Примирення – не тільки природня вимога
нашого людського єства, але й фундаментальний богословсько-місіологічний
концепт, не лише екзистенційний порив, але й цілісна місія Церкви. У своїх
роздумах я хочу пов’язати ці різні аспекти та виміри, показати, як богослов’я
та місія можуть втілюватися в соціальній позиції та практиці окремих християн і
Церкви в цілому, як християнське миротворче покликання може виражатися у наших
переживаннях і діях зсередини трагічних ситуацій, які неможливо вирішити.
Звіряючи свої міркування з фундаментальними богословськими принципами Нового
завіту, я також звертаюся до сучасного і близького по духу співрозмовника –
хорватського протестантського богослова Мирослава Вольфа[1],
намагаючись зіставити безумовні біблійні вимоги й можливості, доступні для нас
тут і зараз, осмислити примирення як, здавалося б, неможливу можливість,
перекласти біблійне богослов’я місії доступною для нас мовою почуттів, рішень і
вчинків.
Примирення як Missio Dei та місія
Церкви у світі
Місія Церкви багатовимірна і цілісна,
вона виражає різноманітність і повноту спасительних діянь Бога у світі,
співучасницею яких покликана бути Церква. Примирення – тільки одне з вагомих
слів, якими можна іменувати й описати місію Церкви. Водночас це особливе слово,
саме воно у згорнутому вигляді містить всю драму стосунків Бога з людиною і
людини з іншими людьми. Первинну доісторичну гармонію було порушено гріховним
свавіллям людини, а сама історія розгортається під знаком поділів та війни і
виходом із цієї історії може бути тільки примирення. До того ж примирення не
може відбуватися зсередини історії, воно приходить як жертва і дар згори. Ця
богословська схема задає темі примирення, місії Церкви і християнській
відповідальності істинний метаісторичний масштаб
Примирення – ключова інтерпретація
спасительної праці Бога у світі. Апостол Павло вказує на Христа як на
примирителя, йдучи за Яким, Церква проголошує примирення й оновлення: «Тому,
коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове. Усе ж
від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення.
Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши
в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював
через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не
знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому»
(ІІ Кор. 5:17-21, тут і далі переклад Івана Хоменка).
Цей уривок перенасичений темами і
смислами, але всі вони пов’язані та взаємно доповнюються – нове творіння,
примирення як результат Божої роботи, примирення як Слово Боже Церкви,
примирення як слово Церкви світові, примирення як усе ще дієва пропозиція Бога
людям, посланництво Церкви у світі, Христос як жертва за гріх, перетворення
грішників на праведників.
Досить умовно тут можна виокремити три
основні смислові виміри: вчинене Богом
(«нове створіння», «старе минуло», «настало нове», «Бог у Христі примирив собі
світ», «примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів», «він за нас
зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю»), доручене Церкві («дав нам службу примирення», «ми ж посли замість
Христа», «Бог напоумлював через нас», «благаємо замість Христа»), пропозиція світові («примиріться з
Богом»).
Апостол говорить про примирення у зв’язку
з приходом нової епохи, що ознаменована радикальними онтологічними,
антропологічними і космічними змінами. У старому, «древньому» світі примирення
було неможливим. Після Христа світ став іншим, а примирення – можливим.
Бог у Христі вчинив неможливе можливим.
Далі вступає у дію пропозиція Бога виконати цю можливість. Проголошення і
втілення цієї можливості – місія Церкви у світі.
У своїй миротворчій місії Церква
відтворює модель примирення, об’явлену в житті, служінні та смерті Христа.
Примирення з Богом – початок і шлях примирення людей між собою. Звершується
воно через жертву. Бог у Христі віддає Себе на смерть, смертю долає смерть,
усуває вину своїм невинним стражданням. Божа, як потенційна наша людська
ініціатива у примиренні, – карається, тому, розпочинаючи розмову про
примирення, потрібно готуватися до жертви, тобто піти на принципову асиметрію,
ризиковану відкритість, добровільну вразливість, споконвічну невигідність,
безумовне відречення від себе і настільки ж безумовне прийняття іншого.
