати душеопікунську допомогу. Але, я й за собою це помічаю, людей зупиняло нерозуміння того, хто я такий? Люди не завжди впізнавали в мені священика.
Річ у тім, що в протестантизмі дуже багато нерелігійного. В нас немає певного одягу, який би допомагав нас ідентифікувати і виділяв із натовпу. Ми ці питання обговорювали з різними єпископами церков, і були такі думки, що враховуючи снайперську загрозу, нам, можливо, варто було б попросити в православних батюшок ряси, щоб нас впізнавали.
Питання нашої так би мовити уніформи для протестантських пасторів відкрите досі. Принаймні колоратки наші пастори вже використовують скрізь. Це перший і найпомітніший елемент пастора і мода на нього зараз тільки зростає. Проте парадокс залишається: народ вважає нас своїми, патріотами, але легальними так би мовити священиками все ж схильний визнавати в основному представників традиційних впізнаваних церков, які мають певні зовнішні ознаки. Це дуже важливо для народу. Ніхто не хотів потрапити до авантюристів, а їх на Майдані було достатньо.
– Ваше особисте захоплення і розчарування цього останнього року?
– Перше розчарування полягає в тому, що я переконався, що Церква готова страждати з народом, бути з народом у біді, як каже синодальний переклад «плачьте с плачущими». Але Церква не готова брати на себе відповідальність після важких часів, як розбудови країни. Як її захищати? На конструктив вона не здатна і не готова і не знає, що вона, власне, може дати людям.
Коли Церква може тільки плакати з людьми але не може їм сказати, що робити і в якому напрямку рухатися, то це, на мій погляд, певна непослідовність. І сьогодні, коли триває люстрація на різних рівнях, очищення владної вертикалі, ми маємо благословити людей іти за покликанням, будувати і захищати свою країну. Тобто брати відповідальність за відновлення нормального життя. Не тільки служити в екстремальних обставинах, але й повернути країну до нормального життя.
Друге моє розчарування, воно відчувається зараз багатьма в країні, полягає в тому, що революцію творять герої, а користуються досягненнями негідники. Ми бачимо, що надбання революції привласнюються недостойними людьми. І це є також і в церковній сфері: намагаються скористатися ситуацією люди, які нічого в неї не вклали.
Щодо плюсів, то це швидше я б назвав фактами, які повернули нас до нормального життя. Це взагалі більше, ніж плюси: на наших очах фактично народжується нація, пробудилась Церква. Ми повертаємося до нормального життя, тобто це стан, коли я відчуваю, що я – суб’єкт цього життя; я відчуваю, що від мене в суспільному житті щось залежить і я дію. Саме я, а не хтось мною маніпулює. Ми відчули, що ми діємо в історії, наш народ сказав своє слово і це слово було вирішальним. Зараз ми пишемо нову історію і звичайні люди відчули, що від них багато що залежить. Ось це повернення до життя, позбавлення маніпулятивних технологій і стало, на мій погляд, найбільшим успіхом нашого суспільства протягом останнього року.
– Сьогодні дедалі частіше чути думки про те, що створюється Українська національна Церква. Чи це добре? Куди воно може привести?
– Я думаю, що в тому сенсі, що національна Церква – це як cім’я незалежних церков, в якій, проте, визнають один одного як члена сім’ї, не порушують кордонів автономності і водночас ставлять перед собою одну спільну мету: служити народу України, молитися за нього, спрямовувати його в напрямку більш христиняського майбутнього. В цьому плані я думаю, що справді, народжується національна українська Церква.
Я дуже боюся, щоб цей проект не набув форми української помісної православної церкви, тому що це буде підміна поняття. Ми зараз говоримо про таку національну Церкву, яка б не була дискримінаційною. Яка б не виключала католиків, греко-католиків, протестантів.
Якщо нам вдасться побудувати такий екуменічний конструкт, то я думаю, що суспільство наше побачить у цьому модель переустрою суспільства. Тобто Церква покаже приклад того, як різні можуть бути разом. Наразі не можу сказати, що це популярна думка, але я думаю, що на Церкву тиснутиме суспільний попит. Суспільство, яке побачило на Майдані церкви разом, очікує, що так буде й далі. Ми рухаємося до християнської єдності, навіть у таких умовах, в умовах військового конфлікту
Розмовляла Зоряна Попович
Комментариев нет
Отправить комментарий