Наш постмодерн завершився Майданом, епілогом стала війна

russ.ru 2015

«Революція гідності» на Майдані та подальша війна на сході України стали знаками нової епохи, що виникає на руїнах регіональної пострадянської цивілізації і глобальної постмодерної культури.

Україна і світ після Майдану стають іншими. Нова реальність виникає і переживає становлення. Теологи назвали б її emerging reality, а її статус окреслили б як такий, що «вже є і ще немає». Застосування теологічного інструментарію зовсім не випадкове. З огляду на те, що пояснювальний потенціал філософії та суміжних наук був обмежений горизонтом постмодерності, неможливо осмислити зсередини вихід за ці межі. Вихід у нове і навіть саме уявлення нового під силу лише пророкам і теологам. До того ж визначальну роль в аналізованих подіях відіграв релігійний, зокрема християнський, фактор.  

Отже, Майдан і війна в Україні стали завершенням пострадянськості, яка, як і постмодерн, виглядала нескінченним транзитом, нескінченною дорогою, що вела у безвихідь.

Після багаторічних блукань зачарованим колом, після сумнозвісної багатовекторності, Україна обрала західний напрямок, повернення до Європи, яка до того часу вже змінилася – стала постліберальною і постхристиянською. Як заявляли незадовго до Майдану глави українських конфесій, «майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів. […] Цілком зрозуміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін чи виправлення […] Знаємо, що у цій справі в Європі в нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля» (Зі «Звернення Церков і релігійних організацій до українського народу щодо дискусії про європейські цінності в Україні», 30 вересня 2013 року).data-blogger-escaped-comment-[if !supportFootnotes][1]data-blogger-escaped-comment-[endif]

Альтернативою «Європи» був «русcкий мир» – вибухова суміш пострадянськості та московського постправослав’я. Таку альтернативу рішуче відкинули, Майдан підтвердив і закріпив європейський вибір України. Духовно-соціальною базою цього руху став проєвропейський альянс усіх основних українських конфесій, або, як назвали їх у Москві, «уніатів, розкольників і сектантів». «Православ’я» (по суті, «політичне православ’я») «русского мира» зазнало символічної поразки.

Виходячи із зони тяжіння пострадянської-постправославної імперії «русского мира», Україна стає окраїною Європи. Захід України переходить у «Захід», зливається із «західною цивілізацією»; на східному кордоні починається хаос.

Доводиться згадувати, що життя на кордоні під силу тільки сміливим козакам. Таке пограничне життя гостро потребує цінностей свободи і солідарності, соціальних типів «вільнолюбного» і «жертовного» заради спільної справи, громадянського суспільства козацького типу – військово-демократичного, неієрархічного, народно-християнського.

Зманіженому й ослабленому Заходу доведеться визнати, що «православне» варварство «русского мира» є реальним і небезпечним, що світ зовсім не цивілізований і навіть не колонізований. Хаос – зовсім поряд, і він загрожує крихкій західній цивілізації, яка була вибудувана на християнських началах і майже забула про них, на превеликий жаль.

Псевдохристиянський «русский мир» загрожує постхристиянському західному світу, і якщо західний світ не стане християнським знову, він приречений у цій битві симулякрів – агресивного постправослав’я і толерантного постхристиянства. Тому що агресивне завжди перемагає толерантне. Агресивний фальш можна перемогти тільки чимось справжнім. Де воно – справжнє християнство? Воно «виникає» у прагненні до справжнього, у поверненні до своїх начал, у покаянному оновленні, у відкритості до інших традицій багатоманітної Церкви.

Центр «нового», оновленого християнства – не на «глобальному Півдні» чи «Півночі», а в «середзем’ї», на стику «Сходу» і «Заходу». Такий синтез, таке примирення традицій розділеного християнства починається в Україні. Україна у складі Європи не залишиться такою ж, але і Європа стане іншою, її християнство зміниться. Саме Україна з її синтетичним християнством, із пошуком справжнього, з пафосом боротьби за свободу може повернути динаміку європейському розвитку. Україна вірить у Європу в той час, коли Європа сама в себе не вірить. Так, Україна не вірить у себе. Якби вони повірили одне одному, цей сплав, це «возз’єднання» змінило б обох, зробило б із них не щось друге – на відміну від першого, попереднього, а зовсім іншу, третю цілісність.