Те, що здійснив Христос, стає для
християн прикладом[2],
який необхідно наслідувати і який, одночасно, недоступний у своїй висоті та
винятковості для відтворення, точного виконання, повної реалізації. Тут є місце
для святої невпевненості та відчайдушних спроб, і це подвійне відчуття добре
передають тексти Вольфа: «Можливо, мудрість хреста, яку я тут захищаю, також
належить до культури терпіння, адже вона відмовляється від утопічних надій? Але
коли помирає надія, що спочиває на контролі та розумі та сліпа до нестерпного і
невиліковного, тоді в самому вирі нестерпного і невиліковного народжується нова
надія, закорінена у самовідданій любові. Ця надія і є обітницею хреста, що
збулася і вічно збувається у воскресінні Розіп’ятого[3]».
Місія примирення – це місія Бога у
світі, і Церква лише долучається до неї, продовжує її. І в цьому сенсі
примирення залишається предметом і метою Missio Dei. Ми не бачимо всієї картини
і не відповідаємо за неї, ми бачимо лише частину відповідальності й можемо
взяти її на себе, а для початку – задати собі найпростіші запитання: як Бог
бачить світ, як ми можемо побачити світ очима Бога, чи погоджується він із
нашими поділами і протиставленнями, що Він зробив би для примирення нинішніх
ворогів, що ми можемо зараз зробити разом із Ним, що ми можемо зробити разом як
Церква.
Якщо ми розуміємо місію Церкви і свою
персональну відповідальність у контексті примирювальної Missio Dei, якщо
вписуємо себе в цю велику картину, то перед нами відкривається перспектива, яка
з погляду цього світу не дуже надихає, - ми не можемо й не повинні підкорювати
світ (навіть «для Христа»), ми можемо і повинні просити, благати людей
«примиритися з Богом».
Світ уже завойований (не нами), і тепер
потребує примирення. Насильство не характеризує природу Божої перемоги у світі
й характер справжнього християнського впливу. За словами Дітріха Бонхеффера,
«світ подоланий не руйнуванням, а примиренням. Не ідеали та програми, не
сумління, борг, відповідальність, чеснота, а лише досконала Божа любов здатна
зустріти дійсність та перемогти її[4]».
І ця любов діє зсередини світу, не пригнічуючи й не принижуючи, але
преображаючи його.
Якщо ми покликані не підкорювати, а
примирювати, то нам більше не потрібні хрестові походи[5]
(мілітаристичні чи євангелізаційні, політичні чи «духовні»), «святі війни» за
святу Русь, чистоту віри, «традиційні цінності». Відмінність місіологічних
підходів помітна тут уже на рівні риторики.
У рядового християнина є набагато
прозаїчніша і цілком доступна відповідальність – показати особистий приклад
покаяння, прощення, примирення, зцілення. У Церкви – схоже завдання: замість
наступальної християнізації світу виявити своє внутрішнє світло
(Мт. 5:16), бути спільнотою примирення і любові (Йо. 13:35), стати
альтернативною моделлю соціальних відносин.
Пов’язуючи біблійно-богословський і
соціально злободенний вимір теми, Мирослав Вольф ставить питання про перехід
між ними: «Що означає для Церкви втілювати й нести ближнім любов Христову, «бо
царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі»
(Рим. 14:17)? Як вона повинна виконати своє істинне покликання служити Богові
та благовістити ближнім? Яка природа стосунків між Церквою і суспільством, у
якому вона живе? Який зв’язок між участю в житті Церкви – повним ототожненням
себе з нею – і можливістю повною мірою вести християнський спосіб життя? Як
прихід у грішний світ триєдиного Бога повинен визначити наш спосіб життя у
світі, сповненому брехні, несправедливості та насильства?[6]»
Примирення як оновлення: «тепер усе нове»
Примирення можливе тільки в новому
світі, у світі зміненому. Звідси питання: яким чином уможливити ці зміни, які будуть
здатні здійснити можливість примирення.
Апостольські слова про прихід «нового»
суперечать ілюзорній реальності древнього світу, в якому царювала ворожнеча і
смерть. Набагато реальнішим є те, що вступає у свої права і незабаром
здійсниться у всій повноті, ніж те, що вже агонізує, примарне і позбавлене
місця у новому світі, що відкривається. Останні сторінки Одкровення переносять нас
у цю реальність, що з’являється: «І сказав той, хто сидить на престолі: «От,
нове творю все» (Одкр. 21:5).
