Примирення як неможлива можливість: перегукуючись із Мирославом Вольфом

Примирення – не тільки природня вимога нашого людського єства, але й фундаментальний богословсько-місіологічний концепт, не лише екзистенційний порив, але й цілісна місія Церкви. У своїх роздумах я хочу пов’язати ці різні аспекти та виміри, показати, як богослов’я та місія можуть втілюватися в соціальній позиції та практиці окремих християн і Церкви в цілому, як християнське миротворче покликання може виражатися у наших переживаннях і діях зсередини трагічних ситуацій, які неможливо вирішити. Звіряючи свої міркування з фундаментальними богословськими принципами Нового завіту, я також звертаюся до сучасного і близького по духу співрозмовника – хорватського протестантського богослова Мирослава Вольфа[1], намагаючись зіставити безумовні біблійні вимоги й можливості, доступні для нас тут і зараз, осмислити примирення як, здавалося б, неможливу можливість, перекласти біблійне богослов’я місії доступною для нас мовою почуттів, рішень і вчинків.

Примирення як Missio Dei  та місія Церкви у світі

Місія Церкви багатовимірна і цілісна, вона виражає різноманітність і повноту спасительних діянь Бога у світі, співучасницею яких покликана бути Церква. Примирення – тільки одне з вагомих слів, якими можна іменувати й описати місію Церкви. Водночас це особливе слово, саме воно у згорнутому вигляді містить всю драму стосунків Бога з людиною і людини з іншими людьми. Первинну доісторичну гармонію було порушено гріховним свавіллям людини, а сама історія розгортається під знаком поділів та війни і виходом із цієї історії може бути тільки примирення. До того ж примирення не може відбуватися зсередини історії, воно приходить як жертва і дар згори. Ця богословська схема задає темі примирення, місії Церкви і християнській відповідальності істинний метаісторичний масштаб

Примирення – ключова інтерпретація спасительної праці Бога у світі. Апостол Павло вказує на Христа як на примирителя, йдучи за Яким, Церква проголошує примирення й оновлення: «Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове. Усе ж від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення. Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому» (ІІ Кор. 5:17-21, тут і далі переклад Івана Хоменка).

Цей уривок перенасичений темами і смислами, але всі вони пов’язані та взаємно доповнюються – нове творіння, примирення як результат Божої роботи, примирення як Слово Боже Церкви, примирення як слово Церкви світові, примирення як усе ще дієва пропозиція Бога людям, посланництво Церкви у світі, Христос як жертва за гріх, перетворення грішників на праведників.

Досить умовно тут можна виокремити три основні смислові виміри: вчинене Богом («нове створіння», «старе минуло», «настало нове», «Бог у Христі примирив собі світ», «примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів», «він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю»), доручене Церкві («дав нам службу примирення», «ми ж посли замість Христа», «Бог напоумлював через нас», «благаємо замість Христа»), пропозиція світові («примиріться з Богом»).

Апостол говорить про примирення у зв’язку з приходом нової епохи, що ознаменована радикальними онтологічними, антропологічними і космічними змінами. У старому, «древньому» світі примирення було неможливим. Після Христа світ став іншим, а примирення – можливим.

Бог у Христі вчинив неможливе можливим. Далі вступає у дію пропозиція Бога виконати цю можливість. Проголошення і втілення цієї можливості – місія Церкви у світі.

У своїй миротворчій місії Церква відтворює модель примирення, об’явлену в житті, служінні та смерті Христа. Примирення з Богом – початок і шлях примирення людей між собою. Звершується воно через жертву. Бог у Христі віддає Себе на смерть, смертю долає смерть, усуває вину своїм невинним стражданням. Божа, як потенційна наша людська ініціатива у примиренні, – карається, тому, розпочинаючи розмову про примирення, потрібно готуватися до жертви, тобто піти на принципову асиметрію, ризиковану відкритість, добровільну вразливість, споконвічну невигідність, безумовне відречення від себе і настільки ж безумовне прийняття іншого.

