no
4/Вера/slider

Реформація як духовне вікно

Комментариев нет

Журнал "Український тиждень" опублікував моє інтерв'ю Ганні Трегуб.
Сам журнал вийшов із промовистою обкладинкою, де Реформація поєдналася з темою безвізу, а Україна зображена готовою на все панянкою. Символічно.
Пропоную матеріали нашої розмови повністю, без купюр





Цьогоріч Європа і світ відзначає 500-ліття від початку Реформації. Що характеризує це явище у його релігійних, духовних, культурних виявах? Чому воно переломне для долі європейського суспільства?
Для долі європейської цивілізації Реформація була обовязковим пунктом. Не можна було побудувати західний світ таким, як ми його знаємо сьогодні, перестрибуючи через це явище. Для України, як на мене, Реформація – це духовне вікно до Європи. Долучитися до європейського шляху повз згадане явище нереально. Мова не суто про історичну, а архетипічну подію, яку важко оминути.
Усвідомлюю, що реформація будувала світ, або відкривала можливість для розвитку цього світу в усіх його протиріччях. Явище, про яке говоримо, не було однобоким, скажімо, виключно позитивним і добрим. Але в тих процесах, знову повторю, народився той європейський світ, який ми знаємо тепер. Якщо Україна бачить себе частиною західного світу, то для неї Реформація так само постає певною необхідністю, а не опцією.
Реформація почалася з питання про церкву, а далі вже переходить до питання про зміну суспільства, переустрій світу як такого. Для церкви це означає, що вона не обмежується своєю конкретною епохою, а може існувати в майбутньому. Вона може підлаштуватися, адаптуватися під це майбутнє, відвоювати у ньому місце собі. У момент пізнього Відродження ми бачимо Реформацію як відповідь на питання, чи є в новому світі місце для церкви? Церква для себе вирішувала, чи може вона адаптуватися до умов, які склалися, і зіграти на випередження, а не просто попросити собі місця у тому майбутньому, яке сформує хтось інший. Церква у момент, про який мова, сформувала свою візію майбутнього. Ренесансні, гуманістичні, дуже болючі для неї процеси, теми, техніки, ідеї вона адоптувала, вмістила в свою картину світу. Цю оновлену картину світу церква запропонувала і для кліру, і для миру. Реформація у дуже простому форматі відповідає на питання про долю церкви: чи має вона лишатися у середньовіччі на віки вічні, чи вона приречена розділити долю епохи, що минає чи може поборотися за своє місце в майбутнього, і навіть той образ майбутнього. Реформація запропонувала свій образ майбутнього. Католицька церква довго трималася за образ минулого, намагалася його законсервувати. Згодом вона пішла на поступки, почала адаптуватися до нових умов, але це не було радикальними змінами, як це було у випадку реформатів. Вони побудували і вибороли свою версію майбутнього, і світ досі рухається вперед за тим сценарієм, який запропонували реформатори XVI століття.
Християнство у моделі, початок якій поклав Лютер, не постало у вигляді однієї цілісної церкви, а радше у багатоманітні різних деномінацій, які принесли із собою ідейне різноманіття, своєрідну плюральність думок і інтерпретацій. Яким чином такий стан справ став можливим?
Плюралістичнисть походить принаймні з того джерела, що реформаційний рух виникає в різних місцях Європи. Якщо мова про Ульріха Цвінглі, то це Цюріх і Базель. Жан Кальвін експериментував в Женеві. Лютер – це Німеччина. Можна також згадати багатьох інших діячів, які жили до XVI століття, зокрема ранкову зірку Реформації Джона Вікліфа, Яна Гуса. Предтеч, сучасників і ідейних нащадків Лютера можна зарахувати до широкої когорти реформаторів, де важко виокримети першу особу, а всіх інших підпорядкувати їй. Всі вони виконували кожний своє не тільки релігійно-церковне, а й національно-культурне завдання. Але всі вони вкладаються в певну матрицю, яка стосувалася простої теми: як ми читаємо Біблію, і як ми мислимо своє християнство, якщо узгодити його з біблійними засадами. Що залишається від нас, як ми виглядаємо, якими ми маємо бути, як маємо змінитися, якщо читаємо