http://www.dukhovnist.in.ua
- Пане Михайле, розкажіть, що таке український протестантизм?
- Український протестантизм передовсім – це друга хвиля Реформації. Обличчя українського протестантизму сформувало вже порівняно нові рухи штундо-баптистів у ХІХ ст., баптистів і п’ятдесятників (християн віри євангельської) у ХХ ст. Є реформати, є лютерани, але не вони визначають образ українського протестантизму. Навіть у радянські часи казали про всіх протестантів – баптисти. Баптизм став ототожнюватися з протестантизмом як таким. Тому наш протестантизм, я б сказав, – народний. Дуже мало знаємо про своє європейське коріння, про зв’язок з європейською реформацією. І в певному сенсі він ще такий пострадянський, зберігає радянську культуру, зв’язки з недавнім минулим. Він ще перебуває у такому залежному стані.
- Чим відрізняється українські протестанти від єдиновірців з Європи та Росії?
- Є відмінності. Ми не пройшли свій модерн. Українські протестанти дуже консервативні, дуже традиційні. Для нас, що у богословському, що зі церковного і соціального аспектів певні етапи просто вирвані та викинуті. Ми їх не пройшли. Ми відстаємо від наших західних братів. Ми перестрибнули з радянської архаїки, де жили на маргінесі, у сучасний постмодернізм. І в цьому є проблема. Нам треба наздоганяти західних братів, і, все-таки, переглянути і переосмислити досвід ліберальної теології. Але водночас ми можемо сьогодні спокійно і об’єктивно дивитись на спокуси західної теології – вони були зачаровані, самозакохані. Зробили багато помилок. Тож сьогодні ми маємо це сприймати дуже свідомо.
- Торік кількість зареєстрованих протестантських громад становила 10613, а це 28,7 % від усіх релігійних організацій держави. Хоч у 90-х рр. ця цифра була втричі меншою. Причини зростання у новизні підходу до вірних чи у сучасній євангелізації?
- Я б не переоцінював цю статистику. Ми зазвичай оперуємо кількістю релігійних організацій. Якісної соціології дуже бракує. Тому хотілось би знати, власне, що означають ці цифри. Щоб відкрити нову організацію багато не потрібно. Це дуже просто зробити. Яка там динаміка зростання, яка там кількість людей? Скільки активності за цим – це велике питання. Я б сказав, що протестантизм характеризується не стільки кількісним складом своїх громад і організацій, а активною місійною діяльністю. Справді, окрім євангелізму, зверненням людей до покаяння, до приєднання до церкви, протестанти дуже активно займались заснуванням нових церков. Протестанти, які сповідують принцип автономії помісної Церкви, вважають, що всюди має бути помісна євангельська Церква. Де є люди, де є духовна потреба, запити і пошуки Бога – там треба засновувати нову церкву. Звідти випливає активна діяльність, спрямована не так на вже на існуючі громади, як на нові території, на нові церкви, нові місійні проекти. Тому протестанти свою зовнішню місійну діяльність ведуть дуже активно. І я б пов’язував зростання кількісне і видимі ознаки успіхів місії саме з такими особливостями. Тобто, не стільки розвиток тяглих традицій, а заснування нових церков, особливо там де ще їх немає.
- Але попри збільшення кількості релігійних організацій для широкого загалу протестанти в Україні були маловідомими, чужими, і багато хто вважав їх навіть сектантськими?
- Бути сектантом, чи коли тебе називають сектантом, зараз вже не є таким негативним маркером. Сектантство – це певний тип релігійної організації чи самоорганізації, означає певну закритість, і в цьому сенсі багато традиційних громад можна назвати сектантськими. До того ж протестанти були сектантами не тому, що вони вибрали для себетакий шлях, а тому що радянське суспільство зробило їх такими. Атеїстична політика держави витиснула протестантів на маргінеси суспільного життя, їм нічого не залишалось. Так, вже23 роки живемо в умовах релігійної свободи, але колишні зовнішні умови стали внутрішнім способом мислення, люди звикли до сектантських умов життя. Сьогодні протестанти переживають період активної соціалізації – повертаються у суспільство, не всі, але більшість повертається до нормального способу життя. Проте, образ сектантський, створений пропагандою та історією, дуже живучий, і я думаю, що потрібні роки і роки, щоб це змінити.
