У грудні 2022 року Господь дав мені змогу ще раз відвідати Україну, щоб передати зібрані ресурси, підбадьорити наших друзів особистою присутністю та участю, послужити Словом і ділом у благовісті. Окрім цього, я, як пастор церкви, хотів побачити на власні очі та долучитися до того, що Бог робить там − як спасає, втішає, підбадьорює, змінює. Я думав над таким питанням: що я можу сказати своїй церкві про те, що відбувається в Україні, щоб запросити наших людей до пробудження, оновлення, добрих змін?
Україна змінюється на очах, а чи змінюємося ми? Чи не втрачають «слов’янські» церкви діаспори свій шанс на зміни, чи не ризикують застрягнути в минулому та позбутися своєї місії, самого сенсу свого існування? Сподіваюся, що мої подальші роздуми допоможуть служителям і членам наших церков замислитися і зважитися на такі необхідні зміни.
Ми знаємо з історії, що наймасштабніші та найшвидші зміни відбувалися внаслідок воєн. Чому так? Бо доки старе не буде зруйноване, ми триматимемось за нього і робитимемо все, щоб змін уникнути. Але що сильнішими будуть руйнування, то рішучішими будуть наші спроби повного оновлення та перебудови. Це той випадок, коли легше знести старе і побудувати нове, ніж латати й ремонтувати. Я говорю тут не тільки про наші будинки, а й про сам спосіб життя, думки, віри. Адже ми не можемо не ставити собі запитання: чому ця війна стала можливою, які наші дії чи бездіяльність призвели до неї, як наш минулий спосіб життя сприяв цьому?
Я часто чув ще 2014 року від людей в Україні: коли нарешті ця війна закінчиться і ми зможемо зажити старим звичайним життям? Ці запитання ставили люди на вулицях, ці ж запитання ставили й в церкві. Люди хотіли почути: скоро, дуже скоро все буде добре, як раніше. Але християни не можуть обманювати своїх ближніх такими дешевими й порожніми словами, такими бажаними й водночас неправдивими пророцтвами. Правда в тому, що шляху назад немає, зокрема й тому, що саме наш старий спосіб життя уможливив цю страшну війну. Тепер потрібно пройти через неї й вийти на той бік − у майбутнє, не минуле; вийти не такими же, а іншими.
Сьогодні нам потрібно допомогти людям вибрати правильний шлях − шлях добрих змін, і пройти його. Але якщо церква сама не захоче змінюватися, вона не зможе допомогти іншим.
Тому я хочу поставити два основні запитання: як ця війна змінює українські церкви і як ця війна може змінити нас − тих, хто перебуває на відстані?
Спочатку про українські церкви. Вони змінюються на очах. Зміни, які раніше, у звичайному житті, займали роки й навіть десятиліття, сьогодні відбуваються за тижні й місяці.
По-перше, майже повністю оновився склад церков
Коли я відвідав навесні рідну для мене Ірпінську Біблійну Церкву, то майже не зустрів знайомих облич. При цьому зал не був порожнім. Прийшли нові люди, які шукають Бога. Двоє з них покаялися під час служіння. Я побачив, що поріг євангельської церкви для звичайних світських людей перестав бути бар’єром. На початку війни вони прийшли до церкви по допомогу в евакуації, після визволення міста вони прийшли до церкви молитися і дякувати Богові за своє спасіння. Вони не просто прийшли в «нашу» церкву, вони стали частиною церкви, і тим самим змінили її.
По-друге, змінилися теми й формати служінь
Під час моєї зимової поїздки мені довелося послужити в церкві відокремлених баптистів. Тридцять років тому я прийняв у цій церкві хрещення, але незабаром мені там стало тісно, я вийшов із цієї церкви й не повертався довгі двадцять п’ять років. А ось мене запросили проповідувати на святковому Різдвяному служінні. Я очікував побачити звичну картину, в якій чотири проповідники, спів хору, участь дітей та молоді, довгі спільні молитви. Але коли я приїхав за п’ятнадцять хвилин до початку, церква була порожньою. Уся громада роз’їхалася. Утім, за кілька хвилин вона наповнилася людьми, про яких можна сказати так: «трудящі й обтяжені». Я зрозумів, що ці люди потребували простого Євангелія. Вони уважно слухали. Я давно не зустрічав більш вдячної й серйозної аудиторії. А потім ми заспівали разом народну Різдвяну пісню-колядку. Обличчя ожили, засвітилися усмішками!
«Я більше не проповідую довгі проповіді, − сказав мій друг, який залишився єдиним служителем у цій громаді. − Тільки Євангеліє. Просто, коротко, заклично».
Наступного дня ми вирушили на благовістя в одне з нещодавно звільнених міст. Понад дві години тривало наше спілкування просто неба. Люди не хотіли розходитися. Запитували про Євангеліє, віру, молитву. Один чоловік дуже просив подарувати йому повну Біблію. Під час окупації Роман рятувався читанням. «Мені дуже потрібен Бог і мені потрібна Церква», − зізнався він. Ми молилися разом, щиро, гаряче. Там я жваво відчував, що Христос був посеред нас − серед цих змучених мешканців міста, в якому не лишилося жодного цілого будинку. Сьогодні там збирається група тих, хто шукає Бога. Спасіння прийшло і в це похмуре місце.
По-третє, за час війни змінилося розуміння Церкви та її місця в суспільстві
Як сказав мені пастор Іван Русин, «У церкви й народу – ті самі рани, ті самі шрами. Ми єдині в цій біді». У гуртожитку його семінарії приймають військових. У їдальні годують голодних і бездомних. Важко сказати, де закінчується Церква і починається суспільство.
Кордони й поділи на «наших» і «не наших» зникли. Кожен українець став ближнім. Можливо, поки що не віруючим або не зовсім віруючим, але таким, що вже шукає, наближається, «нашим».
Можна сказати так: Церква перестала бути власністю євангельських вірян, тепер кожен може назвати її «нашою». Тепер вона в центрі уваги, тепер усі очікують від неї світла і солі.
Проходячи через цей страшний досвід війни, українські церкви швидко змінюються, розвиваються, оновлюються. А з іншого боку, можна сказати й так: вони повертаються до простих євангельських істин, до свого початкового покликання.
А тепер про нас, які живуть на відстані. Як повинні змінитися ми? Чи не час і нам згадати про свою місію і повернутися до простого Євангелія, звільнитися від зайвих тем і форм, щоб бути світлом світу і сіллю землі, в якій поселив нас Господь? Як це все може виглядати в нашому церковному та особистому житті?
Я не відповідатиму на ці запитання. Залишу вас із ними наодинці. Не поспішайте з відповідями. Думайте, моліться, пильнуйте разом з Україною, переживайте, плачте, співчувайте, допомагайте. З цієї простої людської й християнської солідарності можуть початися великі зміни в житті нашому і наших церков. Не проспіть цей страшний і важливий час, час змін!
Комментариев нет
Отправить комментарий