Як виникає це нове? Воно схоже до
закваски, що все тісто заквашує (Мт. 13:33), чи до насінини, що проростає з
землі (Мк. 4:26-29). І має подобу Сина Людського, Який став одним із нас, але
відкупив і преобразив нашу природу. «У той час, коли ми намагаємося перерости
наше людське буття, вийти за межі людського, Бог стає людиною, і ми повинні
знати, що Бог хоче, щоб ми також були людьми, дійсно людьми. У той час, коли ми
вирізняємо благочестивих і безбожних, добрих і злих, благородних і ницих, Бог
без розбору любить дійсну людину. Для Нього нестерпними є наші прагнення
розподіляти світ і людей за власними мірками і нашу готовність взяти на себе
роль суддів. Він зводить до абсурду наші принципи і прагнення, коли Сам стає
дійсною людиною і другом грішників[7]»,
- такі роздуми Бонхеффера не тільки добре передають ставлення Бога до людей,
Його спосіб примирення зі світом і преображення світу, але також визначають
спосіб нашого саморозуміння і дії.
Ми не зможемо дійти до бажаного
примирення – шлях виявиться нескінченно довгим, - якщо будемо намагатися
досліджувати деталі конфлікту і розглядати різноманітні версії. Примирення – не
в завершенні розгляду, не в кінці тієї ж дороги. Примирення – у виході з
«древнього» конфліктного способу життя. Примирення – на початку нового шляху,
зовсім нового життя. До нього не потрапляють через перемоги і зусилля, воно
дароване тим, хто смиренно погоджується стати іншим, хто творить покаяння й
осягає нову природу.
Зцілення стосунків можливе через вихід
на новий рівень буття; нового рівня аргументації чи нового рівня сили завжди
буде недостатньо. Іншими словами, перш ніж примиритися, нам треба змінитися
самим.
У цьому сенсі примирення можна
зрозуміти як оновлення завіту й утвердження вірності всупереч невірності.
Густаво Гутьєррес, якого часто цитує Вольф, нагадує, що «в контексті завіту
гріх – це завжди невірність. У цій ситуації вірність іншому полягає не в тому,
щоб вилізти на п’єдестал і задовольнятися тим, щоб проголошувати невірність
іншого. Ні, вірність полягає насамперед у здатності запропонувати шлях, ідучи
по якому, інша людина може розпочати життя спочатку чи, краще сказати, дві
людини можуть оновити своє життя. Іншими словами, вірність – це дати можливість
нового завіту й обіцянки такого завіту. У повсякденному житті ми сказали б про
«другий шанс». Вірний партнер пробачає, тобто дає іншому можливість відновитися
й почати знову, тому що партнер, який пробачає, вірить в іншого[8]».
Завіт Бога з людьми передбачає
можливість оновлення. На чергове порушення завіту Бог відповідав не розривом, а
пропозицією оновлення, оскільки Його тривожила участь грішника, а не міра вини.
«Центральне місце у покаянні посідає преображення людини, а не правильний
розподіл вини[9]»,
- ці слова Мирослава Вольфа можуть послужити добрим переходом до третьої
частини моїх роздумів, які будуть присвячені Іншому.
Якщо я пережив оновлення і живу новим
життям – у зміненій реальності, в оновленому світі; якщо я погоджуюся з
апостольськими словами, що «старе минуло і тепер усе нове»; якщо я поклоняюся
Тому, Хто сидить на престолі, Хто творить усе нове, то я не можу виключити
можливість того, що інший (чи зовсім чужий, сторонній, ворожий)
також може змінитися. Заперечення чи прийняття такої можливості рано чи пізно
стане виключенням або прийняттям іншої людини. Виключення і прийняття – ключові
концепти для Мирослава Вольфа. А основною метафорою для опису прийняття є
обійми.
Обійми як привідкрита можливість
Обійми – ще не прийняття. Вони відкриті
або привідкриті. Вони чекають, запрошують. Вони створюють можливість, тримають
її відкритою. «Я відкриваю обійми, роблю крок назустріч Іншому, ворогу, й не
знаю, можливо, він неправильно зрозуміє мене, буде зневажати чи навіть
вдаватиметься до насильства або ж, навпаки, гідно оцінить мої дії, і я зможу
очікувати підтримки та взаємності. Я зможу стати спасителем або жертвою –
можливо, навіть одночасно. Обійми – втілення благодаті, а благодать – це завжди
ризик[10]»,
- так описує феноменологію обіймів мій хорватський співрозмовник.