Біблію серйозно? Якщо скоригуємо свій образ християнства відповідно до того, що ми зможемо вичитати в Священному писанні? Всі реформатори починали з цього питання. Вони були і служителями церкви, монахами, але також перекладачами Біблії, її проповідниками. В цьому спиралися на гуманістичні техніки, які дозволяли працювати з текстами в новий спосіб, а саме критичніше. Джерелознавча техніка того часу дозволяла звертатися до тексту із власними питаннями, а не тільки читати в канонічний спосіб, дозволений церквою. Звернення до Біблії як до авторитета не лише для мирян, а й для церкви обєднує усіх реформаторів, і дає кожному з них свій власний шанс показати, як Біблію треба читати в цьому конкретному, сучасному контексті Швейцарії, Німеччини, Англії чи Франції. Звернення до Біблії в актуальний спосіб формує щось спільне для протестантів, і уможливлює той плюралізм, який ми бачимо і в історичному, і в сучасному протестантизмі. Прочитання, інтерпретація, переінтерпретація Священного писання – контекстуальні, залежні від особи. Персональний спосіб, контекстуальний, культурний, політичний контексти – все це впливає.
Про прямий звязок і впливи доби Відродження на Реформацію мало хто говорить. Чому так відбувається?
Ця тема цікава тому, що з такої точки зору Реформація не є чимось радикальною новизною доби, що починається, а вписується в контекст наукових, культурних, релігійних пошуків пізнього середньовіччя. Таким чином ми бачимо, що реформація не виникає на порожньому місці, а є явищем підготовленим. В якомусь сенсі реформації XVI століття, про яку ведемо мову, згадуючи Мартіна Лютера із його 95 тезами, 1517 рік як початок масштабних загальноєвропейських процесів, є продовженням низки реформацій середніх віків, однією з багатьох. Тут звязок не тільки із церковними процесами, а й з культурними. Доба Відродження – це той культурний ландшафт, на якому стала можливою Реформація Лютера. І Кальвін, і Лютер та решта спиралися на потужну гуманістичну традицію. Навіть критикуючи і опонуючи чинному ладу, вони використовували гуманістичні техніки. Реформація часів Лютера була культурно обумовленою, що цікаво. Це вписує, споріднює і показує той факт, що церква в спробах змінитися знаходить себе в певному культурному контексті, може спиратися на нього, і за такого опертя підніматися над собою. В цьому контексті культура ренесансу не виглядає богоборчою, а є культурою різних, інколи конфліктних образів, зокрема образів християнства. Реформація обирає свій шлях між цих багатьох образів культури, спирається на те в ній, що, як видавалося реформаторам, збігається з біблійними текстами. Тут ми бачимо вибірковість, але ту саму культурну традицію.
Соціолог Макс Вебер писав про протестантську етику і дух капіталізму, привязуючи ці два поняття одне до другого. Але чи дійсно протестантизм у його різноманітті має підвалини для розвитку саме капіталізму як економічного порядку, а демократії – як порядку політичного?
Тут більше йдеться не про Лютера, а про Кальвіна, реформатську традицію значно більшою мірою, ніж лютеранську. Хоча Лютер так само освячує повсякденність, працю як таку. Цікаво подивитися, як це відбувалося в проповідях середньовічних містиків, на спадок яких спирався Лютер. У проповіді Майстера Екхарта про Марфу і Марію є виправдання першої. Він каже, що вона насправді зробила набагато більше, показавши Христові практичну любов. Ту, яка виявляє себе у піклуванні про іншого, яка не є просто слуханням чи спогляданням, вкляканням, а в дії для бога. Цікаво,як Лютер, спираючись на такі містичні прозріння, стверджує, що різна  праця є однаковою мірою святою. Не тільки священики, а й ремісники, навіть домашня господарка виконує певну священнодію для бога.
