Християнський гуманізм після Антонія Сурозького і Генрі Ноуена
«Лица людей – лица икон.
Каждый свечою своей озарен»
Александр Солодовников
Текст виступу на "Успенских чтениях-2016"
«ХХІ століття буде століттям
гуманітарних наук, або ж його не буде зовсім», – попереджав нас антрополог Клод
Леві-Строс. З проекції нашого часу це попередження виглядає пророчим. Століття
досі під питанням, тому що під питанням залишається людина, а науки – тим паче.
Адже зрозуміло, що питання було не в науках, а в науках гуманітарних, тобто в
людині, думку про яку вони покликані оберігати й освячувати. Про ту саму
людину, яку науки не осягнули, а тому надірвалися, а потім і відмовилися від
неї, зосередившись на поодиноких випадках, на «об’єктах» і «предметах».
Можливо, це й на краще, тому що оскільки гуманітарним наукам не вдається
осягнути людину в цілому, а якщо і вдається – тільки частково, то чи не варто
залишити його цілісним і збереженим для інших наук? І саме тут я й хочу зробити
перехід від гуманітарних наук до теми гуманізму в богослов’ї й перевести людину
звідси – туди. На мій погляд, найбільші прориви та прозріння щодо людини
вдалося здійснити іншим наукам – не гуманітарним, а богословським. І сталося це
в минулому столітті.
Чомусь мені здається, що ми надто
багато грішимо на наше минуле, тому й майбутнє видається нам гіршим і гіршим.
Уточню: ми грішимо щодо дарів та одкровень, даних і оприявлених нам у минулому.
Ми просто не слухаємо їх, не читаємо, не бачимо. От і Леві-Строс переклав
відповідальність за людину на прийдешнє століття, не враховуючи того, що було
відкрите й доступне в його час, або ж не вважаючи це достатнім.
А якщо зрозуміти його так: ХХІ століття
буде століттям повернення гуманітарних наук до певних звичних і цілісних істин,
століттям прозріння щодо тих засад, які залишаються єдиними можливостями для гуманітарних
та інших наук, «або його не буде зовсім»? А якщо ХХІ століття мусить
повернутися й утвердитися у вже відомому? Якщо й сама людина повинна разом із
науками, за словами Роберта Фроста, «не змінитися, а тільки у колишній вірі
міцніше утвердитися» («До себе»)?
Адже якщо все так серйозно і ми
втрачаємо не тільки гуманітарні науки, але й майбутнє, і саму людину разом із
ним, то мова повинна йти не тільки про наукові, але й про певні донаукові
основи, тобто про першооснови.
Для християнина такі першооснови мають
богословський характер. Богослов’я людини може бути підвалиною наук про людину.
Але що лежить в основі богослов’я людини – які визначальні інтуїції, первинні
істини, що незаперечне й очевидне? Не тільки науки не можуть охопити людину і
відмовляються від неї (а тим самим і від себе, свого покликання), так що чим
більше науковості, тим менше претензій. Подібно до цього «наукове»,
«конфесійне» і будь-яке «канонічне» богослов’я також відмовляється від людини.
Богослови радше говорять про Бога, ніж
про людину, чи про те, що Бог думає про людину. Далеко не кожному з них даровано
зухвалість богословити про людину з любов’ю та
вірою, і формулювати ті незручно-позитивні істини, які напрочуд складно
запровадити у систематичне богослов’я, але й обійтися без яких неможливо.
ХХ століття подарувало нас немало
богословів-гуманістів, які виходили поза рамки ортодоксії й заплутали свої
сліди. Але я хочу звернутися до спадщини двох цілком ортодоксальних мислителів
– православного митрополита Антонія Сурозького і католицького священика,
професора Генрі Ноуена. Євангельська простота їхніх ідей є близькою і милою для
кожного серця, але її доповнює сильний гуманістичний виклик. Це поєднання само
по собі є важливим одкровенням, після якого і в світлі якого «богослов’я
людини» виглядає по-іншому, позитивно, настільки позитивно, що, згадуючи про ці
«два світильники» Божі (Одкр. 11), немає більше жодних причин сумніватися в
тому, що в людини є майбутнє і надія.
