Уявіть собі, що ви жили в мирній, доброзичливій країні, яка всіх сусідів називала братами. У якій любили співати задушевних пісень, готувати смачну їжу і з радістю приймати гостей. Але одного разу рано вранці на міста, які ще спали, почали падати бомби, ворожі літаки висадили десант, а вулицями прикордонних сіл пішли тисячі танків, що гарчали, і сотні тисяч чужих солдатів.
Це був найстрашніший ранок з часів Другої світової війни. Жінки й діти ховалися в підвалах, намагалися кудись утекти або виїхати. А чоловіки вишикувалися в чергу, щоб записатися до лав захисників.
Що робите ви як християнин у цій ситуації? Ви поспішаєте до церкви, щоб помолитися і втішитися Господом у цій паніці. І ось там, у церкві ви зустрічаєте вашого шановного пастора. Він нагадує, що “всьому цьому належить бути”, молиться разом із вами уклінною молитвою, заспокоює, нагадуючи про вірність і силу Божу. Але після цього пастор робить шокуюче оголошення. Він каже церкві, що йде капеланом на фронт. Не встигли члени церкви ахнути, як встає диякон, найдобрішої душі людина. Він каже, що йде добровольцем у територіальну оборону. Виявляється, у нього вже був армійський досвід, і він знає, на що йде. Піднявся і вчитель недільної школи: “Я не можу чути, як ґвалтівники та вбивці знущаються з дітей. Поїду евакуювати жінок і дітей із прифронтових міст, щоб урятувати хоча б деяких із них. Прошу виділити мені церковний мікроавтобус”.
Церква переживає подвійний шок. Навколо хаос і небезпека, як ніколи потрібні надійні служителі, їхній твердий упевнений голос. А вони йдуть на передову.
Коли пастора запитали, на кого ж він залишає церкву, пастор відповів: “Дорогі мої друзі, настав час іншим стати на моє місце. У нас багато здібної молоді, я досить багато навчав їх лідерства, я в них упевнений. Я послужив церкві, але зараз я потрібен в іншому місці. Господь веде мене, хто я, щоб Йому опиратися?”. Диякон додав від себе: “У нас хороша дияконська команда, слава Богу, у Нього завжди є резерв. Та й служіння наше не обмежується однією церквою, ми потрібні й там – у самій гущі подій, болю, страху. “До речі, не переживайте, недільна школа теж не закриється. Діти обіцяли за мене старанно молитися”, – запевнив усіх учитель.
Коли церква зрозуміла, що її служителі вже ухвалили рішення бути слухняними волі Божій, а не голосу звичайного здорового глузду, вона почала молитися інакше – не молитвою жалю і скорботи, а молитвою подяки та благословення: “Хай буде воля Господня!”. Усі плакали, але в цьому плачі вже не було страху і паніки. У цьому плачі було багато любові й турботи. Голосніше за всіх плакали сім’ї служителів, дружини й діти молилися на колінах зі сльозами. “Дорогі наші, ми не знаємо, чи побачимося ще на цій землі, але якщо не побачимося тут, то ми обов’язково зустрінемося там, біля білого престолу”, – ці останні слова пастора запам’яталися назавжди. Ті, хто пережив ту страшну війну, згадували їх до кінця життя і намагалися наслідувати добрий приклад своїх служителів. Їхнє життя змінилося, вони більше не витрачали його на тимчасові речі, вони нарешті дізналися на особистому досвіді, що таке життя за покликанням, вірність своєму шляху, щастя бути корисним для Божого плану. Не всі з них були на передовій, але більшість із них була готова вирушити туди, куди Господь покличе. Так війна змінила церкву, зробила нібито церкву справжньою церквою.
Звичайно, ж, були там і “поза політикою”, які нарікали на служителів. Знайшлися й такі ділки, які зраділи можливості заробити на війні. Але це не наші герої. Про них історії не розповідають, про таких пісні та вірші не складають.
Розумію, описана ситуація вам здається незвичайною. Для нас вона плід уяви. А для багатьох християн в Україні – реальність. Мої рідні та друзі, зокрема пастори й капелани, перебувають на передовій. Уявіть, як вони прощалися з сім’єю і церквою. Уявіть, як цей досвід змінив кожного з них. Але давайте звернемося до біблійної історії, яка говорить нам про приклад апостола Павла, і вчить нас вірності своєму шляху до кінця.