Макс Вебер спирається на іншу традицію, зокрема на кальвіністську. Питання про коріння новоєвропейського підприємництва, ініціативності, активізму, коли заохочують примноження, інновації, праця за покликанням, а успіх бачать як прояв божого благословення. Сам Вебер писав про свій образ протестантизму як про ідеальний тип. Ми бачимо протестантизм різним. Не тільки таким, який заохочує активне переображення світу і діяльність у цьому світі, а й радикального типу. Такого, що каже, що лютеранство, і кальвінізм – це спроби пристосуватися до світу, і не так його змінити, як знайти собі тепленьку місцину. Тому радикальні реформатори закликали до сектантської закритості, тобто зберігали свою громаду, церкву десь в стороні, на маргінезах. Вони не були помічені в мейнстрімі капіталістичного світу.
Разом із тим протестантизм уможливлює таку картину світу, в якій постійний розвиток благословляється богом. Середні віки – це життя перед обличчям смерті, на яку чекають і до якої готуються. Реформація і доба Нового часу – це схема прогресу. Бог благословляє працю людини і її активізм. І це більше, ніж добробут, науково-технічна революція, пізнання світу тощо. Таким чином Бог продовжує працювати в світі, і людина покликана співпрацювати разом із ним в тому, щоб продовжувати творіння. А воно є процесом, який триває, відповідно, людина своєю працею може бути співтворцем бога у всьому, що вона робить, у чому її місія. Тому мова не просто про заробляння грошей, а про формування світу, або його реформування.
Історія боротьби за права людини і громадянина у ХХ столітті неможлива без баптистського проповідника Мартіна Лютера Кінга, борця із сегрегацією у США, і англіканського єпископа Десмонда Туту, борця з апартеїдом в ПАР. Яким чином боротьба за політичні і громадянські права вкладається у загальну канву Реформації як процесу, що триває до нашого часу?
Протестантизм дійсно стосується не власного інтересу. Тому Вебер тут багато чого не розумів. Йому видавалося, що все обмежується власним добробутом людини, і вона працює на себе. Але людська діяльність є частиною чогось більшого, тобто того, що бог робить у світі. Навіть капіталізм як форма виробництва чи демократія як форма суспільної організації є підпорядковані більшому, тобто місії божій в світі. Людина не просто заробляє, аби витрачати, а вона зберігає дещо, щоб далі інвестувати не лише у свій бізнес, а й у «бізнес божий», тобто в добрі справи, діла місійні, благодійництво, освіту, громадські справи. Це інвестиції не до власної кишені, а в культуру, структуру того, на чому тримається світ. Ми бачимо, як від самих початків протестантизм фокусувався не на індивідуальному збагаченні, а на перетворенні суспільства.
Дійсно, є певний парадокс. Ми бачимо Мартіна Лютера у XVI столітті, і Мартіна Лютера Кінга у ХХ столітті. Це дійсно два великих реформатори, і порівнювати їх варто. Перший з них фокусувався на богословському виправленні церковного вчення і практики. Другий із названих у ХХ столітті спирався на серйозну богословську традицію, де багато речей переосмислили, і ще багато чого написали. Протестантизм долучився до створення нових теологічних систем в рамках ортодоксального християнського теологічного мейнстріму. Також було створено багато контекстуальних версій, на приклад, теології негритюду, фемінізму, революції, смерті бога тощо. Мартін Лютер Кінг побачив, що треба займатися трошки іншим. Справа не у виправленні богословських помилок, а в оновленні нашого карітативного руху, почуття суспільної справедливості. Він переходить від теоретичної праці до прямої дії. Протестантизм опікується одразу двома речами: виправленням віровчення церкви (як вона себе бачить, як вона має вірити згідно біблійних принципів) і як церковна практика у своєму впливі на суспільство, у своїй відповідальності за нього, у своїй місії мають змінитися у практичному плані. Мартін Лютер Кінг фокусується на тому, що ж протестантське розвинуте, серйозне, багате богослівя значить для простої практичної поведінки, особливо у громадському вимірі.
Як на мене, Мартін Лютер Кінг є актуальною постаттю і для українців сьогодні, бо показав, як церква може бути в авангарді боротьби за майбутнє. Він не просто мріяв, а вірував, поклав своє життя за переконання. Сьогодні нам бракує саме такого типу реформатора, який не просто мріє, а на власному життєвому прикладі показує звязок між, умовно кажучи, правильним богослівям і громадською відповідальністю.
