Неповага – смертний гріх

slovoproslovo.info

«І прийшов Він до Своєї батьківщини, і навчав їх у їхній синагозі, так що стали вони дивуватися й питати: «Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні? Чи ж Він не син теслі? Чи ж мати Його не Марією зветься, а брати Його – Яків, і Йосип, і Симон та Юда? І чи ж сестри Його не всі з нами? Звідки ж Йому все оте?» І вони спокушалися Ним. А Ісус їм сказав: «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй та в домі своїм!» І Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру» (Матв.13:54-58).

Ісус відвідує рідні землі. Говорить слова мудрості і сили. Але Його проповідь пробуджує в людей не захоплення і повагу, а заздрість і зневагу: «Він один з нас. Йому не личить говорити премудрості і претендувати на щось. Вискочка. Хоче виділитися. Вся Його сім'я – батько, мати, брати, сестри – нормальні, люди як люди. Він один не в собі. Син теслі не повинен бути великим розумником».

Прийшов би Ісус з багатством і владою – поважали б. А так – відкинули. І своєю неповагою позбавили себе чудес, залишились без віри і Бога, в сірості і буденності.

Неповага – один із гріхів, який можна прирівняти до смертних гріхів українців. Здавалося б, повага чи неповага – особиста справа кожного, яка не проявляється відкрито. Але це далеко не так. Неповага пов'язана з невірством в Бога і в образ Божий в іншій людині. Зневажаючи людину, ми не поважаємо образ Божий в ній, а відтак і самого Бога.

Неповага підтримує і виправдовує всі інші гріхи українців. Важко дати хабаря людині, з якою поріднився. Навпаки, легко дати тому, кого вважаєш безнадійним корупціонером. Якщо закон поважаєш, буде важко його порушити. Якщо поважаєш ближнього, навряд чи поступатимеш безвідповідально.
Неповага – непомітний, побутовий, звичайний гріх, який руйнує життя українців. В нас поважають силу, гроші, владу. Але не людину, особистість, думку, вчинок. «Зустрічаючи людину, оцінюють її за одягом», «бояться, значить поважають» – ці думки, які так часто чуємо, не характеризують наше суспільство як духовне.

В нас знайомляться без зайвих протоколів, тикаючи в груди «Ти хто такий?» В нас навіть близькі друзі після випивки кричать один одному: «Ти мене поважаєш?» І чим голосніше кричать, тим менше за цим самоповаги і поваги до інших.

Взаємна неповага приводить до того, що кожен хоче відігратися неповагою до іншого за неповагу до себе. Коли люди запізнюються, то потішають себе: «Почекають, нікуди не дінуться». Бо самі чекали, тому і інших чекати змушують. Накричати на підлеглого навіть приємно, бо до того начальник накричав на тебе. Міліціонер принижує людей, бо знає: в їхніх очах він «мєнт». Замкнуте коло неповаги, приниження, відчуження...

Але найстрашніше інше. Неповага породжує невірство. Невірство в людяність, гідність і порядність один одного. Недовіра словам, обіцянкам, рукостисканням. Я тебе не поважаю, як наслідок – тобі не вірю, в тебе не вірю, не вірю в тебе як достойну, людяну, добру людину. Так українці перетворюються в націю тих, хто не довіряє. За оцінками експертів Світового банку, 75% українців не довіряють нікому. Стосунків немає, суспільство розпадається.

Неповага-недовіра-невірство – цей страшний зв'язок допомагає зрозуміти, чому не можна вважати «неповагу» дрібним грішком. Без віри в те, що кожна людина – Божий образ і тому гідна поваги, розпадається не лише суспільство, розпадається сама людина, гниє її душа, її нудить від самої себе.
Ми не поважаємо інших, бо не поважаємо себе, не поважаємо людину (його чи мене, будь-кого) як створену Богом за Його образом і вже через те гідну нашої поваги. Таким чином, не визнаючи людину як Його творіння, не визнаємо Бога. Ми вимірюємо все своєю мірою, дивлячись на інших звисока, ставлячи себе (творіння) на місце Творця.
Неповага може бути виправданою тільки тоді, якщо Бога немає, якщо «я сам – бог». Якщо Бога немає, то ніхто нікого поважати не повинен. Тоді все дозволено. Тоді можна робити справу як-небудь. Тоді можна цінувати вигоду, а не добре ім'я. Тоді можна відноситися один до одного споживацьки. Тоді можна цінувати не людину, а те, що в неї є, що вона може дати.

Якщо ж ми віримо в Бога, то маємо вірити в те, що Він створив не тільки мене, але й інших за Своїм Образом, тим самим зробивши кожного достойним моєї поваги. Як говорить поет Юрій Шевчук, «Господь нас поважає» – не тільки мене, але і його, її, кожного.

Якщо ми поважаємо Бога, Його творіння, Його світ, Його задум, то ми будемо поважати кожного, з ким Господь дозволить нам зустрітися. Ми будемо поважати землю, на якій Він нас поселив; народ, частиною якого дозволив стати; мову, на якій говорять довкола нас. Будемо поважати кожного клієнта, догоджаючи йому найкращим чином. Ми будемо поважати тих, які чекають нас, приходячи вчасно. Ми не дозволимо собі принижувати іншого своїм багатством, красою, силою чи владою. Ми будемо пам'ятати про приклад Ісуса, сина теслі, Який став таким, як ми, і тим виявив повагу до кожної людини