no
4/Вера/slider

Реформація у постсекулярній перспективі

Комментариев нет

У наших роздумах про Реформацію є очевидною невідповідність між предметом дослідження, парадигмою дослідження, часом і станом дослідника. Ми знаходимо себе в умовах постсекулярності,  але розглядаємо названу подію домодерної доби у парадигмі модерності-секулярності. Така невідповідність плутає нас у місці і часі, питаннях і відповідях. Адже наш погляд на Реформацію залежить від обраної оптики, наші роздуми про неї – від наперед сформульованих питань, у яких вже вкладена певна гіпотеза,  передбачені можливі відповіді, присутнє як фон певне бачення загальної картини того часу відповідно до часу нашого. Навіть якщо ми обмежуємося власне історією Реформації, історія відкривається нам лише у відповідь на наші питання. Як слушно доводив Робін Колінгвуд, минуле прагне відтворювати себе у теперішньому і розкривається лише у площині сучасності, тож якщо ми не запитуємо, історія мовчить, мовчить про нас і про наш звязок з минулим [1, c. 14-15]. Більше того, якщо історія – це історія думки, то така історія вплітає нас у розмову. Про що ми запитуємо, про що нам цікаво говорити, коли думаємо про Реформацію сьогодні?
Ми запитуємо себе про можливість такого духовного оновлення, яке критично сприймає як всі “хвороби модерності” (за Ч. Тейлором), так і незрілість “темних віків”; яке кличе не назад у “нове середньовіччя”, а вперед – через досвід і рефлексію досвіду секулярності. Якщо Лютер був сином свого часу, людиною середньовічною, то нам ця приналежність недоступна. Ми можемо звертатися до людей та ідей Реформації лише з висоти (?) нашого часу як часу “пост” – постмодерності, постсекулярності, постатеїзму.  
Лютер міг дозволити собі певний радикалізм релігійно-політичних заяв вже тому, що не міг передбачити усі можливі наслідки. Ми не можем дозволити собі самовпевненість, наївність, амбітність, агресивність вже тому, що за півтисячолітню історію Реформації бачили майже всі можливі наслідки.
Отже нам відкривається лише можливість “бідної релігії”, протестантизму непафосного і скромного. Після секуляризму (в усіх його формах – від агресивного атеїзму до всетолерантної байдужості) ми втратили все, ми стали бідними, але саме такими ми потрібні нашому суспільству. Про таку “бідну релігію” влучно сказав культуролог Михайло Епштейн: “На відміну від традиційних релігій, багатих історією, бідна релігія живе не стільки пам’яттю, скільки надією”, адже наші сучасники “хворіють якоюсь вищою духовною нестачею, яка не може задовільнитися традиціними формами віри – і через слабкі знання про них, і в силу відчуженості нової релігійності від усіх упредметнених історичних традицій. Тут протестантська ідея немов би переступила власну межу, це не протест проти церковної віри, а заснування віри в осередді мирського. Як не парадоксально, але саме у царстві постатеізму починають збуватися релігійні сподівання початку століття – про злиття  життя і віри. І ось переступила – і почалося її позахрамове служіння, не додаткове до храмового, а саме вкорінене у мирському, у щоденній потребі співвідносити життя з абсолютним сенсом” [2].
Цей авторський маніфест “бідної релігії” цілком відповідає інтенціям Реформації, але зовсім не відповідає амбіціям протестантських церков, які хотіли б скористатися новою відкритістю суспільства для посилення власних позицій. Протестантизм відповідає на запит з боку суспільства лише частково, адже він має відповідати також на власні амбіції і розвивати власну програму, у тому числі програму інституалізації-традиціоналізації-соціалізації.
За доби постсекулярності релігія повертається у публічний простір з новою силою й у нових форматах. Держава потребує релігії сильної і багатої, офіційної і державницької, титульної і домінантної. Суспільство – “бідної”, народної, неофіційної, субдомінантної. Здавалося б, на роль останньої протестантизм підходить найкращим чином. Але він так довго був бідним, що хотів би побути й багатим. Він так довго жив без традицій, що нарешті хотів би стати традиційним. Він так довго виживав у статусі меншості, що тепер не проти домінувати. Тому протестантизм готовий захищати “традиційні цінності” і засуджувати “антицерковну” сучасність, яка позбавляє статусів і пільг одразу всі конфесії – і старі, і молоді.