- З огляду на події Майдану, про українських протестантів заговорили як про першу рушійну силу, що стала підтримувати людей у важких умовах Революції гідності 2014 р. Що стало поштовхом їх виходу до людей?
- Протестанти розуміють свою місію дуже конкретно, не заглиблюючись у традицію. Для них активна зовнішня місія є пріоритетною. І тут так само, протестанти побачили, що є люди, які в небезпеці, які зараз потребують опіки і захисту, і вони побачили в цьому виклик для власної місії. Якщо традиційні церкви думають, що люди мають приходити до них (тобто вони окреслили свій сакральний простір і очікують, що саме тут має щось відбуватись), то протестанти шукають, де є скупчення людей, де є потреба, і вони знають, що Бог там буде діяти, а вони долучаться до Нього. І це форма їхньої місії. На Майдані протестанти побачили саме таке місійне поле. Вже потім вони думали про громадську відповідальність. Головне, вони відчули, якщо тут є люди, якщо тут ллється кров, якщо тут смерть, біль, страх, то треба бути тут. Але слід зазначити, що протестантизм є дуже різноманітним. Є такі одіозні фігури, як Сандей Аделаджа, й інші, які активно підтримували Антимайдан. Тому я можу говорити про тих протестантів, з яких ми розпочали нашу розмову, котрі представляють власне мейнстрім протестантів – баптисти, п’ятдесятники, місійні церкви, пресвітеріани. До речі, лютерани знову повертаються до суспільства з власного анклаву. Всі бачили пастора Ральфа Хаску, який зупиняв силовиків сама-на сам. Отже, протестантизм загалом відчув, що це час для якогось оновлення, переосмислення своєї місії та ролі у суспільстві.
- Які стосунки протестантів з традиційними церквами в Україні тепер, після Майдану?
- Ми були разом на Майдані, ми спільно пережили соціальні екстреми. Єдність уже була. Далі треба рухатись теоретичним шляхом, але переосмислення ще немає. Ніхто не знає, яка цьому ціна для нас. Треба осмислити цей прецедент, зробити певні висновки, передивитись свої кордони, розмежування, і рухатись далі разом. Я думаю, що здебільшого протестанти на це ще не готові. Водночас формується меншість, для якої це аксіоми. Тобто, для більшості – це дивний прецедент, який не наважуються осмислити, а для меншості – реальний екуменізм у часи суспільних потрясінь, само собою зрозумілий і зобов’язуючий до подальших дій. Богословське осмислення ще тільки починається. Тому що ми пережили таке неждане, негадане, неочікуване, що наші богословські схеми не витримують цього. Але працюватимемо над цим.
- Що для Вас є відповідальність? Як зробити наше суспільство та Церкви відповідальними?
– Для мене відповідальність – це здатність відповідати на заклик Бога. Це просто. Якщо Бог щось говорить, відповідальність означає, що ми це сприймаємо і приймаємо як певний план для нас, певну довіру, доручення від Бога до нас. Відповідальність Церков і християн як індивідуальностей сьогодні означає готовність і здатність бачити Божий план для країни, і місце в цьому плані. Навіть якщо нас лякає виклик, який постає перед нами, якщо нас лякає завтра, то ми знаємо, що саме для цього ми вибрані. Відповідальність означає прийняття Божої місії для нас і наслідування її. Відповідальність полягає в дуже конкретному виклику до християнської спільноти України: чи здатні українські Церкви запропонувати свій порядок денний, свій план для країни? Не просто реагувати на те, що відбувається в Україні, у світі, а пропонувати своє бачення та візію і відповідати за це.
Розмовляла Олеся Барчук
Комментариев нет
Отправить комментарий