Не переповідаючи їхніх ідей, оскільки
вони є досить широко знаними, виглядає важливим виокремити ті з-поміж них, які
певною мірою представляють богословський підсумок суперечок про гуманізм; ті,
після яких сам спосіб богословування про людину повинен змінитися.
«Бог вірить у
людину». Ці відомі слова
митрополита Антонія стали його основним посланням, яке приваблювало серця та
уми людей нецерковних і бентежило людей церковних. Він говорить не про духовну
чи релігійну людину, але про людину як таку: «Щоб бути людиною, просто людиною,
але у справжньому сенсі слова, ми повинні стати чимось, що перевищує будь-яке
наше уявлення; а такими ми можемо стати тільки через дар Божий, а зовсім не
завдяки власним хитрощам. І тому нам потрібне вилиття Святого Духа, дар Духа,
помазання Духом – просто щоб здійснити своє людське покликання. Я говорю зараз
не про священство, не про чернецтво, а просто щоб бути людиною» [2, 92]. Така постановка питання про людину є насправді
фундаментальною. Теза «Бог вірить у людину» з’являється як очевидна відповідь
на просте житейське запитання: ось людина вірить у Бога, а що ж Сам Бог – у
кого Він вірить? Якщо прислухатися до євангельської поради «лише віруватиме» (Марка 11:23), то ми повинні вірити
не тільки в Бога, але й у те, у що Бог вірить.
У своїй проповіді «Віра Божа у людину» митрополит Антоній пов’язує віру
Божу з вірою людською, Його ініціативу з нашою відповідальністю: «Для всієї
світобудови Він є Нареченим, і кожна людська душа є ніби нареченою. І він
вільно кличе до буття кожного з нас, ніби вірячи в те, що ми справдимо Його
сподівання», тому «Кожен із нас є освяченою іконою – зраненою, понівеченою, але
кожен залишається і святинею, і образом Божим. І завдання нашого життя – вдивлятися
у все, що в цій іконі вціліло, і цю ікону відновити, ніби реставрувати»; саме
така віра Бога в людину, увага до Божого образу в людині може бути єдиним
достойним місіонерським мотивом: «До мене приходить багато людей, і проблема
людини, великою мірою, не в тому, що вона не вірить у Бога, а в тому, що вона
не вірить у себе. І якщо тільки вдається передати їй те, що я, підсліпуватий,
нечулий, тупий, недуховний, можу, незважаючи на все це, бачити в ній образ
Божий, що я можу вірити в неї, то це може зіграти вирішальну роль. Тільки скажи
їй про віру – не про віру в Бога, а про віру в людину, вона може стрепенутися,
вона може ожити» [2, 136-153].
Звичайно, Божа віра у нас не позбавлена
ризику, адже сама перетинається з людською свободою, вона не має гарантій чи
надійніших основ, окрім самої себе, поза собою. Це не план, який вписує нас у
якісь від початку передбачені схеми; це – дорогоцінний дар, який залишає нас
вільними; це – простягнута рука і відкрите серце.
Іншими словами, Бог – більший гуманіст,
ніж ми, і це нас зобов’язує: «Якщо Він у нас вірить, якщо Він такою ціною
готовий вірити у нас, то ми повинні вирости мірою Його віри у нас», «ми
зобов’язані вірити у себе і вірити одне в одного» [2, 148-149].
Яким би ризикованим це не було, віра в
людину має на що опертися – у самій людині є божественне, закладене при
створенні й живлене Духом. Тому звернення до Бога мусить розпочинатися
зверненням до людини, до божественного в людині: «Жива людина може на перший
погляд видатися не такою прекрасною, але ті, хто навколо, повинні (так само, як
і ті, хто почитає святі, освячені Церквою ікони), побачити в ній сяючу
присутність Духа Святого, Бога, який відкриває Себе у смиренному вигляді
людської істоти» [1, 88].
І тут є щось більше за етичні
зобов’язання щодо інших. Ми можемо побачити Бога і в собі, коли «Нас охоплює
споглядальне мовчання перед ликом величі Божої й нашої власної краси. І немає
шляху, щоб виявити, Ким є Бог і чим є Бог, якщо ми не виявимо святість і красу
в нас самих» [1, 293].
