Для Евангелия нет границ

Международное служение «Школа без стен» отвечает на нужды поместных евангельских церквей в новом поколении посвященных и подготовленных служителей. Начавшись в европейской части бывшего СССР, это служение оказалось особенно востребованным в малодоступных для миссии регионах Кавказа и Средней Азии. Здесь у молодых христиан нет возможности учиться в семинариях и христианских университетах, но их служение и творческие подходы к миссии могут быть примером для европейских церквей.
Многие молодые лидеры «Школы без стен» этого региона за свою верность служению были изгнаны из высших учебных заведений и даже из родительских домов. Но это заставило их сплотиться и поддерживать друг друга.
Недавние события в Узбекистане говорят о том, что власти начинают репрессии даже против официально зарегистрированных церквей. По сообщению фонда «Варнава», «23 августа во время воскресного богослужения на территорию церкви «Донам» в городе Ташкенте вторглись сотрудники антитеррористического отряда полиции с требованием прекратить собрание. Не имея на руках ни какого постановления, они стали проводить обыск и переписывать всех присутствующих. На заявления верующих о том, что это противозаконно, полицейские пригрозили, что заберут всех кто не подчиниться. Члены церкви показывали им документы, подтверждающие, что церковь является зарегистрированной и проводит собрания согласно существующему законодательству, но все эти замечания были проигнорированы. После обыска и продолжительных допросов пастор и несколько других членов церкви были отправлены в полицейский участок до дальнейшего выяснения. На следующий день суд принял во внимание документы, предоставленные церковью, но, тем не менее, вынес обвинительный приговор четырем членам церкви с взятием их под стражу на 15 суток. Подобные противоправные действия против христиан со стороны властей Узбекистана уже стали обычным делом, но последний случай был вопиющим беззаконием, поскольку церковь имеет все необходимые документы на проведение собраний и другой церковной деятельности.
Последний инцидент наглядно показывает, что на сегодняшний день ни одна церковь в Узбекистане не может чувствовать себя спокойно, верующие в любой момент могут оказаться за решеткой».
Поскольку церкви не могут собираться в полном составе на служения, верующие встречаются малыми группам в своих домах. Это означает, что для каждой малой группы нужен свой лидер, своего рода пастор маленькой домашней церкви. Поэтому в рамках «Школы без стен» местные служители проводят семинары для начинающих лидеров поместных церквей и специальные треннинги для преподавателей, поскольку приглашать иностранных преподавателей нет возможности.
Один из лидеров «Школы без стен» в Каракалпакии свидетельствует: «Трудности и постоянные гонения заставляют нас быть творческими, всегда изобретать новые подходы. Почти все наши верующие хотят служить Богу, но не все знают, как именно это сделать. Поэтому мы проводим для них занятия, которые можно назвать школой практического служения». Этот регион считается самым бедным в Узбекистане, рядом с Аральским морем почти нет воды, население тяжело страдает от туберкулеза, в этой пустыне процветает лишь безработица и связанная с ней нищета. К тому же власти жестоко подавляют все служения церквей.
Всему этому противостоит лишь вера молодых христиан. Один из активных участников движения «Школа без стен» рассказывает: «Наши гонители сами удивляются, что мы не сдаемся. Мне прокурор сказал: «Видно, что ты все равно не отойдешь от веры. Молодец, держись».
Многие активные лидеры «Школы без стен» прошли подобную школу, осуждались как террористы и сидели в одной камере с ваххабитами. Но для Евангелия нет стен, и оно распространяется по обе стороны тюремной решетки.
Молитесь о церквах в Средней Азии, о подготовке молодых служителей для национального духовного пробуждения и роста поместных общин через служение
«Школы без стен».

Дальше »

Через відродження церкви – до духовного відродження суспільства

Через відродження церкви – до духовного відродження суспільства
Асоціація «Духовне відродження» євангельських християн-баптистів