Окрім цієї цивілізаційної зустрічі, існує також особлива культурна ситуація. Її можна окреслити як «кінець постмодерну». Події Майдану стали завершенням «гри» і початком серйозної боротьби, де відбулося зіткнення не мовних ігор, не симулякрів, не дискурсів, а життя і смерті, правди і брехні, добра і зла, свободи і рабства, гідності та ницості. Древні бінарні опозиції підтвердили свою невипадковість.

Ми побачили повернення цінностей, дорослішання суспільства, досвід спільного страждання, реальність героїчної смерті, несподівану жертовність учорашніх споживачів. Ми зрозуміли, що є «речі», дорожчі за життя – свобода, гідність, правда, любов. Ми помітили ближнього поряд і зрозуміли власну свободу як свободу померти за нього – за іншого і чужого – як за друга і брата.

Постмодерн був транзитом, а не фінішем. І Майдан ознаменував вихід із транзиту в нову історичну творчість. Це було пробудження зі сну, криваве спокутування минулого, звільнення через смерть, покаяння в дії.

Реальність нагадала про себе дзвонами переповнених церков, загибеллю найкращих із нас, сльозами безпорадності. Не всі, але багато хто відчув, що відбувається «щось справжнє». І ця впливова меншість, яка пробудилася, виявилася сильнішою, ніж віртуальна більшість. Меншість стала законодавцем нової моди – на жертовність, простоту, віру. Не всі змогли і зможуть повторити подвиг, але майже всі визнали, що бути героєм – «крутіше», ніж жити як споживач; що ризик бути учасником має перевагу над комфортом диванного глядача. З’явився попит на те, щоб бути корисним і «великого бажати», захотілося бути потрібним, не тільки отримувати, але й віддавати.

І, звичайно ж, для всіх став видимим і значущим фактор віри. Церкви стали притулком, захистом, розрадою. Спільна молитва всіх конфесій на Майдані викликала когнітивний дисонанс і у прибічників постмодерну, і в ісповідників  «русского мира». Пострадянські і постправославні люди врешті-решт вивчили «Отче наш». Люди боролися і помирали з Євангелієм у руках. Не було ідеології, але досить швидко з’явилася «теологія Майдану». Не було спільного політичного бачення, однак майже відчутною стала «утопія» Царства Божого посеред нас.

Постмодерн мав справу з реальністю симулятивного типу. На Майдані все було справжнім. На вході ми також були майже симулятивними, на виході – майже справжніми. У такому сенсі ми вступили в нову культурну епоху – епоху постпостмодерну, коли ми знову шукаємо оригінали і віримо у справжнє, коли знову відкриті абсолютні підвалини і є за що помирати, коли знову актуальними стають слова великого реформатора «на цьому стою і не можу інакше, нехай Бог допоможе мені».

Сьогодні, певною мірою дистанціюючись від подій кінця 2013 – початку 2014 року, можна впевнено сказати, що Майдан був завершенням постмодерну, пострадянськості, постправослав’я, постхристиянства. Ми стали свідками чуда пост-пост-сучасності. Думали, що постмодерн навіки огорнув нас, але після Майдану ми знову повернулися у реальність, знову дихаємо повітрям свободи, знову віримо і готові до бою за те, у що віримо. Майдан розірвав задушливу павутину постсучасності. Життя продовжується. Сповнюються пророчі слова отця Олександра Меня, що «християнство тільки починається». Те саме хочеться сказати про Україну і Європу: в єдності з християнством вони тільки починаються, народжуються і відроджуються, все ще або знову виникають.

Епілогом Майдану стала війна, у якій помирає минуле і постає новий світ. Тепер уже не в київському, а в глобальному масштабі. Не в символічному, а в історичному і навіть фізичному вимірі. Людина, яку вбили, ніколи більше не стане постмодерністом. Усіх нас убили – в котлах Іловайська і Дебальцевого, під обстрілами Маріуполя і Волновахи, у підвалах Слов’янська і Горлівки. Якщо ми здатні до цього ототожнення, до цієї останньої солідарності з тими, хто загинув і постраждав, ми не зможемо більше повторювати постмодерністські мантри про відсутність абсолюту, грати в нескінченні ігри, висміювати віру, розважатися провокаціями і називати чорне білим так само, як не насмілимося дозволити собі пострадянську ностальгію, радянські пам’ятники, пісні та свята.

Нову українську (і не тільки українську) ситуацію вже не варто описувати штампами пострадянськості та постмодерну, і доки не з’явиться нове визначення, краще називати її епохою «після Майдану»: тут «після» скасовує всі інші «пост-».