Все це набагато глибше за наші почуття
і розуміння, тут основою всього стає любляча віра Божа. Можна сказати так: Бог
вірить у мене, я люблений Ним, внаслідок чого я існую в усій повноті буття. Як
говорить митрополит Антоній, «Кожен із нас люблений, і тому кожен із нас
спасенний, тому що любов Божа сильніша за смерть, міцніша за гріх, міцніша від
зла» [1, 71]. Основи світу й людини – це предмет
віри, і віра Божа закладає таку онтологію, в якій ми можемо вірити, і тільки
потім знати. Ця основа настільки тривка, що ми можемо бути впевнені в любові
Бога і благості світу, в Божому пробаченні та прийнятті. Тут звершується
перехід від віри до любові, відновлюється їхній зв'язок.
Якщо Сурозького більше цікавить
онтологія віри, тобто передоснови і приписи щодо реальності, то Ноуена –
екзистенція любові, тобто життєві ситуації, а яких людина відкривається Божій
любові й преображається нею. Якщо в першому випадку закладається можливість
життя вірою, то у другому – життя проживається у любові, віра сповнюється,
втілюється; реальність розквітає, забарвлюється, освячується, тому що саме
«Благословення творить реальність, яку обіцяє» [5, 40].
«Бути возлюбленим» – у цьому, за переконанням Генрі Ноуена,
сутність Божого звернення до людини і основа основ для християнського
свідчення. «Бути возлюбленим – ось найглибинніша істина нашого існування» [5, 20], – це його впевнений висновок із
багаторічного досвіду особистих пошуків, служіння ближнім і життя у спільноті.
Як і в Антонія Сурозького, тут мова йде про фундаментальний вимір: «Слова «Ти –
Мій возлюблений» розкриваються найглибшу правду про всіх людей, незалежно від
того, чи належать вони до якої-небудь релігійної традиції, чи ні» [5, 18].
Якщо Бог любить нас, не зважаючи на
наше становище, то «Найбільша спокуса у нашому житті – не успіх, популярність
чи влада, а неприйняття себе. Неприйняття себе – найбільший ворог духовного
життя, тому що воно суперечить голосу, який походить із висоти і називає нас «Возлюбленими»
[5, 19-20].
Для Ноуена ці істини виглядали зовсім
не абстрактними чи однобоко духовними: «Це тягне за собою довгий і болісний
процес входження в істину чи, швидше, у її втілення. Необхідно в буденному
житті стати Возлюбленим, поступово долаючи прірву і моїм покликанням і безліччю
конкретних моментів повсякдення» [5, 26]. Врешті-решт, істини про віру й любов
порушують питання про примирення з реальністю або про її примирення і
преображення: «Можливо, переді мною стоїть виклик так довіритися любові Божій,
щоб більше не боятися входити у секулярний світ і говорити там про віру, надію
і любов. Можливо, місце, де можна подолати цей розрив, заховане у моєму нутрі.
Можливо, розлам між секулярним і священним можна буде подолати тоді, коли і те,
й інше буде розпізнане як сторони життя і досвіду кожної людини» [5, 87].
Ноуен упевнений, що автентичну
реальність можна осягнути поглядом містика і людини молитви: «Для того щоб
жити, утверджуючись у пізнанні Божої першоначальної любові, а не йдучи за
прагненням бути потрібним, необхідно бути містиками. Споглядальна молитва
укріплює в нас усвідомлення того, що ми вже є вільними, що ми вже знайшли місце
для проживання і вже належимо Богові, хоча й усе навколо переконує нас у
протилежному» [3, 32]. У протилежному переконує нас також
історичне християнство, «Довга болісна історія Церкви є історією людей, які
знову і знову переживають спокусу надати перевагу владі й настановам замість
любові, хреста і послуху» [3, 59].
Ноуен обрав свій шлях у християнстві –
від структур до людини. І цей шлях передбачає занурення у правду про людину – у
всій її суперечливості. «Ми покликані чесно і мужньо спуститися у глибини свого
єства, щоб вийти назустріч, зібратися і наповнити серце неослабною турботою про них. І насамперед, ми покликані вийти
назустріч Богові в молитві, яка поступово стає автентичним голосом нашого
серця» [6, ix].