Один із найцікавіших текстів у книзі Діянь описує прощання апостола Павла з церквами на його шляху до Єрусалима. Уява жваво малює сцени прощання, нам передається переживання учнів за свого наставника. Але в цьому уривку можна і потрібно побачити набагато більше – уроки вірності, які апостол Павло викладає Церкві.
Найважливіші фрази ми знаходимо на початку і наприкінці цього великого уривка (Дії 20:17-21:14). На початку Павло каже:
“За покликом Духа йду в Єрусалим” (20:22), а наприкінці ми чуємо колективне благословення Церкви на його останню подорож: “Хай буде воля Господня!” (21:14). Між цими двома фразами – прощальні зустрічі в колі друзів і відверті розмови про майбутнє самого Павла та заснованих ним громад. Довгий час церква просить Павла поберегти себе, але потім вони погоджуються і віддають його волі Господній.
У цій історії я бачу три важливі уроки.
Бути вірними від початку до кінця
Перший урок від апостола Павла вчить нас бути вірними від початку до кінця – не тільки останнього дня, коли потрібно зважитися на розставання і небезпечну подорож, на суд і страту; але в кожен зі “звичайних” днів праці та випробувань.
Ось як говорить про свій подвиг вірності сам апостол:
“Я від першого дня, в який прийшов до Асії, весь час був із вами, працюючи Господу з усякою смиренномудрістю і багатьма сльозами, серед спокус, які траплялися мені через зловмисність Юдеїв, і не пропустив нічого корисного, про що вам не проповідував би, і чого не вчив би вас у всьому світі та в домівках, сповіщаючи Юдеїв та Еллінів про покаяння” (20:18-21).
Вірність своєму шляху означає уподібнення Ісусу Христу у виконанні своєї місії
Другий урок полягає в тому, що вірність своєму шляху означає уподібнення Ісусу Христу у виконанні своєї місії. У тому, як Павло йде назустріч стражданням, ми можемо знайти спільне з Ісусом, з Його сходженням до Єрусалиму. Апостол живе з почуттям важливої місії, заради якої він жертвує усім:
“А я ні на що не зважаю і не дорожу своїм життям, аби тільки з радістю звершити шлях свій та служіння, що прийняв від Господа Ісуса, – проповідувати Євангеліє благодаті Божої” (20:24).
Ця місія веде його далі – у нові місця і нові обставини. Він виконав своє завдання в Азії й тепер має йти далі. Він навчав невпинно, він дбав зі сльозами, він трудився руками. І в цьому він показував не себе, а Господа Ісуса Христа:
“Я три роки день і ніч безперестанку зі сльозами вчив кожного з вас… самі знаєте, що потребам моїм і потребам тих, що були при мені, послужили руки мої ці. У всьому показав я вам, що, так трудячись, треба підтримувати слабких і пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам сказав: “блаженніше давати, ніж приймати” (31, 34-35).
Знаючи, що Господь веде його далі, Павло вклав усі свої сили в зміцнення помісних громад і підготовку нових служителів, передаючи їм усю повноту Євангелія: “Я не упускав сповіщати вам усю волю Божу (27).
Павло не кинув церкву, не залишив її своїм відходом у скрутному становищі. Весь цей час він навчав, передавав, виховував. Він знав, що час короткий, що скоро потрібно буде знову вирушати в дорогу. Він завжди слідував своєму покликанню і на кожному місці був вірний йому. Він не поспішав, але й не зволікав. Він жив своєю місією і керувався голосом Божим. Подібно до Ісуса, він підготував учнів для служіння, а потім вирушив у руки ворогів, щоб благовістити їм і принести Євангеліє в самий центр язичницької цивілізації.
Бути вірними у своїх стосунках із братами та сестрами, щоб нас проводжали зі сльозами подяки
Третій урок вчить нас бути вірними у своїх стосунках із братами та сестрами, щоб нас проводжали зі сльозами подяки, щирими молитвами благословення та міцними дружніми обіймами. На жаль, багато хто до церкви приходить непомітно і так само непомітно йде. Їхнє життя нічого не говорить. Їхнє життя нічого нікому не дає. Не так було з апостолом Павлом. Його чекали з нетерпінням, зустрічали з радістю, проводжали з плачем.