Те, що здійснив Христос, стає для християн прикладом[2], який необхідно наслідувати і який, одночасно, недоступний у своїй висоті та винятковості для відтворення, точного виконання, повної реалізації. Тут є місце для святої невпевненості та відчайдушних спроб, і це подвійне відчуття добре передають тексти Вольфа: «Можливо, мудрість хреста, яку я тут захищаю, також належить до культури терпіння, адже вона відмовляється від утопічних надій? Але коли помирає надія, що спочиває на контролі та розумі та сліпа до нестерпного і невиліковного, тоді в самому вирі нестерпного і невиліковного народжується нова надія, закорінена у самовідданій любові. Ця надія і є обітницею хреста, що збулася і вічно збувається у воскресінні Розіп’ятого[3]».

Місія примирення – це місія Бога у світі, і Церква лише долучається до неї, продовжує її. І в цьому сенсі примирення залишається предметом і метою Missio Dei. Ми не бачимо всієї картини і не відповідаємо за неї, ми бачимо лише частину відповідальності й можемо взяти її на себе, а для початку – задати собі найпростіші запитання: як Бог бачить світ, як ми можемо побачити світ очима Бога, чи погоджується він із нашими поділами і протиставленнями, що Він зробив би для примирення нинішніх ворогів, що ми можемо зараз зробити разом із Ним, що ми можемо зробити разом як Церква.

Якщо ми розуміємо місію Церкви і свою персональну відповідальність у контексті примирювальної Missio Dei, якщо вписуємо себе в цю велику картину, то перед нами відкривається перспектива, яка з погляду цього світу не дуже надихає, - ми не можемо й не повинні підкорювати світ (навіть «для Христа»), ми можемо і повинні просити, благати людей «примиритися з Богом».

Світ уже завойований (не нами), і тепер потребує примирення. Насильство не характеризує природу Божої перемоги у світі й характер справжнього християнського впливу. За словами Дітріха Бонхеффера, «світ подоланий не руйнуванням, а примиренням. Не ідеали та програми, не сумління, борг, відповідальність, чеснота, а лише досконала Божа любов здатна зустріти дійсність та перемогти її[4]». І ця любов діє зсередини світу, не пригнічуючи й не принижуючи, але преображаючи його.

Якщо ми покликані не підкорювати, а примирювати, то нам більше не потрібні хрестові походи[5] (мілітаристичні чи євангелізаційні, політичні чи «духовні»), «святі війни» за святу Русь, чистоту віри, «традиційні цінності». Відмінність місіологічних підходів помітна тут уже на рівні риторики.

У рядового християнина є набагато прозаїчніша і цілком доступна відповідальність – показати особистий приклад покаяння, прощення, примирення, зцілення. У Церкви – схоже завдання: замість наступальної християнізації світу виявити своє внутрішнє світло (Мт. 5:16), бути спільнотою примирення і любові (Йо. 13:35), стати альтернативною моделлю соціальних відносин.

Пов’язуючи біблійно-богословський і соціально злободенний вимір теми, Мирослав Вольф ставить питання про перехід між ними: «Що означає для Церкви втілювати й нести ближнім любов Христову, «бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14:17)? Як вона повинна виконати своє істинне покликання служити Богові та благовістити ближнім? Яка природа стосунків між Церквою і суспільством, у якому вона живе? Який зв’язок між участю в житті Церкви – повним ототожненням себе з нею – і можливістю повною мірою вести християнський спосіб життя? Як прихід у грішний світ триєдиного Бога повинен визначити наш спосіб життя у світі, сповненому брехні, несправедливості та насильства?[6]»

Примирення як оновлення: «тепер усе нове»

Примирення можливе тільки в новому світі, у світі зміненому. Звідси питання: яким чином уможливити ці зміни, які будуть здатні здійснити можливість примирення.

Апостольські слова про прихід «нового» суперечать ілюзорній реальності древнього світу, в якому царювала ворожнеча і смерть. Набагато реальнішим є те, що вступає у свої права і незабаром здійсниться у всій повноті, ніж те, що вже агонізує, примарне і позбавлене місця у новому світі, що відкривається. Останні сторінки Одкровення переносять нас у цю реальність, що з’являється: «І сказав той, хто сидить на престолі: «От, нове творю все» (Одкр. 21:5).