В середовищі євангельських церков не так багато місій, які б мали багаторічну історію та стратегічне бачення на майбутнє. Більшість проектів виникають заради кон’юнктурних ситуацій і зникають, коли змінюються політичні або фінансові можливості. «Духовне відродження» - одна з найстаріших та найвідоміших місіонерських організацій. Багатий досвід і постійний самоаналіз дозволяють розвиватись і постійно реформуватись навіть на тлі кризи церков та їх місії. Вже сама назва дозволяє поміркувати про подвійну місію організації – духовне відродження суспільства силами євангельських християн-баптистів, а з іншого боку, відродження самих баптистів, яким зміни потрібні не менше, ніж суспільству.
Хоча офіційно асоціація була утворена у 1992 р., її витоки сягають тридцятих років минулого століття, коли емігрант Петро Дейнека почав міжнародне служіння допомоги віруючим у СРСР. Засноване Дейнекою «Слов’янське євангельське товариство» сімдесят років активно працювало по обидва боки залізної завіси. Мільйони книг перетинали кордони у кейсах з подвійним дном, через дипломатів та туристів. Можливо, саме духовна література, свіжі та глибокі ідеї «духовного відродження» особистості та країни в цілому зруйнували імперію зла.
Син Петра Дейнеки став засновником нової організації, поклавши в її основу принципи екуменізму, соціальної відповідальності, партнерства з демократичними урядами. Асоціація «Духовне відродження» розпочала свою активну місійну діяльність в Москві, але згодом були утворені національні центри в Києві, Мінську, Тбілісі, Ризі. Структура від самого початку була децентралізованою, тобто зорієнтованою на регіональну специфіку та самоврядування.
Першим масштабним проектом «Духовного відродження» став «Проект-250», мета якого полягала у підготовці місіонерів та заснуванні 250 нових церков. Біля 5000 лідерів євангельських церков пройшли спеціальні курси. В результаті їх праці виникла тисяча нових церков. Радикалізм ідеї визначався конфліктом традиційних євангельських церков та нових лідерів, які мали бачення сучасної та місіонерської церкви. Акцент було зроблено не на конфлікті всередині церков та їх переформатування, а на створенні здорової альтернативи у вигляді нової спілки місіонерських церков. Водночас проводились семінари, курси, тренінгі для пасторів, викладачів недільних шкіл, молодіжних лідерів, тобто тих служителів нової формації, з яких росли команди місіонерських церков. Місія допомагала фінансовими та освітніми ресурсами на перших роках становлення церков, очікуючи, що поступово громади стануть самостійними і в свою чергу зможуть виступити засновниками нових церков. Слід визнати, що плани «Проекту-250» виявилися утопічними, багато церков свідомо обирали залежність, уникаючи фінансової відповідальності.
«Духовне відродження» допомогло національним союзам церков ЄХБ створити систему дитячого та молодіжного служіння, започаткувало глобальну систему видання та розповсюдження книг та періодики для молодих лідерів (власне видавництво, десятки магазинів, виставок, міжнародних проектів). В допомогу місіонерському служінню надруковані сотні найменувань книг, більшість з яких є унікальними видавницькими проектам. Так через проект «Біблійна кафедра» всі учбові заклади Євро-Азіатської акредитаційної асоціації євангельських шкіл отримали якісні навчальні посібники та наукову літературу по базових напрямах підготовки. Слід зауважити, що видавництво «Духовне відродження» співпрацює переважно з національними авторами і заохочує молодь євангельських церков розвивати свій творчий потенціал.
Зважаючи на глибоку соціально-економічну кризу перших років після колапсу СРСР, багато уваги приділялось гуманітарній допомозі. Через церкви, сиротинці, лікарні розповсюджувались мільйони тон благодійних подарунків для дітей та хворих. Сьогодні місія працює для дітей Чорнобильської зони відчуження, «дітей вулиць» Москви, постраждалих сімей Беслана. Щороку проводяться сотні літніх таборів, в яких діти та молодь мають можливість не тільки оздоровитись, але й можна не тільки оздоровитись.
З 2005 р. «Духовне відродження» підтримує мережу християнських організацій «Risk Network», яка консолідує досвід та ресурси тих, хто працює з дітьми груп ризику. Проводяться конференції з проблем постінтернатної адаптації, психологічного консультування, семінари для тих, хто бажає прийняти у свою родину сиріт.
Щороку з ініціативи «Духовного відродження» проходять семінари та конференції з питань соціального служіння ВІЛ-інфікованим, профілактики небезпечних соціальних хвороб.
Місія зробила у розвиток національних церков багатомільйонні інвестиції. Це і фінансова підтримка місіонерів, і будівництво сотень нових церков. Одночасно у штаті місії було майже 400 місіонерів. Більшість з них - українці, які присвятили своє життя проповіді євангельського християнства «братським» народам Росії, а нині страждають від дискримінації з боку влади та своїх російських одновірців.
Проте сотні новеньких молитовних домів та тисячі місіонерських груп (малих церковних громад) залишаються без пастирів, без підготовлених церковних служителів. Очевидно, що потрібні нові моделі церковного управління, типи лідерства, форми служіння, яких не варто очікувати від старого, радянського покоління баптистських лідерів. Саме тому головним пріоритетом місії стала смілива візія нової генерації служителів – ініціативних, соціально відповідальних, компетентних, вільних від радянської спадщини. За словами президента «Духовного відродження» Сергія Рахуби, «Бачення місії – покликати нових лідерів до активного служіння, сформувати їх мотивацію до поступових змін у церкві та суспільстві. Нова генерація компетентних та посвячених лідерів може багато змінити – відновити місіонерських дух церкви та відродити суспільство, просуваючи Царство Боже на пострадянському просторі».