Для ілюстрації Вольф згадує
євангельську історію про блудного сина, в якій батько вірно чекав, кожного дня
виходив назустріч, завжди був готовий прийняти. Його обійми були відкриті, і що
б не робив син, як би далеко він не зайшов, йому було куди й до кого
повернутися.
Це дуже важлива істина, яку важко
знайти де-небудь, окрім Євангелія: ми повинні створювати можливість повернення,
примирення, відбудови стосунків. Якщо наш ворог вирішить розкаятися, ми повинні
бути готові занурити його у свої відкриті обійми.
Самі по собі обійми – цілковито
незаслужена можливість, благодать, дар. Особливо для того, хто винен і потребує
прощення. «Що значить пробачити комусь?, – запитує шанований Вольфом Джон
Капуто, – Це означає щось далеке від економіки. Ми відчуваємо незмірний
надлишок прощення, коли пробачаємо саме тим, хто… не просить пробачення, не
кається і не збирається змінюватися. Ми так само точно і часто говоримо про
непрощенне – скажімо, про Голокост, американське рабство чи апартеїд, про
геноциди минулого століття. Але чи не стануть такі непрощенні речі предметом,
який саме підходить для справжнього прощення?[11]»
Тут Мирослав Вольф, який описує у своїх
книгах особистий досвід балканських воєн, виходить за рамки філософського
дискурсу і звертається до євангельських образів – люблячий вірний батько чекає
свого блудного сина, його обійми відкриті незважаючи на біль і втому. Обійми
йдуть попереду слів.
Такий метафоричний підхід відрізняється
від звичного сьогодні «постметафізичного», в якому примирення стає можливим
тільки як згода, рефлексивна за природою, чи комунікативна дія. «Дискурсивна
етика» не знає обіймів, вона наївно «очікує взаєморозуміння через здатність
узагальнювати інтереси в результаті інтерсуб’єктивно організованого відкритого
дискурсу[12]».
Але коли в одних закінчуються
аргументи, а інші не готові навіть слухати; коли «здатність узагальнювати
інтереси» послаблюється чи зникає[13];
коли замість «інтерсуб’єктивно організованого відкритого дискурсу» – війна,
залишаються тільки обійми люблячих і віруючих, тих, хто вміє прощати і хто
готовий прийняти, тому що «вміння прощати – це частина віри. Оновлення нового
завіту відкриває вірність Бога, тому що в основі нового завіту лежить прощення
помилок і забуття гріхів. Пробачаючи, Бог постійно збільшує нашу свободу і
довіряє нашому вмінню оновлюватися. В очах Бога дії людей не визначені заздалегідь;
ця впевненість змушує Бога висловитися проти глибоко закоріненої в єврейському
народі ідеї про покарання дітей за гріхи батьків» (Єзек. 18:1-3)[14].
Місія примирення у світлі П’ятидесятниці й останнього Бенкету
Через дві тисячі років своєї історії
християнство знову опиняється у первісній для себе ситуації – люди роз’єднані
між собою і всі разом вороже налаштовані до християнства. Подією, що утвердила
апостолів у їхній місії та силі цю місію виконувати, стала П’ятидесятниця. До
цього вони дивилися на своє завдання як на нездійсненне, саме тому їм було
сказано: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми
свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8).
Замість видимої та насильницької відбудови «царства Ізраїля», приходить
П’ятидесятниця[15].
Саме у світлі, вогні та силі
П’ятидесятниці виконання місії стало можливим. Мирослав Вольф називає
християнський шлях примирення найважчим з-поміж інших, але єдиним із можливих.