Мартін Лютер Кінг і Десмонд Туту були частиною церкви, інституції, яка підтримувала політичні інституції, була зацікавлена у статусі кво. Але як особистості вони були лояльними не тільки церкві, а й звичайним людям, своєму народові. Це типовий приклад, як церква має зберігати готовність до радикальних змін іноді за свій власний рахунок. Фактично це була форма критики церкви. Мартін Лютер Кінг багато критикував своїх братів-одновірців, тому що для них сегрегація виглядала нормальним, навіть біблійно обґрунтованим станом речей. Іноді за рахунок церковних інтересів протестантські реформатори ставали на бік звичайних людей. Чому? Тому що вони бачили більше, ніж церкву, знали, що бог діє і поза церковними стінами. Тому більш вони думали про справедливість перед богом. Цікаво, що певною мірою протестантизм показує відносність церкви як цінності для християнства. Іноді бути з людьми важливіше. Послужити їм, а через них богові важливіше, ніж служити суто своїй церковній організації. Цікаво, що багато хто з тих, хто не був революціонером за покликанням, допомагали Мартіну Лютеру Кінгу, відчувши в ньому щось. На приклад, це Біллі Грем, який на той момент був проповідником вулиць, хіпі, груп ризику, а став проповідником американських президентів. Він активно долучився до того, аби звільнити Мартіна Лютера Кінга з вязниці, особисто за нього поручився, підключив до цього процесу церковну дипломатію. Цікаво, що протестанти в своїй різноманітності побачили у Мартіні Лютерові Кінгу революціонера, і зрозуміли, що хоча вони самі не можуть бути такими, проте мають підтримати і допомагати йому.
Так само сталося і в англіканській церкві, яка має свою історію. А ця історія працювала не на користь архієпископа Десмонда Туту. Але церква побачила в його діяльності і позиції знак часу, те, що церква має змінитися. Мова про людей, які підштовхнули церкву до того, аби бути в авангарді суспільних змін іноді за рахунок своїх церковних інтересів.
Власне, звідси походить той потенціал протестантизму до перегляду як своїх панівних, так і суспільних практик? Як це було з питанням работоргівлі у Британській імперії тощо?
Протестантизм формувався в контекстах, які певного часу виявлялися релевантними щодо сучасності, потім вони ставали компроментуючими. Він змінював їх, реформував. Бачимо, як колонізатори, а серед них і місіонери, торгівці і військові об’єднували світ під владою певних імперій. На початку ХІХ століття той самий Вільям Вілберфорс став реформатором не тільки церковного типу, а й особа, яка доклалася до скасування работоргівлі у Британській імперії. У парламенті він створив фракцію, яка працювала на це. Протестанти переглядали свої стереотипи, змінювались. Був час, коли вони виправдовували рабство, але з часом вони критикують і цю практику, і своє минуле. В цьому протестантизм показує, що треба рухатися далі своєї історії, потрібно її щоразу переглядати, треба бути вільним від свого контексту.
Сьогодні ми бачимо нові виклики: кризу із біженцями до Європи, яка також потребує перегляду стереотипів щодо того, що значить християнські країни, що таке світ нехристиянської більшості. Я бачу, що протестантське християнство здатне адаптуватися до цих змін. Воно рухається разом зі світом, рухає світ. Здатність переглядати свою історію, підкреслювати, що форми християнства не тотожні християнству як такому, а є лише шляхом до нього. У будь-якому випадку, воно відмовляється від свого контексту, перевизначає його і рухається далі. Мова про силу, яка не лише формувала колоніальний світ, а й силу, яка спричинила процеси деколонізації.
Протестанти, як випливає з усього вище сказаного, лишаються вельми чутливими до соціальних, економічних та інших процесів, які відбуваються у їхніх суспільствах. Чи є у них рецепт, як можна прагматично відреагувати на таке явище, як постправда?