Національні команди «Духовного відродження» працюють в Україні, Росії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Узбекістані. Місія має представницькі центри в США, Канаді, Великій Британії.
«Духовне відродження» працює переважно з баптистськими церквами, але відкрито до співпраці з широким колом інших євангельських церков і послідовно дотримується не конфесійної, незалежної позиції.
В останні роки місія виступала ініціатором круглих столів та конференцій, присвячених обговоренню кризової ситуації в євангельських церквах та їх місіонерській діяльності. На відміну від церков, які пишаються власними традиціями і працюють на внутрішні інтереси, кредо місії полягає в тому, що принести добрі зміни в суспільство може лише та церква, яка сама відкрита до змін. Тому духовне відродження для суспільства можливе лише через духовне відродження церкви. На це складне, але важливе завдання працює асоціація «Духовне відродження».
24-25 жовтня 2008 р. під проводом лідерів асоціації був проведений міжнародний форум «Місія сьогодні: історія, аналітика, нові підходи. Перспективи міжнародного партнерства в країнах СНД» (м. Ірпінь, Київська область). У християнських медіа форум назвали антикризовим, тому що в його основних тезах йшлося про кризу і водночас про нові можливості, які вони відкриває. Більш ніж 250 лідерів з 20 країн обмінялись досвідом служіння і оцінками ситуації у глобальному християнстві та місії церкви. Керівників місій, пасторів церков, богословську професуру об’єднала занепокоєність кризовими тенденціями в місіонерській праці та стагнацією церковного розвитку. Якщо в країнах Азії, Африки та Латинської Америки євангельські церкви зростають, то в Європі їх чисельність катастрофічно зменшується.
Доповідачі звернули увагу, що міжнародна допомога та праця тисяч західних місіонерів в СНД не принесли очікуваних результатів, а національні церкви не змогли ефективно використати запропоновані ресурси і втратили унікальні можливості стати самодостатніми. Фінансова залежність від Заходу призвела до того, що майже не розвивались внутрішні ресурси і формувався комплекс бідних та відсталих пострадянських націй.
Соціальний євангелізм (відкритість до суспільства та соціальна відповідальність), заснування нових церков (а не «перебудова» старих), неформальні підходи до християнської освіти та формування нової місіології були визначені як стратегічні напрями місії. Соціальний євангелізм передбачає безпосередній зв’язок проповіді з благодійністю, християнською культурою та просвітою. У країнах СНД існує проблема культурного відчуження між євангельськими християнами та православним суспільством, або мусульманською більшістю, тому необхідні локальні моделі інкультурації, контекстуалізації проповіді у національних культурах. Вчення про Втілення та кенозис можуть бути основою для контекстуальної місіології.
Заснування нових церков залишається одним з пріоритетних напрямів місії. Замість того, щоб витрачати сили на зміну традиції, місіологи запропонували зосередитись на створенні нових церков з сучасними формами служіння і новими методами місіонерської праці. Засновники місій «Світло Євангелії» та «Добра звістка» у своїх доповідях засвідчили, що саме в місіонерських церквах успішно формувались нові генерації служителів і пройшли апробацію більш ефективні моделі служіння.
Підготовка нових лідерів, здатних відповідально та компетентно продовжити справу місії в умовах глобальної кризи залишається найбільш актуальним завданням для євангельських церков СНД. На цей виклик має відповісти християнська освіта, яка разом з фундаментальною богословською підготовкою дає орієнтацію на місію, має практичну спрямованість. Водночас стає очевидним брак компетентних лідерів, які були б авторитетними серед суспільства, а не тільки у стінах власної церкви. Директор «Спілки студентів-християн України» Денис Гореньков звернув особливу увагу на те, що найбільша та найактивніша аудиторія – студентська – залишається майже недосяжною, бо праця з молоддю вимагає не тільки посвячення, але й ерудиції, фахової підготовки, конфесіональної незаангажованості. Освіта, наука, культура – нові, ще не відкриті місіонерські поля. Майбутнє євангельських церков та їх місіонерських успіхів залежить від того, чи знайдуть вони шлях до молодих поколінь, чи збудують мости від церкви до суспільства.
«Антикризовий» форум став початком широкої та часом гострої дискусії серед євангельських церков СНД про глибинні причини кризи місіонерства та можливі шлях виходу з неї.
20 травня 2009 р. в Ірпінському офісі «Духовного відродження» пройшов круглий стіл «Яким бути церквам завтра? Місія та реформація», в роботі якого прийняли участь представники церков та місій з більшості регіонів України. Учасники констатували, що стагнація церковного розвитку та зниження ефективності місіонерської діяльності вимагають радикальним чином переосмислити підходи до місіонерства та традиційні моделі церковного служіння. Як виявилось, євангельські церкви досі не напрацювали оригінальних моделей організації церков, релевантних до національної культури та ефективних у місіонерському служінні. Тисячі церков, заснованих у роки релігійної свободи, не виросли з малих груп до повноцінних громад. Незважаючи на високу зацікавленість досвідом західних мегацерков, стабільно зростаючі багатотисячні національні церкви залишаються скоріше виключенням, ніж правилом. Образи здорової та успішної церкви бачаться по-різному, але більшість лідерів визнає, що з їхніми церквами «щось не так». Вочевидь, традиційні церкви буде конче складно реформувати (а може й не варто це робити), тому питання дискусії торкались перш за все нових церков – яким шляхом їм розвиватись, які моделі обрати чи сформувати, що змінити та переосмислити у служінні, щоб воно стало плідним. Цікаву метафору запропонував пастор молодіжної церкви у Києві Деніс Кондюк: «Мі звикли бігати спринт та очікувати швидкої перемоги, але сьогодні варто вчитись бігати крос і навіть марафон. Церква має готуватись до послідовної та системної праці на далеку перспективу».