Вийти назустріч Богові, іншим і собі –
це тільки початок тривалого і складного шляху, на якому є спуски і підйоми,
прірви і вершини, темні та світлі моменти, тому «Духовне життя є нічим іншим,
як неустанним рухом від одного полюсу до іншого: від самотності до усамітнення,
від ворожнечі до привітності, від ілюзій до справжньої молитви. Виходить, що
писати про духовне життя – це те саме, що друкувати знімки з негативів… саме
темний ліс спонукає нас згадати про відкритий простір» [6, 2-3]. Все це треба пройти, пережити, охопити, осмислити як
частину необхідного духовного досвіду, тому що «Духовне бойовисько не
передбачає манівців. Обходячи власну самотність, ворожість чи ілюзії, які нами
володіють, ми ніколи не прийдемо до усамітнення серця, привітності і сокровенного
молитовного стояння перед Богом… Духовне життя насамперед передбачає
усвідомлення своєї полярності і внутрішньої напруги» [6, 3-4].
Шляхи Ноуена ведуть на глибину, в
тишину і самотність. Він пише про внутрішні світи як про щось більш реальне,
ніж соціальні стосунки чи матеріальні речі. Оскільки матеріальне переплітається
з духовним, «треба привести своє тіло додому», треба відвідувати свою
«внутрішню кімнату», бачити «очима любові», чути «внутрішній голос» [4]. Все відкривається нам тільки тоді, коли ми відкриваємося Божій любові. Тут
містика й етика, екзистенційне і соціальне, повсякденне і богословське належать
і служать одне одному в любові.
Чи увірують
богослови в людину?
Християнський гуманізм після виявленого
і сказаного Сурозьким і Ноуеном неминуче повинен стати богословським, тобто
по-богословськи несуперечливим і по-богословськи натхненним. Його повинно
підживлювати і скеровувати богослов’я, але він же повинен пронизати богослов’я
чи, говорячи євангельською мовою, «заквасити» його своїми інтуїціями,
настроями, одкровеннями. Причому мова йде не тільки про академічне богослов’я,
але й про церковне і навіть про народне богослов’я. Раніше схожі ідеї вже
осмислювалися (варто згадати хоча б назву книги Бальтазара «Достойна віри лиш любов»), але, як правило, вони були
адресовані до вузької, книжної, інтелектуальної аудиторії. Сурозький зробив цю
тему основною темою своїх проповідей, а Ноуен «розжував» її у популярних
книжках. Обоє звернулися до богослов’я людини не через гіпотези, а через
сповідування і проголошення, через проповіді та місії.
Якщо Бог вірить у людину і називає її «возлюбленою»,
тоді що це змінює чи повинно змінювати у богослов’ї? Якщо це – головне, то як
узгодити з цим основним цілу систему другорядного? Обоє наших авторів – і митрополит
Антоній, і священик-професор Генрі Ноуен – були і залишаються дуже популярними у
середовищах найрізноманітніших конфесій, водночас для своїх конфесійних
структур і відповідних офіційних теологій були і залишаються дуже незручними –
настільки незручними, що за ними закріпились ярлики «лібералів», «гуманістів»,
«проповідників релігійної індиферентності», «екуменістів».
Виглядає, що у своєму святому
зухвальстві Антоній Сурозький і Генрі Ноуен вийшли поза межі
церковно-богословської системи. Насправді, якщо людина – «ікона», якщо Бога
можна пізнати «через людину», якщо людина спасення вже «тому, що Бог її
любить», то навіщо потрібне ще щось (Церква, догмати, літургія, благочестя…)?
Однак усе стане на свої місця, якщо ми
поглянемо на ті ж ідеї як на першопочатки, аксіоми богослов’я. Вони не
підміняють і не скасовують всього іншого, але з них усе починається. А без них
не починається або ж починається неправильно. Насправді, якщо Бог не вірить у
людину, то як ми можемо вірити в Бога? Якщо ми не «возлюблені», то як ми можемо
стати і бути, відкритися і відгукнутися?
