Це Різдво незвичне.
Можна нарікати на те, що пандемія і пов’язані з нею обмеження позбавляють нас святкової радості. А можна подумати про те, чого ніхто позбавити не зможе, що залишається з нами, що є завжди та всюди, для всіх і кожного, хоча ми чомусь його не цінуємо. Я говорю про присутність Бога. Не про Його існування, а про живу, безпосередню, особисту присутність.
Найголовніше, що ми можемо зробити в ці дні, не скасовується карантином. Навпаки, в цих незвичних умовах з’являється більше можливостей, щоб: дізнатися більше про Бога, шукати сліди та свідоцтва Його присутності, зануритися в вивчення найважливішої книги − Біблії, і почати свідоме молитовне життя; переосмислити своє життя у світлі Різдва, підпорядкувати його народженому Царю; поділитися з іншими радістю Різдва, примиритися з ближніми та далекими, виправити свої відносини.
Що нам заважає зробити все це? Зазвичай заважає метушня. Ми говоримо: «Зайнятий, часу немає». Що заважає зробити все це зараз, коли суєти набагато менше? Я можу здогадуватися, що заважають наші телевізори, комп’ютери й телефони. Тому добре було б, щоб карантин поширити й на них, хоча б трохи побути наодинці, прислухатися до тиші, замислитися над сенсом життя, навчитися розмовляти з Богом.
Я не про те, щоб винести телевізор з дому, викинути телефон і розбити комп’ютер. У Різдво є шанс розставити все, в тому числі їх, по своїх місцях. У світлі Різдва всі речі мають особливий вигляд. Що, якщо телефон нам потрібен в ці дні не для непотрібних дзвінків та ігор, а для того, щоб зателефонувати рідним, старим і забутим друзям, самотнім і загубленим душам? Що, якщо в ці дні по телевізору можна побачити дійсно хороший фільм, що змушує здригнутися й замислитися? Що, якщо сівши за комп’ютер, ми напишемо вперше свою сповідь − хоча б почнемо з кількох рядків, з самого головного визнання Богу і собі, з найпростішої молитви? Якщо розуміти карантин як обмеження нашої звичайної соціальної активності, то ми можемо побачити в цьому можливість перелаштувати себе, шанс перенаправити активність на внутрішній світ.
Це можливість винести за дужки всю суєту і звичайне життя. Це можливість зустрітися з Ісусом і поклонитися Йому як Царю і Богу, щоб більше ніколи не повертатися до звичайного життя. Це можливість переглянути коло своїх друзів і контактів, щоб піти за Богом разом з Його учнями, а не марнувати час зі сторонніми і випадковими людьми.
Чому б не використати цю можливість зараз, коли вся зовнішня активність поставлена на паузу, коли в невизначеності та страху постійна присутність Бога здається єдиною опорою, коли вірити легше, ніж не вірити, коли не можна не молитися, коли погані зовнішні впливи не такі сильні?
Може бути, що в це Різдво ми зможемо подякувати Богу за те, що стали ближчими до Нього. Можливо, нинішні труднощі й обмеження цьому сприяли. Можливо, ми будемо згадувати цей незвичайний рік з почуттям вдячності.
Варто пам’ятати, що Різдво − це незвичайне свято, свято незвичайності. Воно завжди вривається в наше життя як світло і радість, пісня і дар. Воно судить наше звичайне життя і показує абсолютно нову перспективу.
У те, перше Різдво, незвичайним було все. Прості люди зустрічалися з ангелами. Бог явився в образі новонародженого. На небі яскравим світлом загорілася невідома зірка. Цар Ірод запанікував. Всюди хапали та вбивали немовлят. Ніхто нічого толком не знав, але всі переживали, що ось-ось щось станеться.
А ще була маса побутових незручностей: в готелі місця не було, народжувати довелося серед тварин, та ще й гостей треба було приймати − то пастухи прибіжать, то важливі мудреці з подарунками заявляться.
Дивне місце, дивний час, дивні обставини. Але хто хотів знайти, той знайшов. Пастухи − поспішили, і знайшли там. Волхви − побачили зірку і прийшли поклонитися.
У ці різдвяні дні варто поставити собі найголовніше питання: чи не настав час для моєї особистої зустрічі з Ісусом − шукати та знайти, прийти й поклонитися, повірити й служити? Чи не про це нагадує, чи не до цього запрошує Різдво всією своєю незвичністю?
Комментариев нет
Отправить комментарий