Гострі дебати викликали питання про роль церкви у сучасному суспільстві. Чи потрібна реформація сучасній церкві? Що необхідно змінити у ставленні церкви до суспільства, щоб люди звернулись до Бога? Як наблизити церкву до суспільства, але не змішати їх інакшості?
Резонансним був виступ Миколи Романюка, пастора Ірпінської біблійної церкви, директора Інституту підготовки церковних служителів, здобувача Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди. Зокрема, він наголосив на важливості простоти та відкритості церкви до суспільства та змін: «Церква має небезпеку продукувати і уділяти духа підозрілості і закритості, байдужості і недовір’я. Ми маємо небезпеку проголошувати «іншу Євангелію» закону і дрескоду, букви і форми. Коли приходить «інше» відходить суттєве, правдиве, і що найстрашніше, оте «інше» не живе, воно не несе собі животворящого начала – навпаки, воно заморожує і умертвляє. Певен, Павлове застереження про втрату простоти сьогодні звучить нашим українським баптистським церквам. Часто брати і сестри з старіших церков простотою називають невіґластво та наглість, невченість та невихованість. Для багатьох молодих церков простота – це свобода від форм старих церков. Простота, прямота, щирість є прямою протилежністю складності та застиглості церковних форм і культу, складності правил та приписів. Спрощення церковного служіння й культу зробить служіння ясним для сучасних людей. Євангельська простота у Христовій любові – саме вони відрізняли нас, штундистів, баптистів, євангельських віруючих від історичних церков. Цінність простоти була адекватною в абсолютно ворожому середовищі Російської імперії у ХІХ і ХХ ст. Вона ж, думаю, буде найадекватнішою у глобалізованому ХХІ ст.».
Аналіз кризових тенденцій у євангельських церквах підводить до висновку, що саме молодому поколінню належить роль реформаторів. На сьогоднішній день більшості церков не вистачає служителів (третина з них не має пресвітерів, а інші потребують омолодження кадрів). Засновники церков та будівники молитовних домів часто не мають, кому передати духовну відповідальність, опіку над душами, а між тим це служіння важливіше споруд чи тимчасових проектів.
У відповідь на нагальну потребу наситити новими лідерами місіонерські церкви та їх служіння був ініційований рух «Школа без стін». «Школа без стін» - це неформальний підхід до мотивації та підготовки молодих лідерів помісної церкви до практичного служіння. Сформувати активну християнську позицію та допомогти зробити перші самостійні кроки у служіння своїм покликанням – мета «Школи без стін». «Школа без стін»» - це не тільки семінари, але також можливості цікавої практики в рамках соціальних проектів «Варто жити», молодіжних конференцій «Християнин нашого часу», театральних фестивалів, школи молодіжного лідерства «Перспектива», клубів «Твоя перспектива», «Тема», «Sky life», дитячих та підліткових Олімпійських ігор і т.п.
Керівник баптистської молоді Білорусі Михайло Корнєв бачить у «Школі без стін» спосіб активізації та адаптації молодих людей до нових умов служіння: «Світ швидко змінюється і церква має адекватно реагувати на ці зміни. В Школі формуються лідери майбутнього, які зможуть продовжити естафету місії після нас».
Член наглядової ради «Школи без стін», благовісник Олексій Мельничук нагадує, що «В ранній церкві богослов’я належало помісній громаді, але потім, на жаль, стало справою ченців чи професорів». «Якщо ідея «Школи без стін» стане зрозумілою для широкого християнського загалу, воно зможе перерости в євангельський рух наставництва та духовного виховання, через що церква знову має стати центром активної духовної освіти і обновитись у служінні навколишньому світові», - запевняє цей відомий служитель.
Сьогодні у пострадянських суспільствах нове покоління молоді грає все більш активну роль, але воно потребує підготовки та мотивації, щоб повести церкву у майбутнє. Двері перед християнами відчинені, але церкви зберігають обережну дистанцію від суспільства. На думку ініціаторів «Школи без стін», церкві потрібно бачення, яке надихає на активне служіння по інших бік церковних стін.
Американський богослов Тед Ворд, професор Trinity Evangelical Divinity School у своєму аналізі служіння «Школи без стін» підкреслює: «Дуже часто школи будують стіни відчуження між вчителями та студентами, відокремлюючи напрями, класи, рівні. Іноді стіни відділяють освіту від реального життя. Ініціатива «Школи без стін» нагадує нам, що освіта – це значно більше, ніж сидіння за партою. Практична освіта відкриває нові шляхи і надихає до дії».
За п’ять років служіння «Школи без стін» цей рух розширив географію свого впливу з європейської частини на Кавказ та Середню Азію. Щороку в 60 групах навчається більше 2000 студентів.
Освітній процес організований як серія щомісячних семінарів на базі помісної церкви, які служать її потребам, але не обмежуються її кордонами і закликають до активного служіння суспільству. Теми основних семінарів розкривають фундаментальні істини в актуальному форматі: «Основні принципи віри для життя і служіння», «Духовне формування сучасного лідера», «Християнське консультування», «Євангелія в сучасній культурі», «Соціальне служіння: принципи та форми», «Місія церкви учора та сьогодні», «Як підготувати ефективну проповідь», «Керівництво молодіжним служінням», «Біблійна етика для сучасного світу».
«Школа без стін» як програма загальнодоступної та мотивуючої місіонерської підготовки корелює з ідеєю «Церкви без стін» як відкритої до суспільства, спрямованої не на власні інтереси, а на духовні запити простих людей. Як не парадоксально це звучить, але церква існує не для християн, а для нехристиян. Нагадати цю просту і водночас важливішу для християн істину намагається «Духовне відродження» через служіння «Школи без стін» та інші проекти, покликані відродити церкву для активного служіння суспільству.