Як виникає це нове? Воно схоже до закваски, що все тісто заквашує (Мт. 13:33), чи до насінини, що проростає з землі (Мк. 4:26-29). І має подобу Сина Людського, Який став одним із нас, але відкупив і преобразив нашу природу. «У той час, коли ми намагаємося перерости наше людське буття, вийти за межі людського, Бог стає людиною, і ми повинні знати, що Бог хоче, щоб ми також були людьми, дійсно людьми. У той час, коли ми вирізняємо благочестивих і безбожних, добрих і злих, благородних і ницих, Бог без розбору любить дійсну людину. Для Нього нестерпними є наші прагнення розподіляти світ і людей за власними мірками і нашу готовність взяти на себе роль суддів. Він зводить до абсурду наші принципи і прагнення, коли Сам стає дійсною людиною і другом грішників[7]», - такі роздуми Бонхеффера не тільки добре передають ставлення Бога до людей, Його спосіб примирення зі світом і преображення світу, але також визначають спосіб нашого саморозуміння і дії.

Ми не зможемо дійти до бажаного примирення – шлях виявиться нескінченно довгим, - якщо будемо намагатися досліджувати деталі конфлікту і розглядати різноманітні версії. Примирення – не в завершенні розгляду, не в кінці тієї ж дороги. Примирення – у виході з «древнього» конфліктного способу життя. Примирення – на початку нового шляху, зовсім нового життя. До нього не потрапляють через перемоги і зусилля, воно дароване тим, хто смиренно погоджується стати іншим, хто творить покаяння й осягає нову природу.

Зцілення стосунків можливе через вихід на новий рівень буття; нового рівня аргументації чи нового рівня сили завжди буде недостатньо. Іншими словами, перш ніж примиритися, нам треба змінитися самим.

У цьому сенсі примирення можна зрозуміти як оновлення завіту й утвердження вірності всупереч невірності. Густаво Гутьєррес, якого часто цитує Вольф, нагадує, що «в контексті завіту гріх – це завжди невірність. У цій ситуації вірність іншому полягає не в тому, щоб вилізти на п’єдестал і задовольнятися тим, щоб проголошувати невірність іншого. Ні, вірність полягає насамперед у здатності запропонувати шлях, ідучи по якому, інша людина може розпочати життя спочатку чи, краще сказати, дві людини можуть оновити своє життя. Іншими словами, вірність – це дати можливість нового завіту й обіцянки такого завіту. У повсякденному житті ми сказали б про «другий шанс». Вірний партнер пробачає, тобто дає іншому можливість відновитися й почати знову, тому що партнер, який пробачає, вірить в іншого[8]».

Завіт Бога з людьми передбачає можливість оновлення. На чергове порушення завіту Бог відповідав не розривом, а пропозицією оновлення, оскільки Його тривожила участь грішника, а не міра вини. «Центральне місце у покаянні посідає преображення людини, а не правильний розподіл вини[9]», - ці слова Мирослава Вольфа можуть послужити добрим переходом до третьої частини моїх роздумів, які будуть присвячені Іншому.

Якщо я пережив оновлення і живу новим життям – у зміненій реальності, в оновленому світі; якщо я погоджуюся з апостольськими словами, що «старе минуло і тепер усе нове»; якщо я поклоняюся Тому, Хто сидить на престолі, Хто творить усе нове, то я не можу виключити можливість того, що інший (чи зовсім чужий, сторонній, ворожий) також може змінитися. Заперечення чи прийняття такої можливості рано чи пізно стане виключенням або прийняттям іншої людини. Виключення і прийняття – ключові концепти для Мирослава Вольфа. А основною метафорою для опису прийняття є обійми.

Обійми як привідкрита можливість

Обійми – ще не прийняття. Вони відкриті або привідкриті. Вони чекають, запрошують. Вони створюють можливість, тримають її відкритою. «Я відкриваю обійми, роблю крок назустріч Іншому, ворогу, й не знаю, можливо, він неправильно зрозуміє мене, буде зневажати чи навіть вдаватиметься до насильства або ж, навпаки, гідно оцінить мої дії, і я зможу очікувати підтримки та взаємності. Я зможу стати спасителем або жертвою – можливо, навіть одночасно. Обійми – втілення благодаті, а благодать – це завжди ризик[10]», - так описує феноменологію обіймів мій хорватський співрозмовник.