Тож найбільш реалістичнім сценарієм розвитку ідей Реформації у протестантизмі та інших конфесіях в умовах постсекулярного суспільства буде поєдання традиціоналізму і реформізму. Як слушно зауважує релігієзнавець Віктор Єленський, “Майбутнє релігії великою мірою залежить від здатності релігійних інститутів поєднати традицію з відкритістю до нового... Не виключено, що до духовних практик часів нерозділеного християнства звертатимуться й протестанти, у той час як православні та католики перейматимуть у протестантів їх соціальний динамізм та відкритість до світу” [3, c. 483]. Про те ж саме пророкував у 1935 році Дітріх Бонгьоффер: “Оновлення церкви прийде від нового типу чернецтва, яке не матиме нічого спільного зі старим, окрім повної безкомпромісності у житті й учнівстві згідно з Нагірною проповіддю. Я думаю, що настав час збирати людей для цього” [4].
Все це відбувається тут і зараз. Сучасні протестанти активно цікавляться традиційними практиками древньої церкви. Так батько мого друга пастор Рой Сьорл був президентом британського союзу баптистів, але згодом залишив всі пости і створив спільноту “Northumbria Community”, що практикує спільне життя й поклоніння у дусі “нового чернецтва” (“new monasticism”).
Така біографічна деталь, радикальна зміна позицій, перехід з офісу до монашої спільноти демонструє характерні орієнтири для пошуків того, як оновити власну малу традицію у відкритості до глибшої. Відомий британський дослідник Реформації Алістер Макграт вбачає у подібних пошуках власне протестантську ідентичність (тобто ідентичністю стають пошуки ідентичності): “Витоки протестантизму слід шукати у первинному неконтрольованому сплескові творчої енергії, спрямованої на інтелектуальне і духовне оновлення та інституаційну реформу церкви” [5, c. 639].
Якщо протестантизм ставив за мету оновлення традиції, то без традиції (зруйнованої чи скасованої) його програма втрачає сенс. Водночас самим вже фактом власного існування протестантизм показує, що традиція не може бути єдиною, хіба що як традиція традицій, або “рух рухів” (саме так і організований протестантизм за Макгратом). Наразі християнство представлене церквами (не церквою), теологіями (не теологією), традиціями (не традицією). Подібним чином організовний і сучасний світ, де замість цілого суспільства – спільноти, ідентичності, мережі, субкультури, рухи. Так традиція поєднується з плюральністю її проявів і прочитань. Так пошук спільного враховує досвід необмеженої свободи і вже наявних відмінностей.
Реформація у постсекулярній перспективі осмислюється і продовжується не через стрибок назад у минуле, не через засудження секулярності і повернення у золоті часи досекулярності. Реформація – не повернення до традиції, якої вже ніхто не знає і якої може й не було. Реформація – це спосіб продовження традиції як ми її знаходимо сьогодні через співвіднесення з нашими християнськими першоджерелами. Тут радикалізму постсекулярних запитів відповідає радикалізм Божого Слова, а ностальгії за традицією – подив новим паросткам, Традиція і церква – не те, що ми втратили і можемо десь знайти у незмінному виді. Це те, що продовжується у несподіваних місцях і формах, постійно змінюється, все ще виникає. Секуляризм боровся з примарами церковних традицій, а ми боролися з ним за те, що не є живим і вартим боротьби. Лише сьогодні, коли дозволено все, ми можемо перевірити, що з того, що в нас є, є живим і вартим майбутнього. Реформація продовжується не у режимі боротьби зі світом секулярності,  а у режимі радикально критичної рефлексії - не про те, чим була церква, а про те, чим вона має бути сьогодні: не проти секулярності, а після.
Постсекулярність закриває шлях назад, відкриваючи нам майбутнє. Я думаю, Лютер би зрадів, якби його послідовники перестали смакувати деталі його біографії і краще продовжили б його справу, вірніше Божу справу, частиною якої він був. Реформація – це історія з відкритим кінцем, і все ситуації “пост” лише нагадують протестантам про власне покликання і вірний напрям.
Література
1. Коллингвуд Р. Идея истории. Автобиография. – М.: Наука, 1980. – 488 с.
2. Эпштейн М. Постатеизм, или Бедная религия // Октябрь. – 1996. - №9 // http://magazines.russ.ru/october/1996/9/epsh.html
3. Єленський В. Велике поверення. Релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця XX – початку XXI століття. – Львів: УКУ, 2013. – 504 с.
5. Макграт А. Небезпечна ідея християнства. Протестантська революція: історія від шістнадцятого до двадцять першого століття. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – 664 с.
author profile image
Abdelghafour

Lorem Ipsum is simply dummy text of the printing and typesetting industry. Lorem Ipsum has been the industry's standard dummy text ever since the 1500s, when an unknown printer took a galley of type and scrambled it to make a type specimen book.

Комментариев нет

Отправить комментарий

no