Веб-ресурси Асоціації «Духовне відродження»
Офіційний сайт - www.asr.ru
«Школа без стін» - www.bez-sten.com
Молодіжний веб-журнал - www.linguafranca.su, www.oja.ru
Молодіжна школа «Перспектива» - www.youth.asr.ru
Національна мережа організацій по служінню дітям груп ризику - www.risknetwork.ru
Служіння християнських театрів - www.mirkukol.ru

Керівництво Асоціації «Духовне відродження»
Сергій Рахуба – президент, випускник Moody Institute, місіолог (Чікаго, США),
Михайло Черенков – віце-президент, доктор філософських наук (Відділення релігієзнавства Інституту філософії), мешкає в м. Ірпінь (Київська обл.),
пастор Павло Токарчук – директор російського представництва (м. Москва),
Руслан Чернов - директор українського представництва (м. Ірпінь),
епископ Генадій Бруцький – директор білоруського представництва (м. Мінськ),
пастор Володимир Убійвовк – директор молдавського представництва (м. Кишинів), випускник Празької семінарії,
пастор Федір Мокан – директор «Школи без стін» (м. Санкт-Петербург), випускник Університету UNISA.

Консультативна рада Асоціації «Духовне відродження»
Пастор Олексій Мельничук (м. Сакраменто), пастор Григорій Комендант (м. Ірпінь), пастор Сергій Головін (м. Симферополь), пастор Юрій Сіпко (м. Москва), пастор Валерій Антонюк (м. Полтава)

Дальше »