Для ілюстрації Вольф згадує євангельську історію про блудного сина, в якій батько вірно чекав, кожного дня виходив назустріч, завжди був готовий прийняти. Його обійми були відкриті, і що б не робив син, як би далеко він не зайшов, йому було куди й до кого повернутися.

Це дуже важлива істина, яку важко знайти де-небудь, окрім Євангелія: ми повинні створювати можливість повернення, примирення, відбудови стосунків. Якщо наш ворог вирішить розкаятися, ми повинні бути готові занурити його у свої відкриті обійми.

Самі по собі обійми – цілковито незаслужена можливість, благодать, дар. Особливо для того, хто винен і потребує прощення. «Що значить пробачити комусь?, – запитує шанований Вольфом Джон Капуто, – Це означає щось далеке від економіки. Ми відчуваємо незмірний надлишок прощення, коли пробачаємо саме тим, хто… не просить пробачення, не кається і не збирається змінюватися. Ми так само точно і часто говоримо про непрощенне – скажімо, про Голокост, американське рабство чи апартеїд, про геноциди минулого століття. Але чи не стануть такі непрощенні речі предметом, який саме підходить для справжнього прощення?[11]» 

Тут Мирослав Вольф, який описує у своїх книгах особистий досвід балканських воєн, виходить за рамки філософського дискурсу і звертається до євангельських образів – люблячий вірний батько чекає свого блудного сина, його обійми відкриті незважаючи на біль і втому. Обійми йдуть попереду слів.

Такий метафоричний підхід відрізняється від звичного сьогодні «постметафізичного», в якому примирення стає можливим тільки як згода, рефлексивна за природою, чи комунікативна дія. «Дискурсивна етика» не знає обіймів, вона наївно «очікує взаєморозуміння через здатність узагальнювати інтереси в результаті інтерсуб’єктивно організованого відкритого дискурсу[12]».

Але коли в одних закінчуються аргументи, а інші не готові навіть слухати; коли «здатність узагальнювати інтереси» послаблюється чи зникає[13]; коли замість «інтерсуб’єктивно організованого відкритого дискурсу» – війна, залишаються тільки обійми люблячих і віруючих, тих, хто вміє прощати і хто готовий прийняти, тому що «вміння прощати – це частина віри. Оновлення нового завіту відкриває вірність Бога, тому що в основі нового завіту лежить прощення помилок і забуття гріхів. Пробачаючи, Бог постійно збільшує нашу свободу і довіряє нашому вмінню оновлюватися. В очах Бога дії людей не визначені заздалегідь; ця впевненість змушує Бога висловитися проти глибоко закоріненої в єврейському народі ідеї про покарання дітей за гріхи батьків» (Єзек. 18:1-3)[14].

Місія примирення у світлі П’ятидесятниці й останнього Бенкету

Через дві тисячі років своєї історії християнство знову опиняється у первісній для себе ситуації – люди роз’єднані між собою і всі разом вороже налаштовані до християнства. Подією, що утвердила апостолів у їхній місії та силі цю місію виконувати, стала П’ятидесятниця. До цього вони дивилися на своє завдання як на нездійсненне, саме тому їм було сказано: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8). Замість видимої та насильницької відбудови «царства Ізраїля», приходить П’ятидесятниця[15].

Саме у світлі, вогні та силі П’ятидесятниці виконання місії стало можливим. Мирослав Вольф називає християнський шлях примирення найважчим з-поміж інших, але єдиним із можливих. «Біблійне бачення світу відкрите для нас, але це завдання набагато складніше, ніж було в Сізіфа. Звичайно, штовхати камінь миру на гору насильства… – неймовірно важко. Однак це легше, ніж нести свій хрест, ступаючи вслід за розіп’ятим Месією. Саме до цього закликав Ісус Христос християн. Впевнені у Божій справедливості та підперезані Божою присутністю, вони повинні розірвати зачароване коло насильства і помсти. Вони не почнуть заперечувати ймовірні трагічні наслідки: полюбивши своїх ворогів, вони можуть у кінцевому результаті також опинитися на хресті. Попри це дуже часто дорогоцінний акт відмови від помсти стає насіниною, з якої проростає слабкий плід миру П’ятидесятниці – миру між людьми, які належать до різних культур, але зібралися в одному місці, де вони можуть розуміти мову одне одного і ділитися між собою власним майном»[16].