Він не просто був вірним, він навчав церкву вірності. Дивлячись на нього, інші підбадьорювалися, а не жахалися, заспокоювалися, а не сумували. У ньому бачили добрий приклад. Дивлячись на його життя, багато хто утверджувався у вірі та стійкості.
При розставанні він дбав про церкву більше, ніж про своє майбутнє.
“І нині віддаю вас, браття, Богові й слову благодаті Його, що може наставляти вас більше і дати вам спадщину з усіма освяченими” (32).
Він попереджав церкву про прийдешні небезпеки, про лютих вовків, що загрожують церкві. Але щодо себе він був спокійний і передавав цей спокій іншим:
“Ми й тамтешні просили, щоб він не ходив до Єрусалима. Але Павло у відповідь сказав: що ви робите? що плачете і розбиваєте серце моє? я не тільки хочу бути в’язнем, але готовий померти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса. Коли ж ми не могли вмовити його, то заспокоїлися, сказавши: нехай буде воля Господня!” (21:12-14).
Отже, апостол іде за покликом Духа назустріч суду, в’язниці, стражданням. Хоча ефеські пресвітери плачуть, учні в Тирі відмовляють, Агав попереджає, брати й сестри в Кесарії просять не ходити.
Апостол іде не за своєю волею, але за велінням Духа. Він виконав своє завдання в Азії: він не пропустив нічого важливого в настанові церков, передав основи вчення, поставив служителів, показав приклад у вірі та праці.
Тепер у нього залишилося останнє завдання, він іде до завершення своєї дистанції, він не може більше затримуватися і втрачати час. У цій дорозі назустріч суду і страти він уподібнюється до Ісуса.
Останні дні апостола з учнями дають їм і нам найцінніші уроки. Ми дізнаємося про те, як треба обирати свій шлях – за велінням Духа; як треба прощатися перед далекою і небезпечною подорожжю – з молитвою та обіймами; як треба передавати справи – навчити інших усього, що знаєш сам; як треба благословляти працівників – попередити про небезпеки, віддати Богові та слову благодаті; як треба цінувати друзів – провести разом і сім днів, і більше; як треба втішати одне одного й утішатися одне одним – у довірі до Господа.
Ми бачимо цікаву картину прощання, так не схожу на звичайні драми наших днів: тут друзі вислуховують повчання, плачуть, обіймають, цілують, сумують, переживають, вмовляють, проводжають із дружинами й дітьми, моляться, а наприкінці – заспокоюються. Так може бути тільки в церкві Ісуса Христа.
Давайте поставимо собі три запитання.
Як ми вибираємо свій шлях?
Як ми проходимо свій шлях?
Як ми завершуємо свій шлях?
Що рухає нами під час вибору шляху? Куди ми прямуємо? Туди, де краще, куди всі йдуть? Чи пішли б ми шляхом Павла, знаючи, що в Єрусалимі чекають релігійні фанатики, а в Римі – імперський суд? Чи готові ми йти назустріч труднощам? Не геройства заради чи гострих відчуттів, але за потягом Духа. Чи знаємо ми голос Духа в процесі прийняття наших рішень? Чи слухняні йому?
Для того, щоб ми могли завершити свій шлях таким гідним чином, нам потрібно його правильно починати і продовжувати – у послуху волі Господній.
“За покликом Духа” і “нехай буде воля Господня” – це не тільки слова при прощанні, це слова на всі випадки життя. Це не тільки про найдраматичніші моменти, а й про повсякденне життя. Це більше, ніж красива фраза, це девіз усього життя, це спосіб життя.
Сьогодні нам не загрожує суд і страта, як апостолу Павлу в Єрусалимі та Римі. Але це сьогодні. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра. Вірність у сьогоднішніх побутових обставинах допоможе тобі підготуватися до завтрашніх екстремальних випробувань.
Нехай девізом твого життя будуть слова апостола Павла: “Підкоряючись велінню Духа, іду…”, а девізом твоєї церкви будуть слова вірян у Кесарії: “Хай буде воля Господня!”.
Комментариев нет
Отправить комментарий