Свобода совести в истории и практике баптизма: декларации и реальность

Привилегированное положение христиан в меняющемся мире нельзя назвать прочным и гарантированным. Демографический передел мира и внутренний кризис церквей ограничивают возможности и результаты их служений. Заглянуть в будущее традиционных церквей страшновато, поэтому история становится желанным объектом изучения и способом самоидентификации.
24-26 июля в Амстердаме отметили 400-летие баптизма. Призывая помнить славные традиции, руководители Европейской баптистской федерации подчеркнули два главных и направления служения церквей и федерации в целом - миссия и евангелизация, а также религиозная свобода. Конечно, миссия и свобода связаны во многих аспектах, отметим лишь один – нельзя успешно «нести в Европу благую весть», как призывали на открытии конгресса «Амстердам-400», если не принимать всерьез вызовы религиозной и гражданской свободы, мировоззренческой плюрализации и мультикультурализма. Напоминать о христианских корнях Европы нужно, но не так уж много остается тех традиционных европейцев, которым это напоминание понятно. Сосуществование христиан в своем привычном европейском доме с иными религиями и мировоззрениями, численное доминирование нехристиан радикально меняют понимание и миссии, и свободы. Свобода сегодня скорее вызов, чем завоевание, обращаться с ней нужно уважительно, но осторожно.
Исторически сложилось, что принцип свободы совести - один из основных для баптистов, которые, отстояв свои права, создали прецедент для других меньшинств и оппозиций. Из этого принципа следует, что вера – всегда личное дело, а потому не может быть государственной религии. Историки западной культуры утверждают эпохальное и общечеловеческое значение установок религиозного индивидуализма, исходивших из «безусловного доверия к голосу совести верующего, которая побуждала человека к самостоятельным решениям» и нового представления о мире, «в котором никто не имеет монопольного права на обладание истиной, а ценность человеческой личности не поддается формальному определению» .
Подобные оценки протестантского фактора обычно дают либеральные гуманитарии, тем более интересно услышать их от украинских богословов. Так пастор и катехизатор Сергей Санников обращает особое внимание, что принцип свободы совести исповедуется всеми баптистскими группами и связан с пониманием свободы как фундаментальной ценности человеческого бытия , т.к. укоренен в богословской антропологии и сотериологии. Забегая вперед, трудно удержаться от вопроса, насколько такое мнение принято в массовом, а не элитарно-богословском баптизме, но подробнее об этих несоответствиях скажем после.
Уже 400 лет назад в Европе, расколотой по религиозному признаку, христиане поняли: без реализации принципов отделения церкви от государства и свободы совести немыслимо существование мультикультурного и поликонфессионального общества. Современные историки подчеркивают, что именно аполитичные анабаптисты и баптисты выдвинули и реализовали идею политических прав и свобод: «Отцом прав человека в действительности является не протестантизм, но баптизм, ненавидимый протестантизмом и вытесненный им в Новый Свет… Из этого контекста проистекают великие идеи отделения церкви от государства, веротерпимости, добровольного членства в церкви и свободы совести» . Примечательно, что одно из новейших официальных церковных изданий идет дальше и выделяет баптистов из Реформации и анабаптистского движения, специфицирует в особенный тип: «В отличии от анабаптистов баптисты не стремились к самоизоляции… Их изначально отличала активная жизненная позиция. Они являются убежденными сторонниками свободы совести и терпимо относятся к верующим любой конфессии» .
Впрочем, есть несоответствия между практикой современных баптистских церквей и их фундамент принципами. Очень удобно отвоевывать права и свободы для себя и отказывать в них другим. Так некоторые «апологеты» (это самоназвание) баптизма активно борются с «сектами», забывая, что само это слово выражает дискриминацию других, в том числе евангельских церквей.
Не стоит забывать, что свобода совести учитывает не только «меня», но и «другого». Это право на личные убеждения и выбор мировоззрения неотъемлемое для каждого. Если вспомнить, что в английском языке свобода совести понимается как «liberty of conscience», то есть смысл говорить о свободе познания Бога разными путями, через разные церкви, методы и формы, а также о свободе непознания или отрицания. Украинский религиовед М. Бабий правомерно рассматривает свободу совести как целое, а свободу религии как частное, призывая не ограничивать предметное поле исключительно религиозным сегментом .
Свобода совести проблематизируется не только в религии (межцерковные конфликты неудачи экуменизма, консерватизм церквей и претензии на исключительность), но и за ее пределами (угрозы секулярного общества, вызовы неототалитаризма, рост ксенофобии). При очевидном многообразии религиозной и социальной жизни конкурирующие традиции и церкви отказываются с ним считаться и утверждают свое за счет другого. Причем не так важно, титульная это церковь или же меньшинство, дурной пример оказывается заразительным.
В 2004 г. группа российских религиоведов провела масштабные исследование вероисповедных различий в социальных ориентациях . Как выяснилось, духовно-нравственное воспитание абсолютно доминирует у протестантов (81,8%); нейтрализацию агрессивных настроений в наибольшей степени также предпочитают протестанты (42,7%) [менее православные (27,5%), а менее всего мусульмане (24,3%)]; сохранение и развитие культуры протестантам интересно менее всего (10,5%). Также как оказалось, протестанты (25,2%) более чем православные (23,8%) убеждены, что преподавание религии должно быть обязательным, но резко протестуют против введения общего религиоведческого курса.
О чем могут рассказать эти данные? О том, российские баптисты, как представители всего российского и постсоветского протестантизма, хотят духовно воспитывать и учить в школе в духе своего учения, но совершенно не готовы считаться с желанием православных, католиков, атеистов воспитывать и учить в духе их учения. Протестанты убеждены, что нужно преподавать религию в школе, наивно полагая, что к преподаванию допустят именно их. Протестуя против агрессивных настроений в обществе, верующие часто сами же их и создают, отказываясь от общего религиоведческого курса и борясь за права своей конфессии получить доступ к душам подрастающего поколения. Непонятно, как можно нейтрализовать агрессию, не изучая и не уважая культуру других социальных и религиозных групп, их свободу и права. Свобода совести не мыслима без толерантности и признания религиозного многообразия и обеспечивается не столько государством и правом, сколько высокой духовной культурой.
В предисловии к содержательной украиноязычной антологии текстов по проблемам религиозной свободы и прав человека, выход которой стал значимым событием для христианской общественности Украины, Мирослав Маринович признает, что свобода совести и производные от нее другие свободы являются порождением западной цивилизации, однако именно поэтому их осмысление так важно для верующих, которые живут в полосе интерференций идей и влияний Востока и Запада, а постольку должны научиться формировать и защищать свою идентичность на основе свободы и не в ущерб ей, принимая толерантную, плюралистическую модель религиозной идентичности страны .