Ще сильніший образ примиреного світу Вольф пропонує у своїй останній книзі «Кінець пам’яті. Як правильно пам’ятати у світі насильства». Це – автобіографічна книга, в її основі – історія про певного співробітника спецслужб Captain G., який допитував і мучив автора далекого 1984 року в іще радянській Югославії[17]. Навіть коли тортури завершилися, мучитель не зник, він оселився всередині і став постійним супутником.

Біль цього сусідства, страх і нерозуміння, хвора пам'ять і непробачення стали особистою трагедією Мирослава Вольфа. А тим, що звільняє і примирює, стали рішуче спантеличені, щирі екзистенційні питання щодо простих і незручних біблійних істин: «Якщо Один помер за всіх, чи не повинні ми сподіватися на спасіння всіх?.. Чи ми з Captain G. примирилися тоді, на тому пагорбі за Єрусалимом? Чи примиримося в Новому Єрусалимі, чи повинен я принаймні сподіватися на це? Бенкет – цей новозавітній образ часто використовується для опису примиреного світу. Captain G. і я сидимо разом за столом і бенкетуємо, дружньо сміючись. Ця думка мене лякає, але цей сценарій не є неможливим. Чи можу я уявити світ – чи можу прагнути його, - в якому я більше не вішатиму на Captain G. ярлик злочинця кожного разу, коли бачитиму його?[18]»

Навряд чи ці питання передбачають відповіді, але вони добре закладають нове бачення світу. Адже тільки тоді, коли ми будемо бачити світ преображеним, примирення буде можливим. І це не питання нашої уяви, це предмет нашої християнської віри.

Література

1.     Caputo J.D. What would Jesus deconstruct? – Grand Rapids, 2008.

2.     Volf M. The End of Memory. Remembering Rightly in a Violent World. – Grand Rapids, 2006.

3.     Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013.

4.     Вольф М. По подобию Нашему. Церковь как образТроицы. – Черкассы, 2012.

5.     Вольф М. Презрение и принятие. – Черкассы, 2014.

6.     Габермас Ю. Постметафізичне мислення. – К., 2011.

7.     Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007.

---

[1] А також до авторів, на яких посилається сам Мирослав Вольф і які природньо творять інтертекст на основі його міркувань – Дітріха Бонхефера, Жака Деріда, Густаво Гутьєрреса, Джона Капуто.

[2] Як каже апостол Петро, «Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (І Пт. 2:21)

[3] Вольф М. Презрение и принятие. – Черкассы, 2014. – C. 21.

[4] Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013. – C. 59.

[5] Варто зауважити, що у практиці протестантських місій «crusades» – це євангелізаційні тури (найбільше вражають ті, які проводить Billy Graham Evangelistic Association). Характерною також є назва однієї зі студентських місій – Campus Crusade for Christ.

[6] Вольф М. По подобию Нашему. Церковь как образ Троицы. – Черкаси, 2012. – C. ХХ-ХХІ.

[7] Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013. – C. 61.

[8] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007. – C.264.

[9] Вольф М. Презрение и принятие. – Черкаси, 2014. – C. 131.

[10] Вольф М. Презрение и принятие. – Черкаси, 2014. – C. 167.

[11] Caputo J.D. What would Jesus deconstruct? – Grand Rapids, 2008.

[12] Габермас Ю. Постметафізичне мислення. – К., 2011. – C. 272.

[13] Вольф обращает внимание, что «Логика вряд ли может существовать в хаосе боевых баталий, и тогда все будут правы, а значит не будет прав никто, а значит миром будет править насилие – во имя богов, которых уже невозможно отличить от бесов» (5, 367).

[14] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007. – C. 266.

[15] Ісус рішуче закриває питання учнів про царство: «Отож, зійшовшися, вони питали його: «Господи, чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?» Він відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі. Та ви приймете силу» (Ді. 1:6-8).

[16] Вольф М. Презрение и принятие. – Черкаси, 2014. – C. 366.

[17] Підстав для підозр у шпіонажі на користь Заходу було достатньо: західна освіта, дружина-американка, батько-пастор.

[18] Volf M. The End of Memory. Remembering Rightly in a Violent World. – Grand Rapids, 2006. – P. 16.