«Біблійне бачення світу відкрите для нас, але це завдання набагато складніше,
ніж було в Сізіфа. Звичайно, штовхати камінь миру на гору насильства… –
неймовірно важко. Однак це легше, ніж нести свій хрест, ступаючи вслід за
розіп’ятим Месією. Саме до цього закликав Ісус Христос християн. Впевнені у
Божій справедливості та підперезані Божою присутністю, вони повинні розірвати зачароване
коло насильства і помсти. Вони не почнуть заперечувати ймовірні трагічні
наслідки: полюбивши своїх ворогів, вони можуть у кінцевому результаті також
опинитися на хресті. Попри це дуже часто дорогоцінний акт відмови від помсти
стає насіниною, з якої проростає слабкий плід миру П’ятидесятниці – миру між
людьми, які належать до різних культур, але зібралися в одному місці, де вони
можуть розуміти мову одне одного і ділитися між собою власним майном»[16].
Ще сильніший образ примиреного світу
Вольф пропонує у своїй останній книзі «Кінець пам’яті. Як правильно пам’ятати у
світі насильства». Це – автобіографічна книга, в її основі – історія про
певного співробітника спецслужб Captain G., який допитував і мучив автора
далекого 1984 року в іще радянській Югославії[17].
Навіть коли тортури завершилися, мучитель не зник, він оселився всередині і
став постійним супутником.
Біль цього сусідства, страх і
нерозуміння, хвора пам'ять і непробачення стали особистою трагедією Мирослава
Вольфа. А тим, що звільняє і примирює, стали рішуче спантеличені, щирі
екзистенційні питання щодо простих і незручних біблійних істин: «Якщо Один
помер за всіх, чи не повинні ми сподіватися на спасіння всіх?.. Чи ми з Captain
G. примирилися тоді, на тому пагорбі за Єрусалимом? Чи примиримося в Новому
Єрусалимі, чи повинен я принаймні сподіватися на це? Бенкет – цей новозавітній
образ часто використовується для опису примиреного світу. Captain G. і я сидимо
разом за столом і бенкетуємо, дружньо сміючись. Ця думка мене лякає, але цей
сценарій не є неможливим. Чи можу я уявити світ – чи можу прагнути його, - в
якому я більше не вішатиму на Captain G. ярлик злочинця кожного разу, коли
бачитиму його?[18]»
Навряд чи ці питання передбачають
відповіді, але вони добре закладають нове бачення світу. Адже тільки тоді, коли
ми будемо бачити світ преображеним, примирення буде можливим. І це не питання
нашої уяви, це предмет нашої християнської віри.
Література
1.
Caputo J.D. What would Jesus deconstruct? – Grand Rapids,
2008.
2.
Volf M. The End of Memory. Remembering Rightly in a
Violent World. – Grand Rapids, 2006.
3.
Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013.
4.
Вольф М. По подобию Нашему.
Церковь как образТроицы. – Черкассы, 2012.
5.
Вольф М. Презрение и принятие. – Черкассы, 2014.
6.
Габермас Ю. Постметафізичне мислення. – К., 2011.
7.
Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога //
Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007.
[1] А також до авторів, на яких посилається сам Мирослав
Вольф і які природньо творять інтертекст на основі його міркувань – Дітріха
Бонхефера, Жака Деріда, Густаво Гутьєрреса, Джона Капуто.
[2] Як каже апостол Петро, «Власне, на це ви покликані, бо й
Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами»
(І Пт. 2:21)
[5] Варто зауважити, що у практиці протестантських місій «crusades» – це
євангелізаційні тури (найбільше вражають ті, які проводить Billy Graham
Evangelistic Association). Характерною також є назва однієї зі студентських
місій – Campus Crusade for Christ.
[8] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C.264.
[13] Вольф обращает внимание, что «Логика вряд ли может
существовать в хаосе боевых баталий, и тогда все будут правы, а значит не будет
прав никто, а значит миром будет править насилие – во имя богов, которых уже
невозможно отличить от бесов» (5, 367).
[14] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C. 266.
[15] Ісус рішуче закриває
питання учнів про царство: «Отож, зійшовшися, вони питали його: «Господи, чи
цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?» Він
відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй
владі. Та ви приймете силу» (Ді. 1:6-8).
[17] Підстав для підозр у шпіонажі на користь Заходу було
достатньо: західна освіта, дружина-американка, батько-пастор.
[18] Volf M. The End of
Memory. Remembering Rightly in a Violent World. – Grand Rapids, 2006. – P. 16.
Комментариев нет
Отправить комментарий