Об этом говорят не только богословы, которые исходят из доктринальных посылок, но также религиоведы, объективно оценивающие и объясняющие основные социальные тенденции. Президент Украинской ассоциации религиоведов Анатолий Колодный предостерегает против идеологизации христианства и тем самым нарушения свободы совести: искушение для власти – использовать христианство как инструмент для укрепление государства, не меньший соблазн для церкви – использовать государство как способ христианизации общества, при этом реальной тенденцией становится все большая приватизация религии, на вызов которой можно ответить лишь с позиций свободы совести . Профессор Л. Филиппович выражает осторожный оптимизм профессиональных исследователей, знакомых с особенностями украинской культуры и ментальности: «Будучи поликонфессиональной, Украина достигнет национального единства не путем объединения всех христианских конфессий в одну поместную церковь, а в результате соблюдения принципа мировоззренческого и религиозного плюрализма» .
Остается за полями вопрос, какой вклад может внести украинский баптизм в построение гражданского общества на основе плюрализма. Плюрализм дал жизнь самому баптизму, но сегодня угрожает ему культурной и религиозной ассимиляцией среди агрессивных титульных конфессий, релятивизма, индифферентизма и нарастающей секуляризации.
Перспективы баптизма в Украине и Европе в целом нужно оценивать трезво, без излишнего пафоса. Баптистские историки о будущем говорят осторожно: «Вне США баптистское свидетельство никогда не было численно сильным по сравнению с другими вероисповеданиями. Тем не менее, его эффективность была значимой. Европейские баптисты вносят свой вклад в утверждение ценности и свободы отдельного человека перед Богом в свободном и демократическом обществе. Хотя основной вклад был внесен баптистами не в социальную сферу, воздействие этого религиозного учения косвенно ощущается в социальных и политических идеалах многих наций. Теперь это свидетельство восстанавливается на континенте, на котором оно было впервые провозглашено» . Даже такой осторожный оптимизм автора этих строк профессора Роберта Торбета (его «История баптистов» вышла в 1952 г.) оказался неоправданным – ценности и свободы человека отстаиваются сегодня сексуальными меньшинствами и секулярными гуманистами, а баптисты отстаивают лишь одно право – право на выживание в пострелигиозной Европе и почти смирились со своим маргинальным положением.
Так что же не так с реализацией баптистских деклараций о свободе совести, независимости церкви, религиозной терпимости? Похоже, они были востребованы на этапе становления и легализации церкви, жизненно необходимы для защиты своих прав как религиозных меньшинств, но при всем этом мало связаны с богословием, не нашли догматического обоснования и выражения в конкретной социальной позиции. Как правило, речь идет о свободе совести присоединиться к баптистской церкви и выполнять ее предписания, о свободе быть баптистом. Но последовательное развитие идеи свободы совести предполагает богословское оправдание свободы как таковой, апологию индивидуальной веры. В традиционных же баптистских церквах свобода часто возможна лишь «на входе», при выборе общины, после чего о ней предпочитают не вспоминать. Практически неизвестны случаи, когда члены баптистских церквей смогли перейти в иную общину без дисциплинарных санкций за переход. Мало говорят о свободе совести и внутри баптизма, предполагая единодушие и подавляя инакомыслие.
Можно заметить показательную закономерность, что о свободе совести больше всего говорят новые религиозные движения, утверждающие свою право на существование. Гораздо меньше свободы допускается внутри духовной общины. И практически не оставляется свободы для других движений и общин. К сожалению, эти наблюдения справедливы и по отношению к истории баптизма.
Тема свободы совести стала жизнеутверждающей для первых баптистских церквей и эта же тема сегодня звучит уже для других духовных движений, претендующих радикально перекроить религиозную карту Европы.
Сегодняшним баптистам приходится отстаивать свою свободу не столько против чьей-то монополии, сколько среди других свобод, часто агрессивных в своих планах на расширение за чужой счет.
Если следовать собственным же декларациям, то нужно признать свободу совести и проистекающие из нее другие свободы богословски оправданными, а также признать многообразие христианства (хотя бы внутри баптизма) действительной ценностью. Только тогда будет преодолена конфессиональная изоляция и налажено межцерковное общение.
Следующим шагом должно стать признание религиозного многообразия как неоспоримого факта, в котором реализовалась свобода совести мусульман, православных, католиков, атеистов. Миссионеры баптистских церквей должны серьезно дискутировать не только о том, как передать Добрую Весть тем, кто еще не использовал свою свободу совести и думает о выборе, но также о своих религиозных соседях, сделавших мировоззренческий выбор не в пользу христианства.
Я уверен, что баптисты могут внести значимый вклад в современное понимание свободы, если смогут приподняться чуть выше своих конфессиональных задач и учить не только о свободе для баптистов и для тех, кто желает ими стать, но о свободе как жизни в Боге, свободе как шансе стать собой, сделать самый важный в жизни выбор и следовать голосу совести, а не моды, силы или власти. Именно это вдохновляющее видение отражено в исповедании Европейской Баптистской федерации: «Мы исповедуем, что вера в Христа предполагает приверженность религиозной свободе, миру и справедливости. Утверждаем, что в Иисусе Христе все люди равны». И затем: «Понимая, что это исповедание веры частичное и неполное, мы смиренно провозглашаем, что истина в Иисусе Христе» . Таким образом, декларируя свободу совести, современные баптисты признают собственную конфессиональную ограниченность и условность, указывая на подлинный источник духовной свободы (свобода в Боге), доступный для всех. Похоже, именно этим трезвым осознанием собственного кризиса и вместе с тем ответственного призвания развить дальше сложную тему свободы в донельзя свободной Европе были продиктованы главные тезисы конгресса «Амстердам-400»: «Исключительно важно право каждого человека хотя бы раз в жизни услышать Евангелие Иисуса Христа, чтобы либо принять его, либо отказаться от него. Провозглашению этого права не меньше, чем 400 лет, и первенство этого вызова принадлежит Томасу Хелвису (1550-1616), духовному лидеру первой баптистской общины. При чтении Библии родилась у него впервые эта мысль, и тогда прозвучал его призыв к религиозной свободе для каждого, требование, за которое он позже преследовался и был арестован. Сегодня это могло бы означать, что без страха преследования христианин имеет свободу стать мусульманином, а мусульманин – христианином» . Успешному свидетельству среди других религий может способствовать свобода внутри собственной традиции: «Изучение Слова ведет к новым и новым открытиям. Готовность к изменению должна быть одной из особенностей баптистской традиции. Только тогда возможно дальнейшее развитие традиции». Эти слова профессора Теун ван дер Леера, ректора Теологической семинарии Нидерландского союза баптистов участники конгресса встретили бурей аплодисментов. Возможно, эти аплодисменты выражают пока еще тайные ожидания и приветствия новой реформации христианской церкви, которая ответит на современные вызовы свободы и предложит им достойный евангельский ответ.