Християнський гуманізм після Сурозького
і Ноуена набув популярного, ортодоксального і фундаментального характеру. Перше
вказує на безпрецедентне поширення і вплив; друге – на «прописку» у «великій»
церковній і богословській традиції; останнє означає, що він має значення не для
релігійних людей, а для людини як такої, а значить – і для наук, які нею
займаються, і для картини світу, у якій вони є можливими.
Але тут залишається запитання до
богословів. Чи увірують богослови в людину? Можна запитати по-іншому: чи
увірують богослови в Бога, який вірить у людину? Якщо увірують – то чи не буде
це найвеличнішим чудом нашого часу і найкращим свідченням світові людей і наук?
Якщо не увірують – то хто і де буде вірити і берегти цю віру?
На завершення – дуже особисте. Я
прочитав Біблію в десять років. І один із найбільш вражаючих віршів я зустрів у
Євангелії від Йоана: «Тож і учні його увірували в нього» (Йо. 2:11). Так завершилося чудо
в Кані Галилейській – люди відсвяткували, випили, потішилися, подякували, але
про віру навіть не подумали. А от учні замислилися: Хто ж це такий, що це
значить, якою є ця сила й особа? Ще тоді, в дитинстві, я подумав, що всі ці
чуда були потрібні тим, хто вже мав віру в себе, хто вже був учнем – таємним чи
явним. Це було для них. Якби учні тоді не повірили, то не ходили б за Ним далі,
вони не здійснили б потім багатьох чудес і не віддали б життя на служіння Йому
та людям.
Зараз я ставлю собі запитання, чи
повіримо в Нього ми, «Його учні»? Чи повіримо в Нього як у Того, Хто вірить у
нас і любить нас, а тому достойний нашої віри й любові? Адже ми можемо вірити
тільки у Того, Хто Сам повірив і полюбив нас, «коли ми ще були грішниками»
(Рим. 5:8). Адже тільки тоді, коли від Його віри повіримо й ми, «учні Його»,
тільки тоді, а не раніше, зможе повірити й увесь світ – від Єрусалима до краю
землі, від римського сотника до ефіопського євнуха, від протестантського
ліберала до католика-папіста, від православного ортодокса до православного
атеїста.
Література
1. Антоний (Блум), митрополит Сурожский. Весна духовная
(проповеди). – К.: Пролог, 2008. – 296 с.
3. Ноуэн Г. Во имя Иисуса.
Размышления о христианском руководстве. – СПб.: Вера и Святость, Библия для
всех, 2010. – 80 с.
4. Нувен Г. Внутренний
голос любви. Путь от отчаяния к свободе. – М.: ББИ, 2012. – 102 с.
5. Нувен Г. Жизнь
возлюбленного. Духовная жизнь в секулярном мире. – М.: ББИ, 2004. – 88 с.
6. Нувен Г. Постижение. Три
ступени духовной жизни. – М.: ББИ, 2012. – 164 с.
Restoring faith… in humanity
Christian humanism that came after
Anthony of Sourozh and Henri Nouwen
The 20th century presented us with
a number of theologians-humanists who went beyond Orthodoxy. All the more important it is to turn to the
works of rather Orthodox representatives of Christian humanism such as
Metropolitan Anthony of Sourozh and Catholic priest and professor Henri Nouwen.
Evangelical simplicity of their ideas is complemented by a strong humanistic
call: “God believes in man” (Anthony of Sourozh) and “our deepest truth is that
we are the Beloved”. This combination of gospel and humanism becomes an
important revelation after which, and in the light of which, a “theology of
man” is seen differently, that is, positively. Christian humanism inevitably
has to become theological, i.e. theologically noncontradictory and
theologically inspiring after everything Anthony of Sourozh and Henri Nouwen
said. It has to be fed and directed by theology yet it also has to permeate
theology or, speaking in evangelical language, “to leaven” it with its
intuitions, feelings and revelations. They address the theology of man not in
the manner of hypotheses but in the manner of confession and proclamation, preaching
and mission.
Christian humanism after Anthony
de Sourozh and Henri Nouwen has acquired popular, orthodox and fundamental
nature. The first means unprecedented coverage; the second means “residency” in
“big” church and theological tradition; and the last means that it’s meaningful
not for religious people but for a person as such, and also for the sciences
that study it as well as for the world picture in which they can exist.
Комментариев нет
Отправить комментарий