Якщо мова про постправду, то ми сьогодні дійсно опинилися в світі, де не шукають правди. Чи то з причини того, що її немає, чи то через байдужість до неї, навіть якщо вона є, і є доступною тут і зараз. Вона не цікавить, бо обирають комфорт або комфортне незнання. Протестантизм у цьому плані багатоликий, бо спричинивсяі до релятивізації канонічних визначень того, що є церква, в яких відносинах вона має бути з державою, що таке особистість, які її права тощо. Не можна сказати, що ця релятивність мала лише негативний ефект, а й давала своєрідне звільнення. Він був частиною ширшого емансипаційного руху. Гегель казав, що смисл реформації дуже простий: людина визначає себе в свободі. Добре, коли людина знає, на що їй орієнтуватися, і тоді визначає себе в свободі, спираючись на щось гідне. А якщо всі орієнтири втрачено, рівень самосвідомості не є достатнім, немає зрілості для того, аби зробити наведене вище самовизначення? Релятивізація, про яку мова, з одного боку приводить до звільнення особистості для творчості, реформації своєї віри і особи. З іншого боку цим скористалися ті, хто знав, як на цьому можна заробити, маніпулювати, пригнічувати особистостей і цілі країни, нації, граючись постправдою.
Протестантизм тримається того курсу, що немає жодних людських абсолютів, а тільки абсолюти божественні. При цьому дотримується того, про що Лютер сказав: «На цьому стою, і не можу інакше). І тут ми приходимо до наріжного каменю того, чим є протестантизм як конфесійний рух. Своєрідний лютерівський пафос, що є щось дуже надійне, на що можна опертися, тобто божа правда. І це протестантизму притаманно не менше, ніж релятивізм людських абсолютів.
Не секрет, що Революція гідності торкнулася також порядку денного життя різних релігійних громад України. Якими є вітчизняні протестанти постмайданного часу?
Протестантизм в Україні після Майдану в якомусь сенсі показав суспільству і з’ясував для себе, що можна бути європейською країною, але поряд із цим треба бути християнською країною. Поєднання елементів українськості, європейськості та християнськості можливе якраз за рахунок включення протестантизму у процеси в націй державі. Протестантизм дає можливість зробити християнство не лише храмовою практикою, а силою соціальних трансформацій. Знову процитую Гегеля, який сказав, що революція без реформації може лишень зруйнувати старі інститути, але не відкриває дорогу в майбутнє. Ідея Реформації в цьому контексті постає як ідея модернізації країни в цілому, активації широкого громадського руху на євангельських принципах. Під час Революції гідності протестанти не кричали про єдину канонічну, помісну церкву, бо у них такої моделі немає, були громадським суспільством в церкві. Мова про громадську церковність, низовий рух, який показував, що немає церковних інтересів, а вони тут, аби бути разом з людьми. Вони знаходили і стверджували себе як частину українського громадянського суспільства. Протестанти в Україні не є частиною титульного, інституційного, церковного, а церковно-громадяського руху. Саме там вони з ідеєю реформації є на часі для України, дають на що спертися у її спробах реформ, які мають вкладатися в ширші рамки, зокрема і реформації. Звичайно, що протестанти також мають розібратися самі з собою, бо ставляться до Європи неоднозначно. Цінність Європи для них у тому, що вона християнська. Але християнська по-європейськи, коли у ній є місце плюралізму.

Єдиний рецепт протестантів для постмайданних змін країни - Євангеліє. Читати Євангеліє і жити згідно Євангелія, звіряти з ним всі політичні рішення, пакети реформ. Зміни в суспільстві почнуться з Церкви. Лише Церква, змінена Євангелієм, його новими прочитаннями, зможе змінити суспільство. Це простий і дуже практичний протестантський підхід
author profile image
Abdelghafour

Lorem Ipsum is simply dummy text of the printing and typesetting industry. Lorem Ipsum has been the industry's standard dummy text ever since the 1500s, when an unknown printer took a galley of type and scrambled it to make a type specimen book.

Комментариев нет

Отправить комментарий

no