Дальше »

РАБЫ И ГОСПОДА

Христианин не должен закрывать глаза на несправедливость и неравенство, царящие в обществе. Его вера и его социальная позиция неразрывны. Именно вера двигала проповедником Мартином Лютером Кингом, у которого была мечта увидеть своих черных собратьев свободными и равными в американском обществе. За эту мечту он заплатил жизнью, но взамен обрел иную жизнь – жизнь в памяти народа как символ и образец служения.
Конечно, не всегда есть возможность добиться социальной свободы и равенства, да это и не является первостепенной задачей христианина. Гораздо важнее обрести внутреннюю, духовную свободу. Ведь когда источник твоей свободы внутри, никакие внешние силы не могут ему угрожать. Духовно свободный человек в своей социальной жизни руководствуется Божьим водительством, голосом совести, чувством ответственности. Он всегда будет на стороне отверженных, униженных и угнетенных. Но свою личную свободу и свои права он подчиняет служению. Именно поэтому при любом социальном порядке христианин может оставаться собой.
Апостол Павел пишет молодому служителю (т.е. слуге) Тимофею: «Рабы, под игом находящиеся, должны почитать господ своих достойными всякой чести, дабы не было хулы на имя Божие и учение. Те, которые имеют господами верных, не должны обращаться с ними небрежно, потому что они братья; но тем более должны служить им, что они верные и возлюбленные и благодетельствуют им. Учи сему и увещевай» (1 Тим. 6:1-2).
В этих словах есть нечто странное: в них акцент сделан не на правах рабов, а на их обязанностях. Вместо того чтобы отстаивать социальную справедливость, апостол советует научиться служить и через это смиренное и ответственное служение приобретать расположение своих начальников. Эта библейская этика малопонятна бунтарскому духу нашего времени, вызывает много вопросов и даже раздражает нас. Но при всем этом мы чувствуем, что такая линия поведения действительно правильная в глазах нашего высшего Господина и действительно действенна даже по отношению к самым жестоким и взыскательным господам.
Слова апостольского учения задают верный тон в сложных отношениях рабов и господ, бедных и богатых, простых и «крутых», подчиненных и начальников, рабочих и работодателей. Молодой Тимофей должен был учить и увещевать не в пользу рабской покорности, но доброму поведению в подчиненном положении, сознательному послушанию, ответственности перед каждым человеком, всему тому, что в Новом Завете подразумевается под словом «служение», т.е. мудрости и искусству быть слугой.
Рабы и господа – понятия относительные. Относительно Бога (Господа) мы все подчиненные. Гегель и Маркс хорошо описали диалектику раба и господина, но их простодушные последователи продолжают бороться за звания, оставаясь рабами по природе. На самом деле для того, чтобы быть свободным, вовсе не обязательно занимать привилегированное место в обществе, и напротив можно оставаться рабом даже в статусе господина. Хула на имя Божье, об опасности которой напоминает апостол, проявляется в духе бунта, когда рабы хотят поменять местами с господами, не понимая всей условности такого деления. Христианин сопереживает бедным и угнетенным, но при этом не призывает к свержению существующих социальных порядков. Для духовно свободного есть возможность оставаться христианином в любом имущественном и социальном статусе.
Церковь универсальна и вмещает людей разного сословия. В мире рабов и господ лишь церковь могла объединить людей и дать им свободу от социального неравенства. Свободу не от человеческих обязательств, но от ущемленной гордыни, конфликтов и соперничества. В определенном смысле любой порядок лучше беспорядка, потому что сдерживает войну всех против всех. Мы не выбирали социальный статус, в котором родились, но мы выбираем способ жизни. Можно быть господином людей и рабом греха. Но можно быть свободным во Христе и служить Ему в любом социальном статусе. Признавая условность и даже несправедливость социальной системы, христианин выполняет свои ближайшие обязанности, доверяя Богу суд и воздаяние.
Рабы и господа часто соотносятся как бедные и богатые. Христианин не должен завидовать более успешному. Христианское поведение не меняется в зависимости от бедности или богатства. По словам апостола, богатые благодетельствуют бедным – за хорошую службу и труд всегда следует вознаграждение от людей и от Бога. Богатые могут служить своим имением бедным и церкви, поэтому за них стоит молиться и по возможности служить им.
В наше время рабы и господа часто определяются как простые и крутые. Простые живут согласно своему социальному происхождению и в пределах своей социальной группы, а крутые претендуют на быстрый взлет и высокое положение, которые покупаются большими и часто грязными деньгами. Именно о таких в народе говорят: «Из грязи – в князи». Власть грубой силы и грязных денег незаконна, но мы должны и здесь проявить христианское смирение. Не стоит лишний раз напоминать о том, что за крутизной таких людей ничего нет, они это и сами знают. Лучше показать им добрый пример и продемонстрировать другого вида крутизну – когда без денег и силы можно быть свободным и счастливым, выполняя самую обычную и трудную работу.
Сегодняшние рабы и господа это, главным образом, наемные рабочие и начальники. Писание призывается добросовестно выполнять обязательства перед любыми людьми, даже перед жестоким господином, который жнет, где не сеял, и собирает, где не рассыпал. По слову апостола: «Все, что вы делаете, делайте как для Господа».
Увы, часто с христианами работать не так просто. За «духовными» рассуждениями и мотивами часто скрываются лень и неисполнительность, самоуправство и безответственность. Христиане не имеют права злоупотреблять своим христианским родством с начальниками. Христиане-начальники должны быть справедливыми и требовательными, а христиане-подчиненные исполнительными и эффективными.
Не важно, где мы находимся на социальной лестнице, важно, как мы относимся к своим обязанностям, насколько мы сохраняем достоинство в любой ситуации. Мой отец всю свою трудовую жизнь был простым шахтером, горнорабочим очистного забоя. Однажды он сказал мне, тогда еще ребенку, мечтающему о большом будущем и достойном месте под солнцем, что у него есть на примете прекрасная профессия для меня. Он видел меня не директором шахты или профессором университета, но маркшейдером. Конечно, по сравнению с горнорабочим, который всю жизнь работает лопатой, маркшейдер – элитная специальность.
В любой роли можно сохранять достоинство. Я видел швейцаров, внушающих уважение. Я видел олигархов с трясущимися руками в дорогих перстнях, внушающих жалость и отвращение.
Я не спрашиваю вас, хотите вы быть рабом или господином. Ответ очевиден, всем хотелось бы быть начальниками. Я спрашиваю вас и себя, способны ли мы быть достойными христианами в подчиненном положении.
В конце скажу несколько слов не совсем в тему. Апостол Павел призывает «служить». Наша жизнь в обществе, наши отношения с людьми, которые находятся выше или ниже нас по социальной лестнице – школа служения. Я говорю себе сам: вместо того, чтобы возмущаться местом, которое отведено тебе, научись служить на этом месте. Будь верен в малом, прежде чем поставят над многим. Быть слугой – христианское призвание, учиться которому можно на любом месте. Называться рабом Христа – высшая привилегия, апостолы почитали это за честь. Сегодня много говорят о самореализации и лидерстве, но мало кто вспоминает апостольские слова о служении. Быть слугой можно и нужно на каждом месте. Добиваясь себе лучшего места под солнцем, мы рискуем упустить из вида действительно важное, то, что формирует в нас характер слуги и преображает нас в образ Христов, Который «не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить и отдать душу Свою для искупления многих» (Матф. 20:28).

Дальше »